Так що сьогоднішній «бум» навколо Мухи аж ніяк не раптовий. До речі, кілька років тому у Львівському музеї етнографії пройшла виставка його плакатів, а до неї було навіть видано миршавенький каталожок. Зубожіння сьогоднішнього моменту мені бачиться не тільки в тому, що шлях із Лемберта до столиці — ці 570 кілометрів — було подолано за вісім років, а й у тому, що жалюгідна афіша в мерзотно-синіх тонах — єдине поліграфічне досягнення, яким сьогодні вшановують «короля плаката». Кінець сторіччя ХХ — це вам не кінець XIX...
Бо, хоч Альфонс Муха і не почав ХХ сторіччя , наше сторіччя йому дуже багато чим зобов'язане. Почнімо з того, що він відкрив еру «зірок» (яка до нього існувала, але ніяк не артикулювалася). Хто без нього запам'ятав би Сару Бернар? Адже саме вона, «божественна», помітила ще не старого, але маловідомого художника в «ніч перед Різдвом» 1894 року. (Не випадково напередодні народження синематографа, який згадає про Сару, вже стареньку з ампутованою ногою, 20 років потому). Жюль Ренар у своєму «Щоденнику» залишив нам опис вечірки: «Вона лежить перед монументальним каміном на білій ведмежій шкурі. У неї в будинку не сідають, не урочисто сидять, а возлежать... Сара п'є із золотого кубка. В неї правило: ніколи не думати про завтрашній день». Примадонна спочатку замовила Мусі афішу до п'єси Сарду «Жисмонда», а потім пішов шестирічний контракт, проектування Мухою вітражів, ювелірних прикрас, убрань, десятки театральних плакатів — «Орля», «Медея», «Дама з камеліями», «Гамлет» (солодкуватий — і тому неповторний). Крім того, художник не гребував створенням ресторанних меню і проспектів шампунів. Лінія Мухи м'яко піниться, кінчики волосся в'ються, як спагеті, загнуздані на виделку.
А ось ще один почин Мухи у ХХ столітті: він першим повернув мистецтво обличчям до глядача. На коротку хвильку еліта і плебс об'єдналися в миті екстатичного визнання. Муха не просто представляв «нове мистецтво» — на кілька років він став його повноважною — і доступною! — «емблемою». Адже до цього шляхи натовпу й високого мистецтва безнадійно розходилися: символісти наполегливо замикалися у «вежі зі слонячої кості». Муха ж «пішов у народ». Починаючи з нього, не в дивовижу було зустріти кокетливу модернову віньєтку на дошці оголошень якоїсь провінційної газетки (я сам такі бачив у пресі Катеринослава й Житомира на початку ХХ ст.). Від Мухи, власне, рекламний плакат стає мистецтвом. (Бо прекрасні театральні афіші «першопроходця жанру» Тулуз-Лотрека замовників і замовниць дратували).
Навіть дивно, як швидко знахідки Мухи було забуто. Мовляв, усе це занадто пишне і красиве, як дідусеве трюмо, яке максималіст-«шістдесятник», купивши натомість хистку етажерку, викидає на звалище... де його підбирає внук-естет. (Саме так і виник недавно в центрі Праги, на Панській вулиці, музей Мухи, організований його внуком Джоном, котрий мешкає у Лондоні). Прості глядачі не були так вередливі: сповна милувалися «галимими» гороскопами, прикрашеними мухінським профілем Дами. А що? Автору б сподобалося: не даремно був свого часу пристрасним шанувальником спіритизму й гіпнозу. Втім, графіка його «плотська», а не «містична».
Париж його підніс (сюди він приїхав 1887 року, співпрацював у газетах, часописах), відсутність Парижа — погубила. «І навіщо його понесло на ту галеру?» Із 1903 по 1910 — він у США, де пише портрети, що не приносять лаврів. Додому, до Чехії! Тут він — у пошані (малює ескізи поштових марок і банкнотів, ліпить скульптури, створює вітражі для собору св. Віта), але про визнання Європи й світу довелося забути. Світу було не до нього: вибухнула Друга світова. Муха, син суддівського чиновника, відкрив список жертв гестапо (як і Бергсон, як Сен-Поль-Ру). Вмирати його, правда, випустили на свободу. Про що думав сивий дід — чи згадував маленького моравського хлопчика, котрий чиркає олівцем на шиї матері, гуляючи з нею в околицях рідного містечка?
