В кожному місті, мабуть, є люди, які визначають його обличчя.
Їх упізнають на вулицях, із ними фотографуються тінейджери, запросто звертаючись
до сивоволосого кумира на «ти», а наявність їхнього номера телефону в записнику
є предметом особливої гордості власників. У Харкові одна з таких культових
постатей — визнаний метр андеграунду, музикознавець, теле- й радіожурналіст,
легенда харківської рок- музики Сергій Коротков. Його легко впізнати в
натовпі завдяки густій «толстовській» бороді та довгому сивому волоссю.
Більшість фахівців вважають Короткова одним із кращих музичних критиків
і журналістів на безмежних просторах колишнього «совка»: зараз він веде
дві радіопередачі — «Коротковолновка» і «Монстры рок-н- ролла», співпрацює
з харківським телеканалом «Приват TV». Та й сам Коротков немов живе втілення
тих часів, коли організовувалися перші харківські рок-групи, обмінювалися
бобинами, на які записувалася музика з «ворожих голосів», ледве чутна через
шипіння глушилок. Але головне — рок тоді не міг бути професією, він був
просто улюбленою справою, сенсом існування тут і зараз.
У Короткова гігантська фонотека, зібрана завзятим колекціонером.
На початку 90-х у нього була невелика звукозаписувальна контора, в якій
музику з його особистого зібрання — мабуть десяток каталогів! — переганяли
на касети таким же одержимим (якщо когось цікавить — небезкоштовно). В
дитинстві Сергій закінчив музичну школу за класом фортепіано, яку, як годиться,
ненавидів. «Можливо, на противагу музиці академічній я й зацікавився альтернативною
— рок-н-ролом, джазом», — припускає Сергій Коротков, між іншим, кандидат
хімічних наук. З цього приводу він вельми серйозно зазначає: «Мене часто
порівнювали з Бородіним, який був і хіміком, і музикантом».
Нещодавно в Харкові видали його книгу «Історія сучасної
музики». Власне, це збірник лекцій, що їх Коротков читав на курсах дискжокеїв,
організованих харківськими профспілками 1979 року (вперше в Союзі!). Книгу
уклали учні, й видали як подарунок вчителеві до 50-річчя.
Пам'ятник за життя йому поки не спорудили, зате його портрет
прикрашає фасад одного з харківських нічних клубів, а ще зовсім недавно
в усіх кіосках продавався джин-тонік «Коротков». Із зображенням музикознавця
на етикетці.
— Як ви вважаєте, порівняно зі сплеском харківського
рок-руху кінця вісімдесятих, стан рок-музики в місті на сьогодні змінився?
— Я думаю, зараз усе перебуває в певному занепаді. Часи
змінюються. У 80-ті музикант міг дозволити собі бути аматором, у нього
завжди був якийсь шматок хліба. Зараз своєю роботою треба заробляти гроші.
Музиканти могли б заробляти, якби суспільство виявляло якусь цікавість
до їхньої творчості. Але суспільству, як на мене, штучно нав'язується певний
стереотип мислення — «рухай ногами і все».
— На ваш погляд, чому з Харкова не вийшло жодного крупного
поп-виконавця?
— Щодо сучасних харківських виконавців, то вони просто
не затребувані. Оскільки, не секрет, що всі гроші зосереджено в Києві.
Раніше все стягувалося до Москви, а зараз — до Києва. Й це, звісно, дуже
погано. Мені багато довелося їздити по світу, й такої дикої централізації
немає ніде. На Заході просто немає поняття «провінція». Нікому в Манчестері
на думку не спаде їхати до Лондона, щоб «пробитися».
— А чи є взагалі в такій ситуації можливість подальшого
розвитку рок-музики?
— Думаю, що немає. За нинішньої політики — точно немає.
Хоча в Харкові сьогодні дуже хороший рівень рок-музики: «Різні люди», «Білі
крила» Діми Смирнова, «Ательє Драбіна», з молодих — «Альма матер» — і це
далеко не все. Я взагалі вважаю, що Україна втрачає фантастичну можливість
заробляти гроші на своїх музикантах. Ну, не вдається їй заробляти на своїх
каструлях, бо каструлі неконкурентоспроможні, так в Україні є конкурентоспроможний
продукт — музика, яка, коли в неї вкладати гроші, може принести віддачу.
Протиставляти культуру й економіку, як це часто в нас робиться, взагалі
безглуздо й недалекоглядно. Свого часу «Бітлз» отримали ордени Британської
імперії за те, що британський експорт, завдяки їм, зріс. І таких прикладів
у історії маса.
— При тому, що ви часто говорите, наче політика вас
не цікавить, вона, як видно, займає певне місце у ваших думках?
— Говорити, що це не так, було б лицемірством. Ми все-
таки живемо в конкретному суспільстві, в якому політика відіграє вельми
важливу роль. Мені здається, що ті, хто займається сьогодні політикою,
м'яко кажучи, не готові до цього. Ось характерний приклад — передвиборна
кампанія Кучми йшла під лозунгом «Обери майбутнє». При цьому абсолютно
не враховується, що, приміром, у Харкові, де більшість мислить передусім
російською мовою, це прочитується як «Оббери будущее», тобто, минуле вже
обібрали, нинішнє оббираємо, й ще пропонується обібрати майбутнє.
Найголовніше, я проти нагнітання пристрастей на національному
грунті. Знаєте, Бен Джонсон колись сказав: «Патріотизм — притулок покидьків».
Коли людині нічим пишатися, вона починає пишатися тим, що вона тунгус,
татарин або росіянин. Адже тут пишатися нічим, усе від Бога. Народився
ти, приміром, в Україні, отже, твоєї заслуги в цьому немає. Паскаль говорив:
«Пишатися тим, що я француз, так само безглуздо, як пишатися тим, що я
народився у вівторок». Так вийшло. Але, напевно, сьогодні це єдина об'єднуюча
ідея — оскільки ні економічної, ні політичної немає.
— А яким ви бачите музичне майбутнє України?
— Незважаючи ні на що, блискучим. Дуже хочеться вірити.
Бо основна тенденція сьогодні в музичному світі — це дуже уважне ставлення
до різних етнічних музичних культур. Я бачу сьогодні майбутнє музики в
індивідуалізації творчості, коли в принципі кожна людина просто при перетворенні
своїх біотоків у музичні звуки може стати творцем і далі представляти свій
продукт на загальний огляд. У цьому випадку в України шансів маса, оскільки
українська нація все-таки дуже музична. Й коли хоч трошки уваги влади буде
звернено в цю галузь, я думаю, Україна отримає хороше джерело прибутків.
Саме за рахунок музики. Адже музика була, є й буде, навіть якщо зараз у
нас усе так погано. Все-таки є ще люди, які вважають, що прості коливання
повітря — а музика це й є прості коливання повітря — заслуговують на те,
щоб ними займатися все життя. Знаєте, в мене є такий афоризм із цього приводу:
«Реальність — це ілюзія, викликана браком музики».
