Зрозуміло, що туга плоть злободенності залишає дуже мало шансів на спокій. Ось тут критику й час подумати про чесноту. Тому що «У. Б. Н.» в усьому, що відбувається навколо неї, практично не відрізняється від реального, позасценічного контексту. Складається враження, що художніми якостями цієї роботи Мирослава Гринишина ніхто особливо не цікавиться. Лаяти чи хвалити «У. Б. Н.» можна тільки з визначеної політичної позиції. Спроба проаналізувати його як сценічний здобуток, напевно, може призвести до атак з усіх боків. Ну, що ж. Критична робота однаково небезпечна й приваблива можливістю несвоєчасних міркувань.
П’єса «У. Б. Н.» написана Галиною Тельнюк, зокрема й за мотивами листів та біографії легендарного борця за незалежність України Зиновія Красовського. Власне, текст листів слугує чимось на зразок ліричних інтермедій, що виконуються Зеноном (Федір Стригун) у непрямому діалозі з далекою, уявною Сінді (Надія Шпептюк). Таке спілкування персонажів, розділених сценографічною конструкцією — один iз прийомів ігрового відчуження, на яких і побудований «У. Б. Н.». Структура вистави традиційна для всіх театрів, що ними керують режисери-шестидесятники: своєрідний монтаж атракціонів, який включає в себе зонги (тобто пісні), танцювальні номери, комічні прийоми й певна кількість візуальних ефектів. Усе- таки стіни й звичаї багато важать: хоча Стригун у спектаклі номінально — виконавець головної ролі, його негласна, непряма співрежисура вельми відчутна. Фактично ж, у вистави кілька співавторів. Крім Стригуна і Гринишина — це ще й дует Лесі та Галі Тельнюк. Галина написала п’єсу, Стригун, після деяких доробок, прийняв її для постановки в очолюваному ним театрі. Рішення, що й казати, незвичайне; адже академічні колективи не вельми тішать увагою сучасних, тим більше українських, драматургів. Чи провина самих драматургів, що їхні п’єси найчастіше підпадають під найзначніший вплив наддраматичної дійсності? Не можна переписати життя без шкоди для самого листа, можна лише створити свій, авторський варіант його в п’єсі, романі, спектаклі. На жаль, Галя Тельнюк пішла першим шляхом. Вона старанно наповнила текст реаліями сьогодення, вочевидь на шкоду п’єсі.
Весь конфлікт обертається навколо однієї-єдиної проблеми: брати участь чи ні у виборчій кампанії деякого кандидата з негарним радянським минулим. На Зенона напосідають рідні, друзі, лікарі, навіть, здається, примара його трагічно загиблої дружини з’являється все з тією ж метою... Пристрасті нагнітаються з усіх сил. Однак, якщо вилучити численні хльосткі фрази і придих, з яким вони вимовляються, вийде те, що можна назвати телевізійною драмою. Немов дивишся «ящик», з якого на тебе сиплеться обпалююча інформація. Але ж театр — не телевізор, у нього дещо інші завдання. Як наслідок, герої говорять штампами, немов скопійованими з передовиць «кризової» преси. Місцями діалоги нагадують виступи агітаторів, ескапади розлючених ідеологів. Театр старанно опановує матеріал, але в підсумку сцену заповнюють плоскі, навіть одномірні персонажі: кар’єрист-син, філістер-друг, лиховісний Лікар, далека романтична Сінді. Навмисно не називаю імен виконавців — всі вони класні актори, але діють лише в заданому їм ключі, який не дозволяє створити хоч якийсь обсяг психологічної переконливості.
У театральних колах побутує байка, згідно з якою на сцені, за необхідного додатку таланту, можна зіграти навіть телефонну книгу. На жаль, це лише гіпербола на славу Мельпомени. Актор не гратиме зі щирою самовідданістю, якщо не побачить, нехай підсвідомо, чітку й художньо переконливу мету. Можна скільки завгодно шаленіти в цивільному пафосі (проти якого ніхто не заперечує) і дозволяти своїм переконанням діставатися самої серцевини сценічної гри — але сама гра від цього страждати не повинна. Тому й стомлює «У. Б. Н.», як мітинг, що невиправдано затягнувся, тому що трупа використовує підмостки, як простір для політичного, але аж ніяк не для артистичного жесту. Зал, відповідно, реагує не стільки на сам спектакль, скільки на гострі, з перцем, злободенні слова, які, на жаль, вельми часто обертаються жартиками в стилі поганого гумористичного шоу. Все з тієї ж причини максимально переконливо виглядають саме сестри Тельнюк і рок-група, що їм акомпанує, «Всяк випадок». Вони чудово й потужно грають самих себе, своє обурення й свої погляди, і в цьому йдуть до кінця. Саме їхня енергія плюс чудова майстерність Федора Стригуна, що пробивається навіть крізь штучний, натужний пафос тексту, хоч якось тримає на плаву громіздку, майже тригодинну виставу.
Хоч я й не збирався навіть словом згадувати про політичні моменти як поза, так і всередині «У. Б. Н.», один епізод усе- таки застав мою незворушність зненацька. Зенон і його Друг обговорюють, «кому в Україні жити добре». Зенон називає імена декількох усім відомих олігархів, зараховуючи до них і Друга, але останній парирує: «Я не тієї нації». Зал аплодує. Украй неприємно те, що така, недбало-франтівська ксенофобія, сприймається як належне, як вдалий і влучний жарт. Невже автори спектаклю — високоосвічені інтелектуали, послідовні націонал-демократи, не розуміють, як гидко пахне схожа риторика і які козирі вона дає їхнiм ідейним супротивникам? Дуже засмучує те, що за такі речі, насамкінець, відповідають не артисти (хоча й вони теж), а все та ж публіка. Виливаючи в зал ненависть до іншої нації, свою націю згуртувати неможливо, і в кінцевому пiдсумку свій народ страждатиме так само, як і ті, кого зопалу назвали чужинцями.
В артистів перед політиками є незаперечна перевага: вони здатні давати такі свідчення про час і людей, що живуть тут і нинi, які не під силу створити жодному державному мужу, хай буде він навіть мудрою головою. У тому, що «У. Б. Н.» стане таким свідченням, упевненості немає. Занадто багато тут художньої неправди, що дуже символічної, до речі, втілилася у фінальній бутафорській пожежі. Гліцериновий дим укупі з червоною лампою, що підморгує, не дають справжнього полум’я, точно так само, як плакат ніколи не стане повноцінною картиною. Справжній виклик трупа «У. Б. Н.» кидає аж ніяк не в політиці — але у своєму цеху. Адже, судячи з подій навколо спектаклю, публіка знудьгувалася за театром, що збурює високі громадські почуття, потрясає могутніми роботами, відкриває несподівані й блискучі імена. І тому в спектаклі «заньковчан» укладена одна, непідроблена надія — на полум’я справжніх пристрастей.
