Для Сергія Маковецького спогади про київське дитинство, що минуло в бараці неподалік від станції Дарниця, пов’язані, передусім, з матір’ю. У них були дуже ніжні стосунки. Дорослий чоловік середнього віку, гарний і успішний, чудовий і, слава Богу, постійно запитаний актор і сьогодні не змирився з її відходом в інший світ. Він постійно, незважаючи на жорсткий графік, приїжджає до рідного міста хоч на кілька годин і йде на кладовище, щоб розповісти матері про себе.
Провідний артист театру ім. Є. Вахтангова, ім’я якого не сходить з репертуарної афіші, який багато знімається і грає в найбільш топових ангажементних проектах, був «заражений» театром у 126-й київській школі, випадково зігравши в тамтешньому драмгуртку Аркашу Счастлівцева. Отримавши атестат, сміливо пішов до київського театрального і… з тріском провалився. Відпрацювавши рік робітником сцени в російській драмі, поїхав до Москви поступати і з першого заходу пройшов до знаменитої Щуки. Коли закінчив її, прийняли до вахтангівської трупи, а тут швидко пішов вгору по акторським сходам, граючи у виставах Петра Фоменка і Романа Віктюка, Рімаса Тумінаса, Ками Гінкаса і Володимира Мірзоєва, знімаючись у Вадима Абдрашитова, Володимира Хотиненка, Олексія Балабанова, Кіри Муратової, Олександра Прошкіна, Сергія Урсуляка, отримуючи найпрестижніші акторські премії. Список земляків, «видавлених» з України внаслідок незатребуваності, Сергієм Маковецьким не починається і, схоже, ним не закінчується. І це, на жаль, вже давно не потребує коментарів. Ми зустрілися в літаку по дорозі до Києва, куди артист летів на озвучування телесеріалу, який знімався на київській студії на замовлення одного з російських каналів.
— Сергію, було багато вдалих робіт в театрі і кіно. Були приголомшуючі режисери, премії. Є почуття задоволення, чи гризе щось незроблене?
— Стан абсолютного спокою настане в інших обставинах. Якщо актор цілковито спокійний, йому все одно — тоді для нього дійсно вже все. Не кокетуватиму, із задоволенням згадую напрацьовані роботи. Тішить успіх «Російського бунта» Олександра Прошкіна, «Про виродків і людей» Олексія Балабанова і багатьох інших картин. Питання — наскільки я задоволений. Можливо, чогось не зробив, чогось не встиг. Можна відразу і відповісти: «Все хорошо, прекрасная маркиза…» Актор, мені здається, постійно шукає, і що дорослішим стає, то частіше виникає запитання — що робити? Це питання не пана, який відпочиває в шезлонгу, ні. Розумієш, були успіхи, а чим себе дивувати далі? Це стан душі — пошук, іноді він дуже яскравий, іноді «притихлий». Багато хто лякається цього затишшя.
— А існує поняття віку для чоловіка-актора? Не відчуваєте паніки?
— Ні, паніки — немає. Є відчуття, що якісь ролі пішли від мене назавжди. Паніка не в ролях… Ця п’єса чудова, а ця — ще краща, а ось та — просто супер. І тобі хочеться грати. Перебуваєш у стані, коли чергового фільму, чергової вистави замало. Замало просто поставити нову роботу в ряд. І річ не в успіху, а в цікавості — про що. Раніше не звертав уваги, здавалося, головне — «як?», а сьогодні я запитую: «Про що? Яка тема? Про що говоритимеш?» Справа навіть не в обсязі ролі, починають змагатися питання «що» і «як».
— Це результат відповідальності, розуміння, що до тебе уважно прислухаються і в тебе вірять?
— Ви знаєте, про відповідальність я не думаю. Хоча розумію: художник відповідає за те, що робить. Знову з собою сперечаюся: з одного боку — відповідає, а с другого — мистецтво ніколи нікого нічому не вчило. Якщо було б навпаки, то за століття, що існують література, театр, кіно, людство змінювалося б, а воно уперто не міняється. І хоча на одному квадратному сантиметрі намалюй п’ять Джоконд і п’ять Сікстинських Мадонн — хтось відчуває, хтось ні. Більшість не відчуває. Людство не змінилося за останні 2000 років. Почуття відповідальності немає. Щодо роботи, все залежить від режисера. Він тобі пропонує знайому знамениту п’єсу, і ти до неї ставишся, як до шаблона. І раптом тобі відкривається гоголівський «Ревізор». Ось приклад того, як режисер не трактував (я не люблю трактування класичних п’єс), а відкривав для себе п’єсу разом з нами. Тумінас сказав нам: «Уявіть собі, що ці слова вже багато разів сказано, навіщо ж їх повторювати?» Наша вистава не починається з фрази: «Я пригласил вас, господа…» Відбувається дивне: відкривається завіса, і ця фраза не звучить. Виникає легка паніка: «Я щось пропустив? Я що, спізнилася? Ні, з третього дзвінка тут сиджу». А глядач сам вже вимовив цю фразу. І її не треба «нести в зал» артистам. Дуже багато залежить від зустрічі з режисером, від розмов перед роботою. Гарна п’єса видається тобі ще кращою, а слаба — блискучою, якщо ви зрозуміли і зачепилися один за одного, і ти знайшов у собі ці, як я їх називаю, больові точки. Ти не мрієш змінити людство, воно не міняється, воно вперте. Хай живе, як хоче. Ти починаєш думати тільки про себе, улюбленого. Що в тобі відгукнулося, на що відгукнулося, на які слова, на які обставини, на яку картинку. І тоді, напевно, виникає відчуття задоволення. Чергова робота, одна з робіт, що стоїть у списку. Це моє ставлення, яке не означає, що я такий чудовий, просто є свої методи. Головне, зберегти інтерес, очі, що горять — ось про що треба думати, до чого треба прагнути. Тому слово «туга» треба прибрати. Слово «сумно» — прибрати. Взагалі негативні слова треба прибирати.
