Одного разу в 1936 р. до відомого психіатра прийшла людина з ознаками дистрофії та стала скаржитися на нудьгу і втрату апетиту. Лікар оглянув іпохондрика трохи старше сорока, але на вигляд старий старим, і прописав перед їжею... вголос читати гумористичні оповідання:
- Найкраще, чоловіче, вам допоможе томик Зощенка.
- Лікарю, - сумно зітхнув пацієнт, - я і є Зощенко...
***
Михайло Михайлович Зощенко народився 29 липня (10 серпня) 1895 року в інтелігентній багатодітній родині. Його батько Михайло Іванович Зощенко (1857–1908), потомствений дворянин із Полтавської губернії був талановитим художником-передвижником, але п'ятьох доньок і трьох синів годував гонорарами за мозаїчні панно під замовлення та комічними картинками із зображенням українських селян, що друкувалися в журналі "Нива". Виходить, гумором Михайло вдався в батька, бідного дворянина, у якого й маєтку зроду ніколи не було.
Мати, Олена Йосипівна (у дівоцтві - Суріна; 1975–1920), до заміжжя служила актрисою, в молодості писала сентиментальні розповіді. Не до сміху їй стало, коли глава сім'ї раптово помер, у віці 49 років, тоді як Олені Йосипівні того року виповнилося лише 34 роки. З горем належало впоратися швидко і самій ставити на ноги вісьмох дітей на пенсію удови в розмірі 600 рублів на рік!
За сімейною легендою, Зощенки були німецької крові. Бо засновник їхнього роду, теж людина творча, іноземний архітектор, - приїхав ще в 1789 р в Україну, де при хрещенні отримав симпатичне ім'я Яким. Звідси, значить, від слова "зодчий", і утворилося, на український лад, їхнє прізвище - Зодченко, що з роками спростилося до Зощенка.
***
Як син освічених батьків, вірші Мишко писав із восьми років. У 1913 р. Михайло закінчив 8-му Санкт-Петербурзьку гімназію, де вчився на "відмінно"... тільки з ботаніки та зоології, тоді як із решти предметів додому носив "трояки". На випускних іспитах, між іншим, за твір гімназист отримав одиницю! Невисоко оцінила випускна комісія опус майбутнього письменника: вчитель, який перевіряв роботу, перекреслив написане словом "Нісенітниця!"
Один рік юнак відвідував юридичний факультет Імператорського Санкт-Петербурзького університету, але в квітні 1914 року був відрахований "за невнесення плати за весняне півріччя 1914 р." Щоб повернути університету борг, улітку 1914 р. Михайло Зощенко підробляв контролером на Кавказькій залізниці.
У книзі "Михайло Зощенко. Безпритульний геній" Валерій Попов написав:
- Ще на кавказькій станції «Минутка» мало не відбулася його дуель із відомим правознавцем К., після чого Зощенко відчув себе запеклим сміливцем... 29 вересня 1914 р. в Петрограді він вступив до Павловського (аристократичного!) військового училища на прискорені чотиримісячні курси військового часу юнкером рядового складу на правах добровольця 1 розряду. 5 січня 1915 року його перевели в юнкери унтер-офіцерського звання. 1 лютого п.р. він закінчив курси і був проведений у підпрапорщики (найнижчий офіцерський чин) із зарахуванням по армійської піхоти. Життя (яке він сам вибрав) гнало його "в саму гущу", де найгарячіше. Як і Лев Толстой, він вибрав війну. Напевно, це - найкраща школа. Якщо прочитати перший варіант "Героя нашого часу" Михайла Лермонтова, можна надзвичайно здивуватися: безглузді страждання молодого позера! Чи той автор? І ось - досліджуваний у школі "Герой нашого часу", написаний уже автором, який повоював: усе напружене і дзвенить, немов струна! Війна випалює все зайве і фальшиве, залишаючи головне.
9 лютого 1917 р. у М. Зощенка загострилася хвороба (порок серця), і після госпіталю його відрахували в резерв.
***
Михайло Зощенко знову опинився в Петрограді, він сидів на низенькому стільці в підвалі навпроти Академії мистецтв, з чужим пошарпаним чоботом на колінах, підметкою і рашпілем у руках. Не повірите, робота шевця йому подобалася, хоча і не була межею мрій.
Незабаром усе змінилося. У біографічному дописі "Про себе" (1927) він написав:
- Найбільш пишна посада у мене була в 17-му році. Після Лютневої революції. Я був комендантом пошт і телеграфу в Петрограді. Мені був покладений тоді кінь. І дроги. І номер в "Асторії". На пів години я з’являвся в Головний поштамт, недбало підписував папірці і хвацько їхав у своїх дрожках.
