Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Різдво — у вишиванці!

Про новорічні традиції своєї родини розповідає співачка Марічка Бурмака
30 грудня, 2010 - 00:00
ФОТО ЯРИНИ НЕБЕСІЙЧУК

Наближаються зимові свята. Де зустрічатиме їх і що виставить на стіл гостям популярна естрадна співачка? Які зберігає сімейні традиції й чи прищеплює їх своїй доньці? Про це наша розмова — з Марічкою Бурмакою.

— В ідеалі, Новий рік потрібно зустрічати вдома, — вважає співачка. — Це родинне свято, хоча мені й доводилося інколи працювати, але новорічний стіл готую завжди. Лише один раз до Нового року ми не готувалися. Це було в Москві, я тоді навчалася в дев’ятому класі, й моя харківська бабуся Антоніна Прокопівна вирішила мене повезти, щоб поводити по театрах. Ми приїхали 29 грудня. Зупинилися в готелі «Ленінградський». Зустрічати там і Новий рік. Він виявився нестандартним, бо втомлена бабуся заснула, а мені спати не хотілося, й я сама спустилася в ресторан готелю. Мені тоді було тільки 15 років, а я сиділа там, вдаючи, що мені вже 18...

Нині у мене дім там, де я, мої близькі-рідні, дитина. А новорічні традиції збереглися з часів мого дитинства, ще коли ми жили у Харкові. На столі головна страва — салат «олів’є». Добре пам’ятаю радянські часи з дефіцитами та відсутністю будь-яких делікатесів. Тоді не було й ніяких пристосувань для нарізки. Тож приготування «олів’є» перетворювалося в справжній ритуал. Зазвичай я різала варену картоплю, моркву, ковбасу, яйця, солоні огірки, потім додавали консервований горошок, заправляли майонезом... Ми з мамою розкладали салат на тарілки, їли і спілкувалися. Мені здається, що приготування святкового столу — це своєрідна медитація, коли пригадуєш найяскравіші моменти свого життя...

Хоча вже тривалий час не їм після шостої, тому святкові страви можу в Новорічну ніч зовсім не їсти, але різні страви обов’язково мають бути на столі й не у маленькій кількості. Знаєте, у моєму дитинстві особливих святкувань на Новий рік у нашій родині не було: дивилися телевізор, ходили у гості, потім півдня спали, знову дивилися телевізор...

— Марічко, чи маєте свій «фірмовий» салат?

— Два роки тому перед Новим роком зайшов рідний брат, побачив, що я виставляю на стіл, і запитав: «А салат із крабових паличок де»? У мене є власний рецепт цього, відомого усім, салату. Це не тільки рис, кукурудза, майонез та крабові палички, як згадка про ті часи, коли крабові палички ще були делікатесом. Нині я роблю більш «кутюрний» салат, коли із крабових паличок зрізують червоні спинки (щоб ніхто не зміг здогадатися з чого страва), додають туди шматочки апельсинів, варену моркву, варені яйця, виноград і горішки кеш’ю або кедрові. Нині я майже в усі салати додаю виноград, хіба що не в «олів’є». Добре сполучення червоного вина, сиру (наприклад, пармезану) і винограду. Він додає екзотичний смак. І жоден салат, навіть «олів’є», не зіпсують кедрові горішки і горіхи кеш’ю.

— А як ви святкуєте Різдво?

— Різдво для мене дуже втаємничене свято, до якого я завжди готуюся, намагаюся постувати, не їсти м’яса й яєць, не думати про погане, а тільки про хороше. Коли це твоє внутрішнє — це абсолютно не складно. Я українка, християнка... Готую кутю, узвар і 12 страв ставлю на столі. Мені це приємно робити. Я люблю це готувати. У мене вдома у Харкові (тато народився в цьому місті, а мама приїхала з Прилук), на жаль, не дотримувалися традицій. Був час (за часи колишнього СРСР), коли церковні свята заборонялися. Пригадую, коли навчалася на філологічному факультеті Харківського університету (за фахом я фольклорист), мені було цікаво дізнаватися про наші давні традиції, про колядування. Моя мама вважала, що я вмію готувати дуже смачну кутю. Це пшениця, мед, мак та горіхи. Аби кутя вийшла смачною, не потрібно економити на меді й горіхах. Стіл застеляю гарною скатертиною. На нього виставляю все те, що святили на Маковія, й навіть вербові котики з Вербної неділі. Під скатертину кладу часник. А найголовніше — це молитва. На столі запалюється свічка і ставляться тарілки з приборами для людей, яких з нами немає. Адже в цей день згадують померлих. Я відключаю телефон на деякий час. І тільки після вечері його вмикаю й чекаю колядників. Кілька років тому до мене приїздив нині покійний друг Ігор Пелих із дітьми, які в нас колядували. Дуже добре, коли приходять колядники й приносять радість у твій дім. У столиці це влаштувати складніше. Адже Київ — не село, де діти можуть вільно ходити від хати до хати. А торік ми влаштували дуже красиве свято вдома. У мене багато вишитих сорочок. Ми вбралися в них. До нас приходили мої брати й сестри зі своїми дітками. Подумалося тоді: непогано було б так святкувати щороку. Тож і нині на Різдво я також одягну вишиванку.

— Один із Нових років ви зустрічали на майдані Незалежності...

— І навіть не один, а два роки. Це було і в 2003-му, і в 2004-му. Напевно, недарма кажуть: «Як зустрінеш Новий рік, так його й проведеш». Ідеї Майдану залишилися в мені. Я не є людиною, розчарованою Майданом. Я ціную, що мої пісні були тоді талісманом. Особливо «Ми йдемо»...

— Нині ж з’явилася у вашому репертуарі пісня та кліп «Досить з мене цих революцій»!

— Ця пісня не про моє розчарування, а про те, що я розчарувалася в деяких людях. Я дуже люблю свою країну, українську мову, людей, які тут живуть, нашу землю, природу. Коли бачу безмежні поля, степи на фоні синього неба, що так нагадують кольори національного прапора, мені хочеться зупинитися і заплакати від щастя. Я не збираюся звідси нікуди їхати. Хочу, аби в Україні жила моя дитина. Хочу, щоб можна було пишатися своєю країною. На жаль, нині це не так. У кліпі«Досить з мене цих революцій», який нині крутиться по ТВ (а він досить веселий), йдеться про людські цінності, в яких ми маємо залишитися вірними собі. Там звучить фраза: «Служу народу України». У своїй музиці я намагаюся говорити правду. Не меркантильні інтереси в житті потрібно ставити перед собою на перше місце. Після помаранчевої революції я не намагалася зробити політичної кар’єри або отримати якусь престижну посаду. Це був мій моральний вибір. Прикро, що деякі люди ідею демократії використали для себе і продовжують її використовувати й надалі. Нині немає ситуації, в якій би я вийшла знову на майдан Незалежності. Туди потрібно виходити за певними лідерами і переконаннями, йти заради високої ідеї й великої мети. Нині я на Майдан нікого не покличу. Навіть коли там лунатиме моя пісня. Пісня «Досить з мене цих революцій» про відповідальність. Я відповідаю за тих людей, які мені вірять. Нині я вважаю, що не маю права їх кудись вести за собою.

— Марічко, що побажаєте читачам «Дня» на Новий рік?

— Процитую свій вірш:

Новорічні сни, ще далеко до весни...
Хай любов Тобі насниться
Ніжна, як дитячий сміх...
Новорічні сни, тихо, як ранковий сніг
Щастя хай тебе розбудить
Непомітно для усіх...

Наталія ЗІНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: