Міжнародний кінофестиваль «Молодість», один із небагатьох (поряд із КРОКом) кінофорумів, що не просто визнанi світовими кіноспівтовариствами, але стоять серед найпрестижніших з них. Головна особливість «Молодості» в тому, що їй не загрожує старіння — адже учасники конкурсної програми завжди і виключно дебютанти, яким фестиваль відкриває дорогу у великий кінематограф. Переможці конкурсного марафону різних років стали абсолютними величинами в системі координат кінематографічного простору — від Вадима Абдрашитова до Франсуа Озона й нашого, тепер уже знаменитого, Степана Коваля.
Але є ще один, особливий знак визнання фестивалю, який свідчить про його престиж, — це зірки першої величини, які таврують кінодійство знаком вищої якостi дорогоцінного металу. Фестиваль приймав у різні роки Софі Лорен і П’єра Рішара, Фанні Ардан і Жерара Депардьє. Гостем 35-ї «Молодості-2005» став відомий кіномученик і кінопровокатор, який володіє багатьма найвищими кінонагородами, режисер і актор, який розпочав свою акторську кар’єру тоді у дебютанта Анджея Вайди, — Роман Поланськи.
У великій спільній країні Радянському Союзі, яка мала могутній кінематограф, правильно оцінивши його ідеологічний чинник і безмірні можливості «великого прання» мізків народонаселення, режисера Романа Поланськи знали лише спеціалісти-кіношники. Та й то, багато хто лише з чуток. А Поланськи тим часом зачаровував, приголомшував, шокував і примушував говорити про себе весь кінематографічний світ, що був за «залізною завісою». Його власна доля, повна трагізму та нестихаючого болю, затьмарює найсміливіші хитромудрі тенета найвільнішого пера.
Він з’явився на світ у щасливій і благополучній сім’ї польських євреї в Парижі, яка незадовго вiд початку війни переїхала до Польщі й попрапила в криваву м’ясорубку Голокосту. Мати загинула в концтаборі, батько чудом вижив, але про це маленький хлопчик дізнався лише після війни. Одному Богу відомо, як вижила, зберегла душу, вміння любити, страждати i співчувати ця людина, яка була в ранньому дитинстві живою мішенню для страшних дядечок у чорній формі, які стріляли?!
Єдиною розвагою післявоєнного дитинства в тісній комірчині дядька, в сім’ї якого жив Ромек, було радіо. Пізніше сімнадцятирічний Роман Поланськи розпочне свою акторську кар’єру саме в радіостудії, граючи роль сина полку з однойменної, популярної тоді повісті Валентина Катаєва, одночасно вивчаючи азбуку режисерської школи в кіношколі міста Лодзь. Уже перший повнометражний фільм — «Ніж у воді», приніс йому славу неординарно мислячого, який володіє яскравою індивідуальністю режисера та свободу вибору засобів виживання — на Заході. Допоміг йому в цьому Владислав Гомулка, який стояв тоді біля партійного штурвалу Польщі. Переглядаючи фільм, він запустив тоді в «телеящик» попільничку, супроводжуючи фізичну дію більш, аніж емоційним вербальним пасажем на адресу «зухвалого хлопчиська, який посмів знімати такі аморальні фільми в нашій країні».
Услід за польським дебютом, «зухвалий хлопчисько» зняв у Франції новелу «Діамантове намисто», що ввійшла в фільм «Найпрекрасніші шахрайства у світі», а потім в Об’єднаному Королівстві — «Огида» з Катрін Деньов у головній ролі, і «Тупик». У Англії Романа Поланськи наздогнала звістка про трагічну загибель вагітної дружини (Шарон Гейт), яку вбили сатаністи, на чолі з Мейсоном.
Голлівудський період, що розпочався «Балом вампірів», продовжив один із найвідоміших фільмів режисера — «Дитина Розмарі». Це були перші в житті Поланськи «Оскари» — за кращий сценарій і кращу режисерську роботу. Потім з’являться «Макбет» і «Китайський квартал», «Пірати» і «Гіркий місяць». Головний, на мiй погляд, фільм Романа Поланськи — «Піаніст», отримав рекордну кількість нагород — від «Золотої пальмової гілки» в Каннах і семи «Сезарів» до семи номінацій на «Оскар». Світ побачив картину в 2003 році.
— Господи, мені сімдесят! — говорить режисер, згадуючи криваві картини сатанинських розваг есесівців, нав’язливі образи табірного дитинства. — З них велику частину життя я ходжу диявольським лезом. У мене нездоровий розум. Але мені подобатися стан параної, надлому, нав’язливої ідеї. Вивчаючи це, я допомагаю собі видужати.
Про це великий Магістр кіно написав в автобіографічній книзі «Роман Романа». І, відпустивши, як колись наш геніальний земляк Михайло Булгаков зробив це «Майстром і Маргаритою», від себе тему-трагедію власного життя, знайшов віддушину в улюбленій із дитинства класиці. На відкритті фестивалю «Молодість» було показано новий фільм Романа Поланськи «Олівер Твіст», за однойменним романом Чарльза Діккенса. Звичайно, відчайдушний ризик — дати життя, наповнене електронними ритмами і інтернетом-швидкостями, розказане в неквапній манері позаминулого століття сентиментальній історії сироти, який потрапив у банду та який самотужки протистоїть злу. У неквапному, незвичному для кіноока сьогоднішнього глядача оповіданні, що скрупульозно відтворює атмосферу діккенсівського роману, я насолоджувалася шикарною британською англійською, прекрасним акторським кастингом, який оживив портрети зі старезної книжки з оригінальними малюнками, що стоїть на полиці в дідусевій бібліотеці. Кожний із персонажів фільму, з’являється і починає жити на екрані саме в тому ракурсі, в якому його зображено на старовинному портреті.