У військовій шинелі без погонів "Мишко-башлик" - так називали Михайла Зощенка друзі через звичку того носити армійський білий башлик, що надзвичайно ефектно відтіняв смагляву красу героя-фронтовика, - вирізнявся потужною харизмою. У березні 1917 р. на одній із вечірок "хорошого товариства", де штабс-капітан-красень був бажаним гостем, він познайомився з кучерявою красунею Вірою Володимирівною Кербіц-Кербіцькою (1894-1981). Мила, тоненька, життєрадісна шатенка, вічно при капелюшку, походила зі знатної родини з польськими та німецькими коренями. У 1916 р. панянка закінчила Петровську гімназію з медаллю, потім два класи Педагогічних курсів; в гімназії вважалася вона першою красунею і, безумовно, залишалася душею там, у минулому.
Він завжди був чесний перед собою, навіть - після Жовтневого перевороту, не роблячи винятків ні для епохи, ні для себе. Пов'язавши життя з літературою, з усіх сучасних поетів Михайло Михайлович визнавав тільки Володимира Маяковського та Олександра Блока, а з прозаїків - одного Максима Горького.
Наприкінці червня 1919 року і сам Михайло вирішив з'явитися серед письменників- початківців, які збиралися в колишньому палаці петербурзького багатія Г.Г. Єлисеєва на Невському проспекті, 15. Ось почитайте, яким його побачив наставник літературної студії при видавництві "Всемирная литература".
Студійці реготали з його літературним експромтів, що зльоту перетворювалися на крилаті перли: “вполне прелестный старичок!”, “довольно свинство с вашей стороны”, “блекота и слабое развитие техники”, “подпоручик ничего себе, но - сволочь”.
***
Коли Михайла Зощенка почали багато друкувати, гонорари полилися рікою, його дружина (з колишніх дворянок) значно змінила меблювання: спальний гарнітур й стилі Людовика XVI, картини в позолочених рамах, порцелянові пастухи і пастушки, в кутку - розлога пальма. Сам Михайло Зощенко через неуважність, здається, і не помічав всієї тієї кучерявої розкоші. Але коли один приятель зазирнув у гості і вигукнув: "Пальма! Мішо, так це ж як у твоїх оповіданнях!" - господаря це глибоко збентежило.
Спочатку з любові пішла радість, її замінили напади нудьги. Повернулася туга, що замінила любов жалем. У власному будинку Михайло Михайлович почувався як у чужому окопі. Не раз він грюкав дверима, блукав десь, робив що хотів, похмуро повертався, влаштовував дружині сцену і знову грюкав дверима:
- Яка ти, Віро, важка людина! Я не можу залишатися тут, я відчуваю, що хворію від розмов із тобою.
На той момент "старій бабі" виповнилося 29 років... З іншого боку, народженого 5 червня 1921 р. сина - Валерія - Михайло обожнював, при цьому хорошим батьком його можна було назвати з натяжкою. Одного разу, злегка напідпитку, він схилився над колискою, не витягнувши з рота запалену цигарку. Несподівано стовпчик попелу впав на сорочечку малюка, залишивши рубець на плечі Валька.
***
За 38 років сімейного життя Віра Володимирівна пробачала чоловікові-гультіпаці десятки разів. Дотримуючись балансу страждання та існування, подружжя Зощенків дбайливо зберігало, нехай дивний, але шлюб, що почався в милосерді.
Втім, тугу ця пікантна карусель із ліжка не проганяла. Не рятувала навіть творчість, хоча вже були написані, видані і користувалися величезною популярністю у читача книжки: “Веселая жизнь” (1924), “О чем пел соловей” (1927), “Нервные люди” (1928), “Письма к писателю” (1929), а також п'єса “Уважаемый товарищ” (1930). До речі, протягом творчої кар'єри Михайло Зощенко створив приблизно 20 п'єс. У 1934 р. прозаїка обрали в члени правління Спілки письменників СРСР, а в 1935 році вийшов цикл оповідань “Голубая книга”. Письменник працював над повістями “Возмездие” (1936), “Черный принц” (1936), “Керенский” (1937), “Шестая повесть Белкина” (1937), “Тарас Шевченко” (1939).
***
Глибинний корінь хвороби Михайло Зощенко досить швидко намацав. Як підказала йому старша сестра Олена, у дворічному віці малюк вирішив, що їсти - погано, і мало не довів себе до дистрофії. Фарби не варто згущувати, не таке вже й нещасне у хлопчика видалося дитинство. Так, у кожного в житті трапляються потрясіння, радості й печалі. А ступінь співчуття прямо пропорційний дару загостреного сприйняття. Саме цей дар Божий, врешті-решт, перетворив Михайла Зощенка на письменника, улюбленого мільйонами письменника...
