У ті роки (70 — 80-ті) конкурсна програма Берлінале обов’язково
включала в себе східноєвропейські фільми. Не формально й номінально: тут
вони часто зустрічали підтримку й у вигляді головних нагород. (Зокрема,
«Срібний ведмідь» — спеціальний приз журі свого часу дістався «Астенічному
синдромові» українки Кіри Муратової).
Однак із плином часу, що руйнує мури й політично об’єднує
ще вчора, здавалося, необ’єднуване, щось змінилося не тільки в східноєвропейських
кінематографіях, а й у програмних настановах фестивалю...
Ні, тут, у Берліні, як і раніше, з повагою і розумінням
дивляться на східних сусідів, котрі, як ніде на великих кінофорумах (Канн,
Венеція), зустрічають гостинність, а запрошені журналісти — ще й унікальні
умови для роботи. Тут їх пам’ятають і цінують: почесну «Золоту кінокамеру»
цього разу вручили Армену Медведєву, керівникові Російського державного
кінокомітету часів змін і трансформацій; віншували Анджея Вайду; та ж Кіра
Муратова у березні має одержати премію Німецької академії мистецтв за видатний
внесок у світову культуру...
Проте жоден повнометражний східноєвропейський фільм не
змагався за нагороди фестивалю. Певною мірою це видається навіть логічним:
останніми роками кількість картин зі сходу континенту в головному конкурсі
неухильно зменшувалась, а тепер звелась до нуля. Однак це аж ніяк не означає,
що фільми з нашого краю Європи потенційно не могли би бути включені до
змагання. Тим паче, що вони часто досить переконливо виглядали в інших,
позаконкурсних, програмах фестивалю — в Панорамі та Форумі.
Зокрема, тут може йтися про російські стрічки, представлені
на Берлінале. Майже всі вони, повно- і короткометражні, за походженням
із петербурзьких студій. (Прогнозують, що й на Каннський конкурс націлено
також петербурзьку, вже скандальну, стрічку Олександра Сокурова про стосунки
Гітлера і Єви Браун). Особлива кінематографічна атмосфера плекалася в Пітері
роками. На чолі петербурзької школи чи просто осередку стояв видатний режисер
Олексій Герман, уже сама присутність якого (минулого року він переїхав
до Москви) створювала потужне кінотворче напруження, що й дає останніми
роками щедрі результати.
Свої нові фільми в Берліні показали Сергій Снєжкін та Олександр
Рогожкін (колись дебютанти й призери Київського фестивалю «Молодість»).
Перший, автор усім пам’ятного «НП районного масштабу», — «Квіти календули»,
де в жанрі родинної драми і в традиціях російської класичної літератури
(переважно чеховських колізій і персонажів) досліджує психо-соціальний
стан пострадянського російського суспільства і, власне, певні особливості
національного характеру. Другий, як відомо, є вже майже записним, хоч і
в іншому жанрі, дослідником різноманітних російських національних особливостей,
а також автором пілотних серій суперпопулярних теле- «Ментів». Він привіз
до німецької столиці «Блокпост» — надзвичайно жорстку і з усіх поглядів
«незручну картину» про особливості, здається, вже споконвічної кавказької
війни в Росії.
Так от хоча б дві ці стрічки... Обидві вони, по-перше,
мали в конкурсній програмі західних «двійників» і, взагалі-то, цілком могли
б їх там замінити. Однак ці стрічки, як і ще кілька східноєвпропейських
фільмів, не відповідали, як на мене, двом обов’язковим сьогодні критеріям
берлінського конкурсного відбору: чітко окресленій політичній та етнічній
коректності, а також технічному й технологічному чистописанню. Адже мало
не всі (може, за винятком фільму Девіда Кроненберга «eXistenZ») конкурсні
картини рухалися виразним річищем згаданої коректності, і всі без винятку,
кожна по-своєму, перебували в технологічному контексті сучасного кінематографа.
Не в останню чергу «абсолютна технологічність» десятихвилинного
фільму Сергія Овчарова «Фараон» принесла Росії малого «Золотого ведмедя»
— головний приз у короткометражному конкурсі. (До речі, стрічку — ще в
«напівкондиційному стані» — на Берлінале було відібрано в Києві, під час
торішньої «Молодості»). Таку ж «техно-коректність» виявили й п’ятихвилинні
польсько-німецькі «Маски» режисера Петра Карваса, які одержали тієї ж проби
«Ведмедика», що й «Фараон». Безперечно, крім комп’ютерної анімації, що
мала місце в обох фільмах (елементами — в Овчарова, донедавна, між іншим,
абсолютного кінотрадиціоналіста; тотально — в Карваса), ці картини довершені
мистецьки. У першому випадку — це притча про пошук власного обличчя, в
другому — комічна інтерпретація єгипетської цивілізації, заснована на пародійному
розігруванні зафіксованих древніми сюжетів тогочасного «фараонівського
життя».
Радше, саме в означених площинах варто шукати причини гречного
ізолювання східноєвропейських фільмів від основної програми Берлінале,
бо представники далеко не всіх країн можуть так багатозначно пожартувати,
як те зробив один російський критик — з огляду на компактне розташування
прес-боксів своїх співвітчизників, а також, напевне, з огляду на неучасть
росіян у великому конкурсі: «Раніше в нас була імперія, а тепер — куток».