Роман Поланськи, сивий хлопчик, із неприхованою цікавістю вивчає життя, людей, країни. Відверто та відкрито спілкується з журналістами, детально відповідає на будь-які запитання, повен планів на майбутнє та любові до світу, що зосереджений для нього на сім’ї та дітях. Це дає йому і натхнення, і поживу для роздумів. Після загальної прес-конференції, яка відбулася в готелі «Редіссон САС», завдяки дирекції МКФ «Молодість», удалося отримати коротке есклюзивне інтерв’ю.
— Пане Поланськи, в мене склалося враження, що в дитинстві ми з вами гортали одну й ту ж книжку Діккенса, однаково ілюстровану — старе, дореволюційне видання. Темпоритм діккенсівської історії не близький сьогоднішнім дітям, вихованим на «Гаррі Потері», «Володарі кілець» і подібному. Я називаю не найгірші та найпримітивніші зразки. Чи зрозуміють ваш фільм сьогоднішні діти?
— Не знаю, чи зрозуміють. Сьогодні діти звикли до сміття. Їм, окрім цього, нічого не потрібно. Розкажу вам цікаву історію, яку побачив по телевізору. Діти з надмірною вагою — це велика проблема в Америці, Італії, інших країнах. Ця проблема зараз дуже актуальна. В одному інституті почали привчати дітей до смаків, які вони вже забули. Пропонують, ні, примушують їх їсти нормальну їжу, яку більшість цих дітей, на жаль, не їсть. І діти худнуть. По- моєму, приблизно те саме відбувається й стосовно музики, театру та кінематографу. Дітям нічого не треба, крім відеоігор, — навколишній світ, ми привчили їх до цього. Але це веде до нездорового ожиріння мозку. Хіба проблеми самотності, покинутості, жорстокість застаріла? Гіркий гумор, жорсткий сарказм Діккенса незрозумілий лише на фоні жуйки-замінника. По-моєму, експеримент вартий того, щоб спробувати привчити до нормальної та здорової їжі. Адже фільм розрахований на глядача від 9 до 99.
— Знаю, що ви любите романи Булгакова, колись хотіли поставити «Майстра і Маргариту», але ідея залишилася нездійсненою. Він написав «Майстра», коли зміг піднятися над болем і злістю, вивести за рамки творчості параною побуту та поглянути на те, що все відбувається з Космосу. Ваш «Піаніст» для мене — те ж саме, ви встали над власним болем і втратами, щоб розказати світу про жахливу трагедію ХХ століття. Цей фільм — крапка в цiй темі? Чи ви маєте намір продовжувати говорити про це?
— Не знаю. Зйомки коштували таких зусиль — це так довго, ризиковано, стільки людей тобі довіряють, стільки стресів переживаєш. Зрозумів одне, знімаючи «Піаніста», звертаючись до такої теми, треба робити щось більше, аніж розвагу та гроші. І коли зробив «Піаніста», відчув, що всі переживання, стреси й інші сильні емоції виправдані. І у тебе є надія, що це матиме якусь цінність, а не буде просто проданим. Це щось надзвичайно дороге, аби бути виставленим на продаж. Адже не можна продати частину свого життя.
— Вас захоплює класика, яка часто використовується вами, як літературна першооснова ваших картин? Адже й «Піаніст» знятий за книжкою польського піаніста Владислава Шпільмана, якого врятував німецький офіцер?
— Я люблю Булгакова, Діккенса, Золя й багатьох інших великих письменників. Чув, що Достоєвський дуже любив Діккенса, для мене це цілком зрозуміло.
— А чи подобається вам щось із сучасної літератури настільки, щоб екранізувати цю річ?
— Є хороші письменники, але немає книжки, за якою б я хотів поставити фільм. Я би сказав так: «Який фільм вам більше подобається?»
— Ви знайомі з українським та російським кінематографом?
— Швидше ні, чим так. Думаю, що й тут можна говорити лише про класичнi, добре відомі світу твори.
— Ваша дочка зіграла епізодичну роль в «Олівері Твісті», ви хотіли б бачити своїх дітей у кіно, як професіоналів, щоб воно стало їхнім життям, розпоряджалося їхнім так, як кіно розпоряджається вашим?
— Нехай роблять, що хочуть. Вони цікавляться кіно, але в них багато інших талантів, музика, наприклад. Я не знаю, чим вони займатимуться: співом, малюванням, навіть комп’ютерами. Вони ще дуже молоді, нехай вибирають самі. Ми, батьки, не повинні примушувати їх, лише допомагати.
— Бачите ви перспективу в кіноспівпраці між нашими країнами? Подейкують, що від вас приїжджав «дипкур’єр» на студію Довженка для переговорів про спільні зйомки побаченої нами на відкритті фестивалю картини?
— З приводу «Олівера Твіста» — вперше чую. Але взагалі копродукція — це, звісно, добре та зручно.
