Попри аномальні холоди практично всі вистави в рамках конкурсної програми збирали повні глядацькі зали. Упродовж п’яти днів на основній і малій сцені харківського Будинку актора показували прем’єри і добре знайомі нашим театралам вистави та дивували яскравими постановками від гостей театрального форуму.
Цьогоріч географія молодого, але вже досить відомого фестивалю, значно розширилася. Окрім харківських труп («Можливо», «Театр 19», «Ланжерон», театр «Дотик», театр «Дель П’єро», театр «P.S.», ВТО «Чудові квіти»), на суд публіки свої постановки представили гості з Естонії (театр «Дієслово», Таллінн), Росії («Свій театр», Вологда; театр-студія «Струна», Новосибірськ), Білорусі (Могильовський театр драми) і Республіки Дагестан (Російський драматичний республіканський театр ім. Горького, Махачкала).
Камерне мистецтво малої форми порадувало глядачів новими знахідками, цікавими трактуваннями, граничною чесністю і гострою глибиною... Несподівано прочитав класику В’ячеслав Рибніков — автор інсценування і актор моновистави «Семен Захарич із «Злочину й кари» Достоєвського» (театр «Дієслово», Таллінн). Визначивши як головного героя титульного радника і батька Соні — Семена Захаровича Мармеладова, Рибників вивів на перший план тему руйнівного впливу вбогості і приниження, в яких і загинула гідна людина. Його Мармеладов не просто пропащий чиновник, а мертва особистість, яка глибоко усвідомлює власну безпорадність. Практично цілковита відсутність реквізиту (і можливості сховатися за ним) ще більш загострювали емоційну оголеність у словах і вчинках героя. А монолог Мармеладова, що нагадував часом викривальну мову прокурора, а часом і хворобливу сповідь, звернений до кожного глядача в залі, викликав співчуття якщо не до справ, то хоча б до думок такого суперечливого героя. А в наш суворий час міркувань та осудів це не так вже й мало.
Російський драматичний республіканський театр ім. Горького (Махачкала) також звернувся до поезії ХХ століття. Камерна оповідь про трагічну долю поета Осипа Мандельштама, створена за мемуарами Н. Мандельштам і прожита дуетом акторів театру (І. Акаутдіновим та М. Карпачовою), не залишила нікого байдужим. Хоча інсценування Маргарити Гончарової «Життя впало як зірниця» повертає нас до переломного моменту в житті видатного поета — ночі його арешту, за короткий проміжок часу перед глядачами пройшло практично все життя великого інтелігента, змальоване сповненою горем і невимовним відчаєм вірною супутницею поета — дружиною Надією. Зворушливий, але водночас надзвичайно сильний діалог дружини поета з глядачем переривався відвертими й точними віршами Мандельштама в блискучому виконанні І. Акаутдінова. Створювалося враження, що на невеличкому сценічному просторі було створено два паралельних світи: метафізичний світ поезії, віри і свободи і побутовий — світ страху, безвиході й порожнечі.
«Свій театр» (Вологда, Росія), що вже удруге поспіль бере участь у фестивалі, запропонував одразу дві постановки: дует-фантазію за «Повістю про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» Гоголя (у ролях — О.Ємельянов и В. Чубенко) і моновиставу «Киця» за однойменним романом В. Куніна (у головній ролі В.Чубенко). Захопливі пригоди безпородного кота Мартина і ще більш як десятка його друзів були блискуче розіграні на сцені. При цьому пластичність, легкість і комічність існування В.Чубенка, що купається в кожній своїй ролі, не лише не відвертали уваги від далеко не котячих підтекстів «Киці», а, навпаки, лише підсилювали їх.
Завершували програму фестивалю гості з Новосибірська. «Маріїне поле» (автор п’єси О.Богаєв) театру-студії «Струни» говорить із глядачем про прості й водночас складні речі — справжню вірність і силу віри. Історія трьох дружин, що чекають чоловіків з війни, на сцені перетворилася на філософську притчу про сенс чекання, дорослу казку з надією на майбутнє.
Харків’яни подивували публіку несподіваною прем’єрою вільного творчого об’єднання «Чудові квіти». Під цією назвою об’єдналися три молоді актори — А. Вусик (Театр ляльок), І. Ключник (Театр ім. Шевченка) і Д.Чмельов («Нова сцена»). Їх спільне творіння — чи то детектив, чи то абсурд, чи то пародія з іронічною назвою «Щур» запам’ятається практично цілковитою відсутністю тексту, але надзвичайною пластикою і точною мімікою, а також інтригою.
