ДОВЕРШЕНЕ ЧИСЛО
Згідно з традиційними віруваннями, число 28 належить до досконалих. Дехто, проте, нарікає, що «Молодість» далека від досконалості. Як на мене, горя в тому немає. Недосконалість — властивість фестивалів, як і будь-яких явищ життя взагалі. Метушня тут — природний стан. Людина, яка біжить, — це не назва голлівудської стрілялки, це — синонім фестивального глядача. Він постійно в пошуку, в милі, з витріщеними почервонілими очима, голодний і невиспаний. Куди бігти — на ретроспективу Зануссі чи Монічеллі, на добірку «Культові режисери», на покази конкурсних робіт, на «Панорами» українського чи східноєвропейського кіно? У Будинок кіно чи в «Кінопалац», у «Зоряний» чи в «Кінопанораму»? Програмка замусолена, думки гарячкові. Таких бігунів за дев’ять днів фестивалю було — 80 тисяч. Це число — не довершене, але рекордне для «Молодості».
ІНТОНАЦІЇ МАЙСТРІВ
Фестивальна круговерть почалася документальними фільмами «Голос Бергмана» і «Трансформер — портрет Ларса фон Тріра». Два абсолютно несхожi кінохудожники, закоханi у своє мистецтво, з’являлися крупним планом — у позиції максимального наближення, що робить неможливою будь-який фальш. Нехай один говорив розхожі, часом банальні речі, а інший розповідав байки про НЛО — чарівна ілюзія спілкування, яку може дати лише кіноекран, ілюзія присутності людини в її голосі — зберігалася. Поза всім фестивальним божевіллям — інтерес до цього як у тих, що знімають, так і у тих, що дивляться, буде завжди. Не випадково фільм, який завоював гран-прі фестивалю, а також приз глядацьких симпатій — російські документальні «Голоси», присвячені Максиміліану Волошину.
КРУПНИЙ ПЛАН ЖИТТЯ
Бергман у присвяченому йому фільмі оповів цікавий факт: виявляється, кінематографісти на початку століття уникали крупних планів, вважаючи їх дуже грубим прийомом. Після всіх катастроф першої половини століття цей «грубий» засіб став надто актуальним. Зараз на дворі 90-ті, друге сторіччя кінематографу, але інтерес до крупного плану окремого людського життя зберігається у режисерів будь-якого віку. Мова тут навіть не про однойменний технічний прийом. Швидше, кінематограф — те мистецтво, яке, як ніщо інше, спроможне укрупнити, зробити значущим і найницiше існування. Такими були всі більш чи менш помітні картини як конкурсної програми, так і численних ретроспектив. Оця увага до «малих цих» вирізняє й практично всі стрічки-призери. Переможець у короткому метрі — «Скеля» (Франція, режисура Фаузі Бенсауді) — аскетичне, чорно-біле оповідання про один день хлопчика-араба — таких і на наших вулицях чимало — просто шуструють і шахраюють здрiбна, просто збирають пляшки і просто вмирають. Така сама страшна і невідворотна простота пронизує й іншу французьку картину — переможця повнометражної номінації — «Вимрiяне життя янголів» (режисер Ерік Зонка). Реальність б’є двох дівчат — майже янголів, але абсолютно неприкаяних — аж до смерті однієї з них. Проте втілення маленької людини може бути іноді й буквальним: так, премію імені Іва Монтана найкращому молодому акторовi отримав Жан-Ів Тюаль, який блискуче втілив головного героя в бельгійському фільмі «Червоний карлик». Ця картина — багато легша і строкатіша вiд двох вищеназваних. Молодості взагалі-то властиво грати зі світобудовою, висміювати її. Хоча...
НЕВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ
Мабуть, кінооб’єктив 90-х років застить смуток і похмурість. У дуже багатьох фільмах герої тяжко і безвихідно страждають, багато стрічок мають солодко-гіркий присмак самотності. Дуже велика увага до соціальних проблем, причому в кінематографі саме тих країн, які в нас зазвичай вважаються благополучними. Майстерна добірка стрічок знаменитої нью-йоркської кіношколи «Тіш», у надрах якої зростають майбутні Спілберги і Тарантіно — це справжня апологія соціальної та буттєвої невпорядкованості. Злидарюють хлопчаки в «Скелі», бiдують у пошуках роботи дівчата в «Житті янголів», мучать одне одного подружжя в елегантній німецькій картині «П’ятигодинна тінь». Приклади можна продовжувати. Кіногерой нинішніх молодих — це або трудяга, або люмпен, відкинутий долею на саме узбіччя світу. Іноді це виражено навіть дуже прямолінійно. Можливо, саме тому й журі, i глядачі зійшлися у високій оцінці «Голосів». Адже фільм цей розповідає про життя поетів срібного віку до і після 17-го року — а воно було сповнене справжніми катастрофами. Але картина ця — легка, піднесена і світла, як кримські акварелі Волошина. Моральні критерії в кіносередовищі продовжують грати не меншу роль, ніж естетичні.
