"Безкраї віддалі, річкові системи завширшки з кілометр, незліченні стада буйволів і диких коней, смертельні небезпеки і - овіяні таємницями люди. Століттями вони завойовували степи Дикого Сходу. Незбагненні, як сама природа, вони боролися за волю, але приносили смерть. Хто вони? Звідкіля прийшли? Козаки - авантюрний розділ історії!" Так анонсується на обкладинці зміст нещодавно перевиданої в Німеччині (видавництво "Гондром") праці Клауса Й. Грепера "Історія козаків: Дикий Схід 1500 - 1700".
Цю книжку я знайшов під час чергового обходу віденських книгарень (окрема тема!) серед інших історико-пізнавальних видань, вочевидь, призначених передусім для гімназійного юнацтва. На одній із нею полиці стояли "Загадкові етруски", "Віденці у Венеції" та "Шлях ацтеків". І все ж понад три сотні сторінок тексту, старовинні мапи, чорно-білі фоторепродукції (більшість походженням із недавно ще популярного в нас журналу "Україна"), а також понад 90 бібліографічних джерел справили враження певної наукової добротності, в чому я, зрештою, не помилився. Сам не історик, я був надзвичайно втішений надибати серед бібліографії, окрім обов'язкових та респектабельних Боплана, Грушевського чи Боденштедта, й такі "містичні" позиції, як, приміром, "Таємниця російської душі", видана 1965 року в Штутгарті якимось Бруннером. Схоже на те, що саме "російська душа" є головною героїнею Клауса Й. Грепера. З другого боку, вже в передмові він окреслює свою провідну ідею - наполегливо й постійно показувати аналогію з підкоренням білими??? поселенцями американського Дикого Заходу. Звідси й "Дикий Схід" - головна, сказати б, метафора. І справді, аналогій безліч: чим Дике поле не прерія, ногайський кінь не мустанг, татари не індіанці, а корчма не салун? Так і переповзають зі сторінки на сторінку "Історії козаків" кочові й кічуваті евфемізми, на кшталт "піонери Дніпрових низин", "трапери степів" або - ще екзотичніше - "російські десперадос".
У тій же передмові автор формулює визначальне для нього запитання: "Чи були найбільші козацькі розбійники і борці за свободу Степан Разін, Булавін, Болотников, Хмельницький, Єрмак або Пугачов попередниками Че Гевари, Мао Цзе-дуна, Хо Ші Міна й Фіделя Кастро? Чи були козаки героями степів, видатними першопрохідцями й шукачами пригод, ачи тільки царським катами, бандитами, кривавим набродом і просто степовою черню?"
Ясна річ, дещо курйозно бачити нашого езуїтами вихованого "пана Богдана" в товаристві досить чужих йому донських, волзьких або уральских головорізів та самозванців. Але курйози неминучі, якщо автор вибирає міфологему "єдиного російського простору". Тому й Русь ХІІІ століття для нього є "Росією", а Галичина XVI cтоліття лежить "на півдні Росії". Тому Диким полем XVII століття блукають якісь "промышленники", а слово "загони" (саме так, у множині), на думку автора, має татарське походження й означає "невеликий винищувальний підрозділ кримських татар". Тому, нарешті, після перемоги під Корсунем у запорозькому таборі "під звуки балалайок було випито не одну сотню бочок із вином та горілкою". Хочеться лише додати, що на балалайках виконувалась, безумовно, "Калинка". Як у знаному голлівудському ever-gren`i "Терес Балба".
І все ж про запорожців автор пише чи не з найбільшою симпатією, називаючи їх навіть "квінтесенцією козацтва", що тішить. Узагалі, все це досить добре, місцями хвацько написано, щоправда, як на теперішні часи, вже давненько (перше мюнхенське видання з'явилося ще 1976 року) і аж проситься бути "виправленим та доповненим". Особливо з огляду на наше "нове державне утворення", якому так гостро не вистачає свого виразно ідентичного культурно-історичного іміджу на сучасному Заході, свого власного, якщо завгодно, міфу, через що постаємо не лише незнаними, а й "нецікавими". Вагомою складовою такого іміджу міг би, власне, й стати козацький міф ("артистично-дикі козацькі танці донині є атракцією", признається у своїх смаках Грепер), якби не цей контекст "загадково-стихійної російської душі". Що ж, як казав один із батьків, до речі, "співець козацької слави", - "хіба самому написать..."
