Ім’я відомого британського культуролога, мистецтвознавця, інтелектуала Роберта Палмера, на жаль, майже невідоме в Україні. Але саме від цієї постаті насправді залежить, в якому напрямку рухатиметься творчий рух Європи, яких змін варто чекати в мистецькому європейському полі, які ідеї живлять сучасну європейську культуру. Адже Р. Палмер — голова Департаменту з питань культурної спадщини Ради Європи, один із провідних стратегів культурної політики континенту.
— Ми зараз з вами спілкуємось у затишній кав’ярні в центрі Львова, й тут чудова культура обслуговування й взагалі — дещо містична мистецька аура... Ця кав’ярня й ця аура — теж складові культури? Що таке культура в модерній Європі?
— Культура нині — один із найпотужніших економічних секторів, і не лише в Європі. Британський музей у Лондоні, паризький Лувр, Metropolitan у Нью-Йорку, Большой театр у Москві або ж Гранд-Опера в Мілані, знамениті мистецькі кав’ярні Відня й ресторанчики на паризькому Монмартрі — це все, фактично, економічні підприємства, які не лише приймають «донорські» фінансові вливання, але й заробляють чималі кошти, є великими наповнювачами міських і державних бюджетів у містах і державах свого розташування. Звичайно, для досягнення світового визнання і перетворення на мистецько-економічний бренд, назвемо це так, ці заклади культури пройшли тривалий шлях: від місця зберігання історичних артефактів і витворів мистецтва — до центрів розвитку мистецтва, культури та освіти. Від збирання витворів мистецтва й зразків давньої культури — до центрів, які визначають «моду на мистецтво», напрямки розвитку мистецтва та культури.
Щодо самої моди — це теж потужна індустрія, яка об’єднала і дизайн одягу, і сучасне мистецтво, і етнографію, і театр... Взагалі, якщо пройти вулицею Лондона, Кракова чи Києва, довкола можна побачити культуру в усіляких її виразах: від архітектури будівель і маленьких квітників на підвіконнях чи балконах — до оригінально вироблених вітрин магазинів та дизайну кав’ярень. Це наше повсякденне культурне середовище: наша квартира — наш дім — наша вулиця — наше робоче місце...
— У Києві багато випадків, коли традиційний історичний ландшафт безжально руйнується. Подібне спостерігається й в інших містах України. Але кияни реагують особливо боляче на негативні зміни в «портреті» свого міста, враховуючи те значення, яке столиця відіграє в житті держави. Чи трапляється подібне в Європі?
— Звичайно, що кожне місто, кожен урбаністичний центр потребує розвитку, історичні ландшафти змінюються. Але все-таки традиція і практика європейської архітектури не дозволяє забудовникам втручатись в історичні центри міст. Те, що будували наші пращури в середньовіччя, чи два — три століття тому, має право на існування. Наприклад, коли у Другу світову війну було зруйновано Старе місто — історичний центр Варшави — після війни поляки зробили все можливе (і як на мене, неможливе теж!), щоб реконструювати ці квартали. У Лондоні двадцять років тому постала проблема: житлові будівлі кінця ХІХ — початку ХХ століття потребували модернізації. Міські власті, отримавши підтримку Парламенту та уряду, здійснили відповідну програму, об’єднавши зусилля архітекторів, істориків, економістів, програмістів (у мене зберігається комп’ютерна трьохвимірна модель стандартного житлового будинку — до реконструкції й після), щоб фактично подарувати друге життя цим затишним кварталам. Іноді цілим залишався лише фасад — а все, що за ним, будувалось по-новому, з урахуванням сучасних технологій і матеріалів. Подібні модернізації й реконструкції пережили старі квартали в багатьох містах Європи. А з іншого боку, трапляється, що стара забудова району, кварталу чи вулиці зноситься — і на її місці виростає сучасне міні-містечко: ділове, торговельне чи житлове.
Взагалі, я не великий фахівець у архітектурі, але для мене головне, щоб, руйнуючи старе, не руйнувати ауру міста. Щоб нове приносило свої традиції, культуру й технологію, але при цьому логічно вписувалось у ландшафт, забудову, міську традицію того чи іншого міста.
— Які тенденції ви вирізняєте у сучасній українській культурі?
— Я регулярно відвідую Україну, спілкуюся з чиновниками від культури й з митцями, спостерігаю за мистецьким життям Києва, Львова, інших міст. Моє власне бачення української культури базується на її приналежності до культури європейської. Хоч і стверджують історики, що по Дніпру проходить кордон між європейською культурною традицією і традицією євразійською, я вважаю, що Україна в культурному, мистецькому плані — складова Європи. Як і по цілій Європі, тут спостерігається інтерес до народних традицій — імовірно, це наша європейська відповідь на глобалізацію... Українців, мені здається, на пошук національної традиції в сучасній культурі спонукає й відхід від соціалістичної культури, від радянської русифікації та колоніального стану тодішньої української культури.
Але, по-друге, варто наголосити, що в Україні культура багатонаціональна. І для мене росіянин Андрій Курков та українець Юрко Андрухович — носії сучасної української літератури. Власне, в цьому й полягає унікальність України, що тут в одному культурному просторі існували, існують і розвиваються культури і корінного етносу, і тих народів, які споконвіку мешкали на цих землях.
По-третє, в Україні дуже слабко використовується саме культура як чинник економіки. Українці, подивіться навколо! У великому історико-культурному центрі — Києві — немає центру інформації для туристів, немає реклами музеїв і галерей, театрів і літературних чи мистецьких кав’ярень, які працюють у місті й створюють його неповторний мистецький образ. У Львові з цим значно краще, недарма Львів отримав почесний титул культурної столиці України. Я читав, скільки чудових пам’яток історії, архітектури, культури розкидано по цілій Україні — це ж справжні скарби для промоції української культури, розвитку туризму, супутніх галузей. Так, спершу треба ухвалити відповідні закони, щоб інвестор не боявся вкладати кошти, наприклад, у реконструкцію палацу чи старовинного кварталу, і щоб закон захищав ці пам’ятки від шахраїв — і тоді запускати механізм, який дозволить дати друге життя цим місцям. При цьому це пожвавить життя у населених пунктах, розташованих поблизу таких пам’яток. Тож не варто гаяти часу, треба відкривати Україну європейцям!
