Серед інших творів композиторки вперше пролунала музика з балету «Руки», яка чекала світової прем’єри 64 роки! Відкриття цього балету, здійснене зусиллями Ukrainian Festival Orchestra та дириґента Івана Остаповича, серйозно змінює уявлення про шляхи української музики XX століття та роль емансипованої жінки в них.
Стефанія Туркевич — одне з тих несправедливо забутих імен вітчизняної музики, кожен крок знайомства з яким викликає щире захоплення і гордість. Перша українка, яка заслужила визнання як композиторка. Перша докторка музикознавства в Галичині (яка отримала цей науковий ступінь за «націоналістичну» дисертацію під назвою «Український фольклор у російських операх»). Авторка чотирьох опер, п’яти балетів, трьох симфоній, численних хорових та камерних творів.
Стефанія народилась у Львові 1898 року в сім’ї священника і піаністки. До речі, її мати вчилася в учня Шопена — Кароля Мікулі — який був директором Галицького музичного товариства. Сама ж Стефанія навчалася у Відні, Львові, Празі та в Берліні — між іншим, у самого Арнольда Шенберга та Франца Шрекера. У 1930-ті викладала в Інституті Лисенка у Львові, а з 1939-го працювала концертмейстеркою у Львівській опері та з 1939 по 1942-го викладала у Львівській консерваторії. Після того, як її твори були заборонені по всьому СРСР за несумісність з соцреалізмом, втекла у 1946 році до Австрії, потім — Італії і, нарешті, Британії. В Кембриджі вона багато років виступала як концертна піаністка, там і померла в 1977 році.
Балет «Руки» був написаний нею вже в еміграції — в Бристолі в 1957 році. Його повна англійська назва — The Girl with the Withered Hands, тобто «Сухорука дівчина». Дивна назва твору, втім, має під собою довгу християнську традицію. Агіографія чимала і багатошарова, починаючи з історії про чудесне зцілення сухорукого Ісусом Христом у суботу в синагозі, яке викликало несамовиту лють у фарисеїв через порушення шабату. Далі є низка апокрифічних історій про чудеса Діви Марії, яка виліковувала хворих і дарувала руки тим, хто їх втратив. І, нарешті, дуже поширений сюжет про дівчину з відрубаними руками в італійських казках та в Братів Грімм із щасливим фіналом, в якому за покору і душевні чесноти руки в героїні знову відростають.
ДИРИГЕНТ ІВАН ОСТАПОВИЧ І МУЗИКАНТИ UKRAINIAN FESTIVAL ORCHESTRA
Стефанія Туркевич, яка походила з роду греко-католицьких священників, мала всі ці історії знати з самого дитинства. Але лібрето балету «Руки», яке вона сама ж і написала, — не лише про релігію. Воно об’єднує легенду про сухоруку дівчину з алегорією природи творчости. Сюжет наступний: на сільській луці стоїть статуя Діви Марії, а поряд тече струмок. Молодь танцює перед нею Танець Радости, дівчата вішають на статую своє намисто. З’являється сухорука дівчина с букетом у руках, захованих під хусткою. Молодь висміює її і з погордою залишає. Нещасна дівчина дарує Богородиці квіти, а потім падає на коліна і гарячково молиться. Навколо статуї з’являється світло. Захоплена дівчина починає свій Танець Рук, під час якого зцілюється. Тепер вона танцює Танець Щастя. Дівчина занурює руки в струмок і видобуває з нього глину, з якої ліпить вазу. Потім знову танцює — цього разу Танець Творчого Щастя. Кличе молодь назад і тріумфальним жестом вказує на вазу. Тепер початковий Танець Радости вони всі танцюють разом, а в фіналі дівчина веде всіх до статуї, наливає воду у вазу та ставить у неї квіти для Діви Марії.
Ваза, до речі, теж є одним із важливих християнських євхаристичних символів. Орнаментика Ренесансу та ікони з сюжетом Благовіщення містили вазу з букетом, що означало кришталеву чистоту. Вази — поширений елемент на Царських вратах (тоді з них росте лоза) та на карнизах верхніх ярусів і іконостасів (цього разу у вазах «стоять» пишні букети). Із XII століття ваза з букетом квітів стає постійним атрибутом Марії в сцені Благовіщення, уподібнюючи лоно Богородиці посудині. А ось образ дівчини хоча й походить з казок і легенд, є проекцією мисткині. Руки в даному випадку — це інструмент, через який митець втілює свої задуми. І якщо ці задуми не є відображенням божественного порядку, митець втрачає сили, і його талант «всихає» як руки в головної героїні. Але достатньо лише присвятити себе служінню Діви Марії, і джерело творчости знову оживає.
«Ритуальний» сюжет балету, попри свою екзотичність, не є виключенням із балетних правил. Зв’язок балету з ритуалом доволі тісний. Ритуали змальовуються в другому акті балету «Жізель» Адана та у «Весні Священній», яку Стравінський назвав «релігійною церемонією Давньої Русі — Русі язичницької». Ріхард Штраус створив «Легенду про Йосипа», а Прокоф’єв — «Блудного сина». Це все — біблійні сюжети. В «Свадєбке» Стравінського присутні сімейні обряди, а в «Лускунчику» дія відбувається на Різдво. Стефанія Туркевич, попри релігійну канву балету, не випадає з традиції, а підкріплюється нею.
Найдивовижніше, що є в балеті — не сюжет, а музика. Це надзвичайної яскравости колористика, поєднання засобів імпресіонізму та експресіонізму, а ще — фантастичне відчуття тембрів. Відомо, що композиторка наполягала на тому, щоб музика виконувалася невідривно від дійства, і її жестовість та танцювальність це підтверджує. Образи швидко змінюються, оркестрові напластування приголомшують сміливістю поєднань, чітка жанрова основа утримує сміливі експерименти як жорсткий каркас. У оркестрі багато потужних ударних, містично лунає арфа, піднесено-тріумфально грають мідні духові, витончено і людяно — флейта. Коли в останніх тактах після всіх музичних «подій» з’являється до-мажор, його прихід не є банальним — він звучить як здобуття абсолютної гармонії. Як у Баха в до-мажорній прелюдії з ХТК.
Це наближення до партитури, яке музиканти здійснили у Львівському органному залі, безумовно, є лише першим кроком до розуміння справжньої цінности роботи Стефанії Туркевич. Оцінити її можна лише після театральної постановки, яка, хочеться вірити, не за горами. Адже до неї вже запалена провідна зоря.
