Типографія та каліграфія є повноправними представниками мистецького простору — поряд з іншими видами візуального мистецтва. Друковані та рукописні шрифти цікавлять не лише спеціалістів, які в книжковій сфері «варяться», а й тих, хто не байдужий до мистецтва загалом. Про це, зокрема, свідчить щорічне «Свято кирилиці» у Харкові, а тепер — ще й Всеукраїнський фестиваль каліграфії та типографії «Рутенія», що відбувся минулими вихідними в Києві.
«У час, коли тексти друкуються на комп’ютері, важливо зберегти й розвивати каліграфію — вміння писати красиво, естетично та досконало», — говорить Василь Чебаник, професор Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, в стінах якого проходив фестиваль.
Як зазначають організатори «Рутенії», розробляючи власні кириличні шрифти — як друковані, так і рукописні, можна створювати унікальні самобутні книги. «Не так давно світ побачив унікальний рукописний «Вій», оформлений Віталієм Мітченком. Створення рукописних книг пов’язане з розвитком шрифтів. На жаль, ця майстерність уже практично втрачена», — розповідає голова оргкомітету фестивалю «Рутенія», художник-графік, каліграф Юрій АНТОНОВ.
Саме з ним «День» поговорив про історичне тло української каліграфії, розвиток кириличних шрифтів в Україні, їхню «латинізацію» та вагу архаїки у візуальному мистецтві.
— У багатьох людей каліграфія асоціюється передусім із Японією, Китаєм, арабськими країнами. А яким є історичне тло суто української каліграфії?
— З того, що більш-менш досліджено, — це устав, напівустав, скоропис, який широко використовувався в часи бароко, козацтва. Яскравими зразками є грамоти запорізьких гетьманів, їхне особисте листування. Хотілося б продовжувати і цю традицію, але варто також звернутися й у глибші пласти історії, які мали значний вплив на мислення, візуальне вираження, зовнішній вигляд людей — наприклад, до культури кочівників.
— Що потрібно враховувати, розробляючи кириличний шрифт? Чи має він певні особливості, характерні риси, яких не має латиниця?
— Оскільки носіями кириличного письма є слов’янські племена, народи, які як територіально, так і історично знаходяться на шляху зі Сходу на Захід, то цю культуру не можна зарахувати ні до східної, ні до західної. Тут є безліч культурних та історичних нашарувань. Великий вплив і на мислення, і на мову, і на візуальне мистецтво, і, відповідно, на шрифти, мав як Схід, так і Захід. І це потрібно враховувати.
— Увагу українських шрифтових дизайнерів сьогодні більшою мірою привертає латиниця чи кирилиця?
— Ті нечисленні люди, які займаються таким дизайном, приділяють однакову увагу латинським та кириличним шрифтам. Але є один нюанс — латиницю розробляти простіше. Адже у неї вкладено значно більше часу та праці багатьох спеціалістів.
«Латинізація» домінує. Адаптацію готового латинського шрифту до кирилиці — кращу чи гіршу — зробити простіше, аніж опрацювати величезний пласт інформації, пропустити його через себе і створити щось нове, усвідомлене від і до. Люди в своїй більшості йдуть найпростішим шляхом, і найчастіше причиною цьому є комерційні інтереси замовника.
Крім того, більшість видавців, які замовляють певний візуальний продукт (скажімо, рекламу) часто не знають про існування величезної кількості ліцензійних шрифтів, які можна купити. Тому користуються тими, що є у вільному доступі або піратськими версіями.
— Сьогодні шрифти та каліграфія викладаються в художніх вузах як окремий предмет, але окремої спеціальності в Україні поки що немає. Чи логічною була б її поява?
— Звичайно. Це окрема професія, яка потребує якісної підготовки, певного обсягу теоретичних знань та практики. Просто додатковий предмет — цього замало.
— Де можна навчитися каліграфії в Україні, не навчаючись у художніх вузах?
— Олександр Чекаль, який є засновником «Свята Кирилиці», організував першу Школу каліграфії в Харкові. Найближчим часом намагатимемося відкрити подібні курси і ми тут, у Києві. Що стосується японської, арабської, китайської каліграфії, то їх можна вивчати на курсах при культурних центрах та посольствах.
— В Росії існують школи каліграфії, спеціальні курси дизайну шрифтів у вузах, майстерні, постійно проводяться семінари, виставки. В Україні масштаби розвитку цих напрямків мистецтва в рази менші. Чому?
— Я би пов’язав це гальмування з певним спадком Радянського Союзу. Росія прийняла цю естафету, і до неї, відповідно, потрапило значно більше напрацювань, матеріалів і, по суті, вона продовжила те, що успадкувала. Їй не потрібно було починати з нуля.
Насправді мене момент певного відставання не лякає. Нещодавно дійшов висновку, що той-таки Радянський Союз із його обмеженнями, закритістю дозволив зберегти, так би мовити, класичне, архаїчне мислення людей.
Проблема самоідентифікації тією чи іншою мірою стосується всіх пострадянських країн. І тут є два варіанти: або втрата свого я, подальше знеособлення в процесах глобалізації — або все ж таки пошук та відродження своєї спадщини, її переосмислення, адаптація до сучасних потреб, технологій, і вже з цим «багажем» — вихід у світовий простір.
Відверто кажучи, далеко не весь доробок, який мені доводилося бачити в Європі, мені сподобався. Європа має великий культурний спадок, але він уже не відчутний. Натомість добре відчувається певне виродження. Універсалізація знеособлює, позбавляє властивих рис. Тим часом, як на мене, людство існуватиме доти, доки воно звертається до архаїки, до природи. Я не вірю в можливість нормального існування техногенних цивілізацій, які цілком відмовляються від контактів із природою, із сутністю людини.
Звичайно, можна розробити шрифт з нуля, але найлогічніше брати за основу існуючі історичні зразки, власну культуру, аби в шрифті прочитувалося «обличчя» країни, нації.
