«Одіссея», що з однієї доби переросла у кілька десятиліть — мабуть, так можна схарактеризувати нову книжку американського письменника українського походження Юрія Джуля «Перехрестя років», що в 2007 році вийшла в українському перекладі (Вид. дім «Всесвіт», переклав із англійської Юрій Терех1)
Чомусь виданий роман у моїй читацькій уяві наштовхується на паралелі з Джеймсом Джойсом. Як відомо, ірландська епопея Джойса — це спроба показати, про що думає, чим живе, що відчуває звичайна людина початку ХХ століття. Можливо, поняття «звичайності» звучить досить схематично, адже це теоретичний конструкт, продукт схематичного узагальнення, проте Леопольд Блум — це не Сорель Cтендаля і навіть не Колекціонер Фаулза. Людина, яка опинилася на соціальному марґінесі, людина, не схожа на інших, але інші також не схожі на неї. І все ж таки, коли характеризуєш персонажа, то важливо бути уважним, адже за кожним літературним, текстуально прописаним життям, на другому плані чи на мізансцені життя — завжди мерехтить потаємне світло письменницької рампи. Мабуть, тому Блез Паскаль і написав майже чотири століття тому, що «людина — це очерет на вітрі». За спиною є вітер, який підкидає людину в такі несподівані акробатичні форми, що логічне, раціональне, вербальне пояснення для феномену життя знайти важко. Якщо пригадати того ж Джойса, то його епопея, реалістична з одного боку, не менш міфічна з другого. І це у своїй післямові до «Перехрестя років» Ю. Джуля відзначив відомий український перекладач Олександр Терех.
Міфічність — це не обов’язково наявність містики, потойбічного, відлунь ірраціональних стихій, що полонять героїв у сіті загадкового абсурду. Міф — це насамперед повнота, спосіб бачення цілісної картини, можливо, з відстані років, десятиліть. «Перехрестя років» — це твір підсумковий, адже відбито хронологію, еволюцію розвитку одного життя (насправді, не одного, адже за одним домінантним забігом на кілька десятиліть тягнеться шлейф сотень інших життів). А за вербалізованими десятиліттями проглядає око епохи.
Відчутно, що книжку огортає аура (в розумінні В. Беньяміна) ностальгії. Щось зроблено правильно, а щось і ні, чогось можна було уникнути, через якісь моменти тепер доводиться шкодувати. Але такий уже плин життя. Героями роману «Перехрестя років» керує фатум ХХ століття, їх життя визначено ходом історії, а думки відбивають райдужні тіні часових кілець.
Пройдений шлях показує, що в житті все насправді закономірно. Тільки потрібно вміти чекати й вірити, що все колись прийде до першовитоків, у свої рамки й течії. Тоді розумієш, що всі труднощі, які так важливо здолати для героя, — лише планомірні етапи життєвої ініціації. Голос диктату життя. «Прямо», — твердо сказав він, знаючи, що не може сказати це іншим чином. Йому не залишалось нічого іншого, як дивитися прямо, бути прямолінійним і триматися прямо. Він мав бути прямолінійним, як ніколи раніше, щоб не було жодного відхилення від абсолютної прямолінійності. Прямолінійність мислення, тіла й душі. Прямолінійність у бізнесі, в який він вклав гроші і зобов’язався інвестувати у високотехнологічні способи очищення і дезінфекції. Прямолінійність у бізнесі, що зобов’язував його бути прямолінійним.
«Прямо». Він дивився прямо у великі вікна багатоквартирного дому, що височів біля скелі, дому, де він жив і вів справи. Він дивився прямо поверх холодного океану або прямо вниз на сіре узбережжя, де туман міг стелитися цілими днями або ж за хвилини випаруватися під гарячим сонцем. Прямо крізь сіре прибережне місто, де жив робочий люд, якому було не по кишені жити в зігрітих сонцем, технологічно облаштованих передмістях далі від берега океану. Багато років тому йому доводилося сотні разів проїжджати через це сіре прибережне місто, перебуваючи на піднесенні після вживання ЛСД, депресантів чи й того і тих разом. Місто лежало на півдорозі до Північної Каліфорнії, про яку він нічого не пам’ятав. Це сіре прибережне місто було найкращим місцем, де він міг бути прямим».
