Це постановка Ігоря Грінберга за п’єсою Теренса Реттігана «Глибоке синє море» із британського повоєнного життя. Здається, Ігор Грінберг понад усе любить п’єси, в яких усе обертається навколо незвичайної жінки. Принаймні, так було й у попередній його постановці в цьому театрі позаминулого сезону — «Вірна дружина» за С. Моемом, де головну роль блискуче зіграла Оксана Архангельська.
Простір нового спектаклю І. Грінберга художник Олег Луньов вибудував із більших чи менших багетів і рамок. Річ у тім, що головна героїня Хестер Коллер — художниця. Вона покинула свого чоловіка, респектабельного юриста, бо зустріла колишнього льотчика, героя війни Фредді Пейджа. Здавалось би, логічно: небесна жінка покохала небесного чоловіка. Та річ у тім, що Фредді, мабуть, вичерпав свою небесність, це просто гуляка, котрий кайфує від розслабону, симпатичний, але не здатний до вищого пілотажу. І Хестер вирішує піти з життя... В ролі Хестер — актриса Ірина Мак. Це одна з безперечних удач вистави.
Режисер явно милується нею й дає вдосталь милуватися нам. Для нього Хестер — не так художниця, як героїня картини. І то картини першорядного митця. Може, навіть Рафаеля. Ця думка приходить ніби сама по собі, коли бачиш цю жінку в шляхетних червоних чи синіх барвах її одягу, коли споглядаєш її спокійне лице та ясний погляд.
Справді, рафаелівські дівчата не знають, що таке екзальтація. Навіть у найдраматичніших моментах нею керує не відчай. Якщо вона наважується на на самогубство — то це тихе самогубство сумного ангела, котрий втомився від недосконалості світу.
Цей її дивовижний спокій — заворожує. Від зачарування прокидаєшся хіба що тоді, коли Хестер, скажімо, йде зі сцени і тільки чути банальний стук її черевиків, куплених у крамниці готового взуття. Так і хочеться сказати: ні, ця чарівна істота не повинна так ходити, бо хто чув коли-небудь, щоб рафаелівські дівчата цокали закаблуками? Як висловлюються в таких випадках дилетанти, я б на місці режисера щось придумав, щоб Хестер ходила безшелесно, немов по хмарах...
Чому Хестер у цій виставі покидає наш світ? Через його, сказати б, художню недосконалість. І її колишній чоловік (Костянтин Костишин), і льотчик Фредді (Сергій Петько) — надто стандартні, позбавлені того, що годилось би для унікальної картини. Ось чому всі рамки — порожні. Серед мужчин, зачарованих нею, є хіба один, котрий здатен її зрозуміти — лікар Міллер. Ця роль Петра Миронова виглядає цілісно й докладно. Він живе на сцені «з подробицями». Він розмовляє з німецьким акцентом, що видає нетутешність. Коли він п’є свою краплю віскі, у вас солодко зводить щелепи. А коли він довго шукає в кишені пігулку, вам стає страшно: а раптом реквізитори забули покласти йому ту пігулку до наперед визначеної кишені перед виходом на сцену.
Цей Міллер, можливо, якраз заслуговує на те, щоб бути героєм картини.