Після курсу психоаналізу, влаштованого самому собі, у зручний від страждань час Михайло Зощенко змінився до невпізнання. Він із радістю засинав і з радістю прокидався, нарешті відчуваючи всю радість буття. Мов фенікс, який постав із попелу, фізично і психологічно оновлений літератор підхопив традиційну для російського письменника хворобу: подібно до Миколи Гоголя і Льва Толстого, Михайло Зощенко взявся проповідувати Істину. В особистому просвітлінні він був повністю впевнений, а значить - рука майстра могла достовірно описати шлях до позбавлення від нещасть. І задумав тоді прозаїк скласти автобіографічний роман “Перед восходом солнца” (1943), що міг перетворитися на головну книжку його життя...
***
Ще в серпні 1939 року з дружиною Вірою Володимирівною вони купили в Сестрорецьку крихітний дерев'яний будиночок. Відтоді любив Михайло Михайлович, стоячи на різьбленому балкончику, вечорами милуватися Фінською затокою, коли на очах синіюче небо зливається з Балтійським морем, а внизу, за хвірткою будинку з мезоніном, між молодих, щойно посаджених дерев стежка тікає до піщаних дюн, покритих лісом. Його горда постать у потертому сірому піджачку і латаних черевиках, здавалося, майорить на вітрі, як прапор здобутого сенсу життя.
Тут створювалися знамениті повісті “Возвращенная молодость” (1930), “Мишель Синягин” (1933), п'єси “Парусиновый портфель” (1939), “Пусть неудачник плачет” (1946), детский цикл “Леля и Минька” (1939-1940), рассказы “Коза”, “Няня”, “О чем пел соловей” тощо.
Коли почалася Друга світова війна, йому виповнилося 46, але Михайло Михайлович вирушив до військкомату записуватися добровольцем. Воювати його не взяли - хворе серце, до стройової не придатний.
Раз на місяць Ленінградське відділення Спілки письменників СРСР отримувало шість місць у літаку на евакуацію. Персональні списки обговорювалися і затверджувалися на Військовій раді. Сина і дружину довелося залишити в місті на Неві: в рядах ополчення 20-річний Валерій Зощенко захищав підступи до Ленінграда, а Віра Володимирівна не змогла переступити материнство і... залишити сина одного. Через лінію фронту Михайло Михайлович взяв лише необхідне: рукопис у 20 зошитах. З кожного, щоб зменшити вагу, було відірвано коленкорову обкладинку.
Їх евакуювали в Алма-Ату. Служив Михайло Зощенко в сценарному відділі "Мосфильма", написавши сценарії до фільмів “Опавшие листья” і “Трофим Бомба”, пізніше опублікований чомусь під назвою “Солдатское счастье”, які так і не було знято. Тоді ж з'явилися перші військові розповіді та антифашистські фейлетони. Повернувшись до Москви в 1943 р., літератор служив у журналі "Крокодил", багато писав для театрів. Дві авторські комедії поставив Ленінградський драматичний театр, а п'єса “Парусиновый портфель”, наприклад, за рік витримала понад 200 показів.
***
Другу хвилю гонінь на М.М. Зощенка викликала багатостраждальна повість "Перед сходом сонця". Головний твір життя автор задумав і почав писати ще в середині 1930-х рр. - під враженням робіт німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844–1900), якими він буквально зачитувався в юності. Грім грянув, коли в 1943 р. журналі “Октябрь” опублікував перші розділи роману.
У книжці автор на десятиліття передбачив багато відкриттів науки про несвідоме. Михайло Зощенко допитливо досліджував випадки з життя, що дали імпульс до тяжкого душевного захворювання, від якого його не могли позбавити лікарі. Журнальна публікація викликала скандал, пішов шквал критичної лайки, і достроково редакція припинити друкувати - навіть обрані розділи. Цькування письменника відновилося з новою силою; посипалися звинувачення в дріб'язковості та неналежному для будівельника комунізму самокопанні.
***
14 серпня 1946 року з’явилася Постанова Оргбюро ЦК ВКП (б) про журнали "Звезда" і "Ленинград", що мала круті наслідки в долі видатної людини. Через тиждень партійний документ опублікували газети "Правда" і "Культура и жизнь". Виглядало це приблизно так:
- Надання сторінок "Звезды" таким пошлякам і покидькам літератури, як Зощенко, тим більше неприпустимо, що редакції "Звезды" добре відома фізіономія Зощенка і негідна поведінка його під час війни, коли Зощенко нічим не допомагав радянському народові в його боротьбі проти німецьких загарбників.
Як його не цькували, а Михайло Михайлович категорично відмовлявся виступати з очікуваним покаянням і поширеним визнанням "помилок". Колеги по цеху дружно виключили Михайла Зощенка зі Спілки письменників СРСР... Всі видавництва, журнали і театри розірвали укладені раніше угоди, зажадавши повернути видані аванси. В кінці професійного письменника і його дружину, домогосподарку Віру Володимирівну, позбавили продовольчих карток.