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Так що сьогоднішній «бум» навколо Мухи аж ніяк не раптовий. До речі, кілька років тому у Львівському музеї етнографії пройшла виставка його плакатів, а до неї було навіть видано миршавенький каталожок. Зубожіння сьогоднішнього моменту мені бачиться не тільки в тому, що шлях із Лемберта до столиці — ці 570 кілометрів — було подолано за вісім років, а й у тому, що жалюгідна афіша в мерзотно-синіх тонах — єдине поліграфічне досягнення, яким сьогодні вшановують «короля плаката». Кінець сторіччя ХХ — це вам не кінець XIX...
Бо, хоч Альфонс Муха і не почав ХХ сторіччя , наше сторіччя йому дуже багато чим зобов'язане. Почнімо з того, що він відкрив еру «зірок» (яка до нього існувала, але ніяк не артикулювалася). Хто без нього запам'ятав би Сару Бернар? Адже саме вона, «божественна», помітила ще не старого, але маловідомого художника в «ніч перед Різдвом» 1894 року. (Не випадково напередодні народження синематографа, який згадає про Сару, вже стареньку з ампутованою ногою, 20 років потому). Жюль Ренар у своєму «Щоденнику» залишив нам опис вечірки: «Вона лежить перед монументальним каміном на білій ведмежій шкурі. У неї в будинку не сідають, не урочисто сидять, а возлежать... Сара п'є із золотого кубка. В неї правило: ніколи не думати про завтрашній день». Примадонна спочатку замовила Мусі афішу до п'єси Сарду «Жисмонда», а потім пішов шестирічний контракт, проектування Мухою вітражів, ювелірних прикрас, убрань, десятки театральних плакатів — «Орля», «Медея», «Дама з камеліями», «Гамлет» (солодкуватий — і тому неповторний). Крім того, художник не гребував створенням ресторанних меню і проспектів шампунів. Лінія Мухи м'яко піниться, кінчики волосся в'ються, як спагеті, загнуздані на виделку.
А ось ще один почин Мухи у ХХ столітті: він першим повернув мистецтво обличчям до глядача. На коротку хвильку еліта і плебс об'єдналися в миті екстатичного визнання. Муха не просто представляв «нове мистецтво» — на кілька років він став його повноважною — і доступною! — «емблемою». Адже до цього шляхи натовпу й високого мистецтва безнадійно розходилися: символісти наполегливо замикалися у «вежі зі слонячої кості». Муха ж «пішов у народ». Починаючи з нього, не в дивовижу було зустріти кокетливу модернову віньєтку на дошці оголошень якоїсь провінційної газетки (я сам такі бачив у пресі Катеринослава й Житомира на початку ХХ ст.). Від Мухи, власне, рекламний плакат стає мистецтвом. (Бо прекрасні театральні афіші «першопроходця жанру» Тулуз-Лотрека замовників і замовниць дратували).
Навіть дивно, як швидко знахідки Мухи було забуто. Мовляв, усе це занадто пишне і красиве, як дідусеве трюмо, яке максималіст-«шістдесятник», купивши натомість хистку етажерку, викидає на звалище... де його підбирає внук-естет. (Саме так і виник недавно в центрі Праги, на Панській вулиці, музей Мухи, організований його внуком Джоном, котрий мешкає у Лондоні). Прості глядачі не були так вередливі: сповна милувалися «галимими» гороскопами, прикрашеними мухінським профілем Дами. А що? Автору б сподобалося: не даремно був свого часу пристрасним шанувальником спіритизму й гіпнозу. Втім, графіка його «плотська», а не «містична».
Париж його підніс (сюди він приїхав 1887 року, співпрацював у газетах, часописах), відсутність Парижа — погубила. «І навіщо його понесло на ту галеру?» Із 1903 по 1910 — він у США, де пише портрети, що не приносять лаврів. Додому, до Чехії! Тут він — у пошані (малює ескізи поштових марок і банкнотів, ліпить скульптури, створює вітражі для собору св. Віта), але про визнання Європи й світу довелося забути. Світу було не до нього: вибухнула Друга світова. Муха, син суддівського чиновника, відкрив список жертв гестапо (як і Бергсон, як Сен-Поль-Ру). Вмирати його, правда, випустили на свободу. Про що думав сивий дід — чи згадував маленького моравського хлопчика, котрий чиркає олівцем на шиї матері, гуляючи з нею в околицях рідного містечка?
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