Коли я кажу про гегемонію тексту, то не маю на увазі відбиття соціальної ініціації, процесів прийняття форм соціальної поведінки, інтеграції в ментальну проекцію історичних парадигм, структури соціальних інститутів, — йдеться, радше, про життя як універсальну категорію, як океан, що простягається до читачів із обкладинки, як тільки до рук потрапляє нове видання Юрія Джуля (щось подібне мені пригадується у творах Енн Петрі, наприклад «У темряві та сум’ятті»). Океан — метафора до всього, що відбувається в тексті. Є періоди, коли баранці відкочуються від узбережжя, а є, коли океанські хвилі стихійно розбиваються на камінні. І лише на схилi віку, як писав Іван Франко, людина нарешті опиняється десь біля тiєї скелі, що на першій сторінці обкладинки, і може поринути в роздуми, аналізуючи крок за кроком усе пережите й відчуте.
«Перехрестя років» жанрово — хроніка життя однієї людини. Але роман постає не як замкнений цикл, а поле конфліктів, поразок, утрат, боротьби за місце під сонцем, вихід афектів і чуттєвих людських сил. Роман Ю. Джуля — це змагання зі світом, спроба дістатися землі, робінзонада людини ХХ століття, носіїв уже іншої свідомості, іншої системи цінностей, інших прагнень. Це в Даніеля Дефо людина могла цивілізувати простір, оточений океаном — тепер доводиться змагатися, а не приймати накинутих схем та умов гри. І в цьому, як показує Ю. Джуль, — момент життя, modus vivendi, вихід із екзистенційної кризи. «Перехрестя років» складається з п’яти розділів: «Воєнні роки», «Сімейні роки», «Між Сходом і Заходом», «Роки у полоні» і «Рiк нових кордонів». Кожна мить окремо (тобто навіть не мить, а рік, десятиліття) може становити небезпеку для людини, але спроба осмислити життя не в мить події, а з боку стороннього спостерігача знімає в розумінні феноменологічному шви життєвих катастроф. І тоді, з легкою іронією згадуючи крок за кроком кадри життя, людина стає володарем миті. Життя іще не завершено, але пройдений шлях змушує робити певні висновки.
«Вода біля його ніг була тепла, але він не відчував її тепла. Південні вітри приносили ніжне, напоєне тонким ароматом повітря, але він не відчував ані його ніжності, ані аромату. З безхмарного неба на нього падало яскраве сонячне проміння, але він не відчував його тепла. Він відчував лише потребу поїсти і потребу поспати. І не міг задовольнити жодну з цих потреб... Він непорушно лежав на сплутаних рибальських сітках біля занедбаного сараю для човнів. Марно шукав поглядом пацюка, що його можна було б зловити, або якийсь недоїдок. Коли він втомлювався дивитися, він заплющував повіки і поринав у напівсонний стан, так і не засинаючи по-справжньому. Поринав у неясні спогади про те, що було до того, як він, пом’ятий і занімілий, виліз із відкритого дерев’яного контейнера. До того, як його відвели на берег гірського озера і дали роботу — тягати ящики з іржавої баржі до того, що колись було машиною швидкої допомоги».
Проте насправді цей твір не вважався б романом, якби всі висновки було запропоновано майбутнім читачам заздалегідь. Текст Ю. Джуля підштовхує до роздумів. Це екзистенціальна апологія нового часу, спроба зібрати в єдиний пазл розірвані картинки. На відстані десятків років уже не пригадати всіх нюансів. Тобто свідомість наратора не здатна подати всього каталогу життя. Зібрано лише найважливіше, що формує своєрідну внутрішню логіку саморуху доль і переживань, борінь і прагнень. «Перехрестя років» — це діафільм, кожен кадр у якому демонструє цінність людського життя. Роман буде цікавим для тих, хто хоче просто пізнавати це життя з кожним днем. Досвід іншої людини є не менш цікавим, але він — ніби спроектований слайд, ніби результат іншого експерименту. Експеримент власний — іще попереду.