***
Щоб не голодувати, дружина продавала все, що змогла. Коли продавати стало нічого, щоб якось їм вижити, письменник (!) знову спробував заробляти в шевській артілі. Підтримка прийшла звідки її не чекали - але саме такою і є всенародна любов. Вранці Михайло Михайлович відкривав поштову скриньку і знаходив там конверти з грошима від абсолютно невідомих людей.
На щастя, про тяжке становище подружжя Зощенків дізнався генеральний секретар (1946–1954) Спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв, і сім'ї М.М. Зощенко повернула... продовольчі картки.
Важко стало на серці:
- Тобі тільки перевалило за п'ятдесят, а писати вже нема чого: все одно не опублікують. Ти перетворився на реальну небезпеку для близьких і ходячу катастрофу для друзів і знайомих. Що маячить попереду, крім нікчемного життя і марної трати часу?
Михайлу Зощенку великодушно дозволили займатися перекладами, хоча підписувати їх заборонили! Майже не помічено вийшли книги “За спичками” і “Воскресший из мертвых” фінського письменника Майю Лассіли, роман “От Карелии до Карпат” карельського прозаїка Анті Тімонена, “Повесть о колхозном плотнике Саго” осетинського драматурга Максима Цагараєва. Згодом фінська повість “За спичками” ставилася в багатьох театрах країни.
Повернутися до Спілки письменників СРСР Михайлу Зощенку вдалося тільки через три місяці після смерті Сталіна. Михайла Михайловича 8 червня 1953 р. не відновили (!), а... знову прийняли. Не як письменника, а як перекладача.
***
Попри те, що він досяг пенсійного віку і, як будь-який інший громадянин СРСР, мав право на соціальний захист, опальному прозаїку в 1954–1958 рр. вперто відмовляли... в пенсії. Знову довелося підробляти у взуттєвій майстерні.
Тільки в грудні 1957 року опублікували його збірку “Избранные рассказы и повести 1923–1956 гг.”, що у фінансовому відношенні принесло тимчасове полегшення.
Однак життя - і творче, і фізичне - було нещадно сплюндроване.
***
У березні 1958 р. настав різкий спад фізичних і психічних сил, Михайло Зощенко танув на очах, втрачаючи інтерес до життя. Найжахливіше, що злостивці двічі мали рацію. По-перше, до смерті залишалося три місяці; по-друге, колись блискучий оповідач говорив дивно і плутано, немов недоумкуватий. Йому більше ніхто не бажав заздрити. Де поділася найщасливіша людина, яка випромінювала молодість, славу, талант і розкидалася грошима наліво й направо?
***
Він помирав у якійсь дивній старечій суєті, коли місяці пролітають як десятиліття. Повернулася ясність розуму, а також осмислена мова. Усміхненій дружині Михайло Михайлович зізнався:
- Як дивно, Вірочко, як дивно... Як же безглуздо я жив...
Самостійно він сів у ліжку, поклав голову Вірі Володимирівні на плече і тісно притулився, як давно з дружиною не сидів...
***
У Сестрорецьку від раку шлунка вночі, о 0:45, 22 липня 1958 р. Михайло Зощенко відійшов в інший світ. Ховати письменника на "Літераторських містках", у музеї-некрополі Волкового кладовища, де спочивають багато письменників, музикантів, акторів, вчених, громадських діячів, - влада Ленінграда заборонила.
Тим часом, здавалося, що неперевершений майстер сатири сам зрежисував у колоритних репліках власні похорони. Принаймні покійний міг злегка посміхнувся, коли почув, як на панахиді один високопоставлений сільський оратор привселюдно заявив:
- Зощенко був патріотом, інший на його місці зрадив би Батьківщину, а він - не зрадив.
Навіть після смерті Михайлу Михайловичу злопам'ятна влада мстилася: мовчазним докором совісті стояла на Сестрорецькому кладовища скромна квадратна стела білого каменю!
Зі скупий написом, без будь-яких витіюватостей епітафії:
- Михайло Михайлович Зощенко, 1895-1959.
***
Тонко підмітив поет Срібного століття Осип Мандельштам (1891-1938) парадокс особистості та творчості колеги:
- Зощенко, мораліст за природою, своїми розповідями намагався напоумити сучасників, допомогти їм стати людьми, а читачі сприймали все за юмористику й іржали як коні. Зощенко зберігав ілюзії, начисто був позбавлений цинізму, весь час розмірковував, трохи нахиливши голову набік, і жорстоко за це розплатився. Оком художника він іноді проникав у суть речей, але осмислити їх не міг, тому що свято вірив у прогрес і всі його красиві наслідки...