— Київ перестав бути рідним містом?
— Ні, він, як і раніше, рідний. Але і він змінився. І моє ставлення змінилося. Оскільки в цьому моєму улюбленому місті немає улюбленої людини. Є її могила. Але Київ, як і раніше, святий для мене.
— Хто з режисерів зумів відкрити у вас те, про що ви самі у собі не підозрювали?
— Все потрохи. Хоча зараз темпоритм професії режисера змінився, вони вимушені працювати по 12 годин на день, намагаючись укладатися в жорсткий графік зйомок. Але навіть в цих жорстких обставинах вони примудряються займатися школою. Володя Хотиненко примудряється працювати з акторами. Вадим Абдрашитов, Кіра Муратова, Олексій Балабанов, Олександр Прошкін, Сергій Урсуляк, — боюся когось не назвати, щоб не образити. Досі пам’ятаю роботу над фільмом «72 метра». Володимир Хотиненко кожному написав маленьку, але біографію.
— Сергію, ви справляєте враження людини удачливої, успішної, щасливої, легкої, на вас завжди приємно дивитися збоку. Адже ви полюбляєте порпатися в собі?
— Якщо порпаюся в собі — це не означає, що я нелегкий. Я дійсно дуже легкий у спілкуванні, дуже комунікабельний, не вмію ходити «скляною судиною». У кожного свій стиль спілкування. Іноді риюся в собі, але одне одному не заважає. Порпаюся, порпаюся, потім як заволаю дурним голосом, щоб себе підбадьорити!
— А як відриваєтеся?
— Можу покричати. Можу пісні співати.
— Удома?
— І вдома, і на вулиці можу. Це сплеск енергії, яка в тобі скупчилася. Деякі, як пропонують японці, можуть когось бити. Я не люблю нудьгувати.
— Домашні не відчувають поганого настрою?
— Вони-то відчувають, але я свій настрій намагаюся не перекладати на інших. Навпаки стараюся їх веселити. Але домашні відчувають — щось відбувається.
— А самотність не рятує?
— Я і на миру можу бути один. Не відключаюся, можу спілкуватися активно. Можна ввечері сидіти в компанії, і якщо мені хочеться веселитися — веселюся, якщо ні — залишаюся один. Це не означає, що я закритий, ні. Це як окуляри темні — щоб «не пахло». Можу надіти темні окуляри, міміку іншу. Ми ж відчуваємо енергію людей, так уже організм створений. І виникає система захисту.
— Чи існує поняття національної ідеї, чи може вона об’єднати? У чому вона для вас полягає?
— Не розумію національну ідею. Будь-яка національна ідея вмить перетворюється в шовінізм. Що відбувається в моїй любій Україні? Коли спадкоємець англійського престолу дозволив собі прийти в неналежному костюмі, як вчинив батько? Відправив спадкоємця працювати на свиноферму: «Працювати! Принце, йдіть, будь ласка, попрацюйте. Ви, принце, трохи відволіклися, прийшли не в тому вбранні, в якому встановлено». Мені сподобалося, як вчинив принц Уельський. Давно, коли люди скоювали недобрий вчинок, вони повинні були його спокутувати. Чудово розуміли, що це обухом ударить по родині, по другому поколінню, по третьому. Гріх має бути спокутуваний. Ми досі не покаялися, навіть за ту кров, яку пролили… За що і відповідаємо, несемо розплату. Наша біда полягає у відсутності «разом». Кожний окремо, начебто — нічого, а «разом» — не виходить.
— Ви багато років в театрі, в кіно. Глядач змінився?
— Це головне питання: що з нами з усіма сталося? Сталася якась жахлива деформація. Головним у житті стали гроші, паперові знаки. Людина перестала думати, читати, розмірковувати, вона перестала сумувати. Мені здається, що людство змінилося не на краще. Поняття жалю, жалісливості кудись пішло. Ми себе втратили, віру втратили, все втратили. Якщо ми так змінилися — що ж вимагати від людей, коли вони приходять до театру? Але треба любити людей.
— Просто так?
— Просто так. Буде легше. Я десь прочитав: коли з вами щось сталося, не треба звинувачувати людину, а треба говорити: «Все це до гріхів моїх». І вам буде легко. Це не означає: «Я такий блаженний, всіх люблю». Любити також треба вміти. Це вольовий акт. Щось вже дуже серйозна, навіть пишномовна розмова виходить, а заспіваймо «Шик, блеск, тру-ля-ля!».
— Ось так і треба радіти життю? — спитала я, коли ми завершили пісню на велику радість оточуючих.
— З одного боку, це не просто, а з другого — неймовірно легко. Так, радіти. Спасибі тобі, Господи, за те, що я є, за те, що мої близькі зі мною поряд, за те, що є бажання працювати.
— Сергію, ваше життя змінилося на краще, а старі друзі не загубилися?
— Хороші друзі не відколюються. А нехороших друзів не буває. І ніякі зміни не змінюють наші стосунки. Якщо вони друзі. А приятелі — ну, це їх проблеми.
— Ви шикарно виглядаєте. Цього важко досягати?
— Золоті нитки. Вранці вставляєш, увечері виймаєш, в клубок згортаєш і під подушку. Не вірите рецепту? Треба перестати жерти. Жерти і пиячити. Все добре в міру, хоча, якщо хочеться, — зроби. Як казав режисер Пир’єв, царство йому небесне, «Можна пити в понеділок, ну вівторок, ну середу, ну четвер, ну п’ятницю, ну суботу. Але не кожний же день!»