Як висновує у післямові О. Терех: «Чим же цей твір цікавий для нас, українців? Тим, що автор його — українець за походженням і в цьому, власне, автобіографічному творі йдеться про долю хлопця із Західної України, який був ще зовсім дитиною, коли 1939 року туди прийшла Червона Армія. Її прихід, появу чужинців у рідному домі, в колі сім’ї, чітко фіксує пам’ять малого. Потім — вторгнення німців, загибель матері, і в житті сироти починається смуга злигоднів, поневірянь і блукань по воєнній та післявоєнній Європі. Починається життєвий шлях, і розповідь про його круті повороти та зигзаги могла б стати основою сюжету захоплюючого пригодницького роману. Власне, так воно й сталося, все це є в сюжеті роману «Перехрестя років»...».
Книжку написано в модерністському стилi. Одна людина, яка вийшла з натовпу, яка змогла побороти тиск океанічних хвиль, її доля й перехрестя з іншими долями, — це суто модерністський прийом, тактика ціннісної орієнтації на досягнення однієї людини. У кількох розділах ужито цікаву мовну стратегію конструювання тексту. Абзаци розділу починаються з того самого слова, в якому, мабуть, закладено глибший зміст, порівняно з іншими словами. «Вибирай». У нього був вибір щодня, але день закінчувався, а він так і не робив свого вибору. Не міг вирішити, чи потрібні йому добровільні послуги Розаріти Пелігроси, не міг вирішити, чи потрібно йому і далі пропонувати пільгові кредитні умови віруючим, чи зменшити кредитні пільги невіруючим. Коли старші хлопці з церкви казали йому, що пора вибирати між спасінням і вічними муками, він лише пропонував їм подвійну мінімальну зарплату.
«Немає вибору». Коли на нього починали тиснути, він відказував, що ні він, ні за нього, ні будь-хто від його імені вибору не зробить. І що його остаточний вибір — це займатися чищенням і стежити, щоб усі стіни були побілені й чисті. Такі чисті, що коли Мак озирався після чищення, він міг бачити і чути, як виявляє себе нечисть. Як із часом починають змінюватися відтінки кольорів, змінюється співвідношення світла і пітьми».
Подібна «техніка» текстуальної гри — спроба віднайти ціннісні структурні домінанти, вибудувавши вербальний смисловий центр; створити семантичні опозиції, структурно-смислові бінарності. Для цього роману властива своя мелодика думки, своя ритміка й періодика. Слово — це річ, поняття, ситуація, що йому передують, а тому повторюваність вербальних знаків може пояснюватися бажанням автора (наратора) зберегти мить, ухопити згаданий момент із минулого, вичленувати основне і подати все на розсуд читачеві. Це гра, але не гра заради гри, а гра з перехрестям власних згадувань із метою вибудовування чогось абсолютно цікавого й нового насамперед для себе.
Попри те, що цей роман — річ абсолютно суб’єктивна, інтуїтивна, пережита, це ще зовсім не означає, що за сторінками тексту не можна реконструювати всього американського життя попередніх десятиліть. Історіографічний план також інтегровано в оповідну структуру: релігія, соціальні проблеми, культура, дозвілля, побут — це ті шари тексту, що надають роману цікавості й легкості для прочитання; ці рівні тексту нівелюють хронологічну дистанцію, наближаючи твір до читача, роблячи його співрозмовником, співучасником перехресних років. Шахрайство, інтрига, кохання, судові тяганини — все як і завжди, одвічні стратегії життя, відбиті в текстуальних ризомах. Але, мабуть, у цьому і криється читацький інтерес. «Гру в бісер» або «Сто років самотності» здолає не кожен. Але цей мініатюрний, «кишеньковий» роман під силу читачеві. Легкість і невимушеність фраз, цікаві ситуації, іронічне ставлення до труднощів — усе спрацьовує на користь нового роману Юрія Джуля.
1. Фрагменти роману «Перехрестя років» Ю. Джуля друкувалися на сторінках журналу «Всесвіт» (№3—4, 2007).