М’ЯСНИКИ
Дивно, але представники цієї гідної гільдії або суміжних з нею професій були несподівано широко представлені в опусах режисерів, які осмислюють життя. Українська короткометражка «Бійня» розповідала (проте, не дуже виразно) про рiзника худоби. Фільм-переможець у номінації студентського кіно називається «Ковергард — три дні м’ясника» (Фінляндія). Головний герой французького фільму «Один проти всіх» — також м’ясник, правда, безробітний. Проте, кінематографісти — не м’ясники. Швидше, з тих чи інших причин у протистояннi світобудові, вони зводять людську плоть до рівня м’яса — гвалтiвники i їх жертви. Крупним планом, з усіма подробицями, показано в «Одному проти всіх» убивство героєм своєї власної дочки. Проте (і це також віяння часу), помітне прагнення зробити насильство смішним, звести його до рівня анекдоту про кетчуп із «Кримінального чтива». Особливо показові в цьому відношенні дві абсолютно різні, але, що здобули однакову підтримку публіки, кінострічки — короткий метр «Вбивця маленьких рибок» (Франція) та епічна «Околиця» (Росія), де герої чинять абсолютно неймовірні, жахливі речі, але відрази, так само як і викривленого смакування в цьому немає — швидше, це спосіб жорстко поіронізувати над мерзенностями буття. Вершинною в цьому відношенні стала американська картина «Доброчесність». У ній стьоб і патологія, яскрава видовищність і нудотні кадри з’єдналися в гримучу провокаційну суміш. Проте крізь усі нагромадження спецефектів і насильства тут також читається проста мораль — комп’ютерна реальність може стати надто ефективним знаряддям маніпулювання свідомістю, коротше кажучи, не давайте себе обдурити!
УКРАЇНСЬКА КАРТА
Вона була явно не козирною. На тлі всього цього кінобенкету — тим більше. Становище рятувала наша анімація — вона якимось дивом з року в рік тримається на високому рівні. Безперечну симпатію в глядачів здобули, наприклад, фільми сестер Ільменських — «Уїк-енд» і «Сafeйна гуща» (диплом федерації кіноклубів). У інших категоріях — суцільний пейзаж після битви. Фестиваль офіційно відкрився заведеною минулого року церемонією нагородження кращого вітчизняного фільму премією «Арсенал». Претендентів було лише чотири. Приз отримали «Дві Юлії» — кіно подекуди вельми цікаве, але яке не викликає особливого бажання переглядати його знову. Обнадіює те, що на показі «Юлій» стовпотворіння в залі можна було порівняти хіба що з аналогічними аншлагами під час відкриття та закриття «Молодості». Українцям аж ніяк не хочеться відчувати себе самотньо в світі кіно — були ж, чорт забирай, у нас Довженко і Параджанов!
РОСІЙСЬКЕ ВТОРГНЕННЯ
Ренесанс кіно в наших північних сусідів, про який так активно пишуть останні півтора року, отримав на фестивалі явне підтвердження. Ті ж «Голоси» (режисер Андрій Осипов) зібрали загалом чотири призи. Майже сенсаційним успіхом користувалися режисерський дебют відомого сценариста Петра Луцика — «Околиця», кітчеве «Му-Му» Юрія Гримова і «Час танцюриста» — останній твір Вадима Абдрашитова. Гроші тому причиною, прихильність можновладців чи багаті традиції — запитання риторичні. Новим людям — нове кіно. Правда, молодість творців названих російських фільмів — вельми і вельми суперечлива штука.
ДОРОСЛА «МОЛОДІСТЬ»
Навколофестивальний гарнір, складений із найрізноманітніших ретроспектив, зроблено зрілими, досвідченими кінематографістами. Але й конкурсні покази, де вже, здавалося б, за визначенням мало б пахнути ще мокрими пелюшками, було укомплектовано творіннями далеко не юних творців. У багатьох із них у каталогах було вказано декілька вже знятих картин, а хто не такий багатий на фільмографію, мав досить довгу й звивисту біографію. І ця досвідченість, ця втома серйозно відбивалася у фільмах. Можливо, сам кінематограф на сьогодні — дуже подорослішав?
ПРО ЩО Я НЕ СКАЗАВ
Про перспективи і прогнози; про скандали і тусовки; про кавування і короткометражки; про проблему еротики і про фільми Зануссі; й ще про дещо. Мій голос, моя розповідь — єдинi, і вони можуть урватися оптимістично, як закінчилася «Молодість» цього року. Але ще є різноголосся — чудове різноголосся кіно, його фільмів і фестивалів, яке не перерветься, хоч і складається воно з самотніх голосів людей.
№211 04.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
