Цей рік для Національного хору імені Григорія Верьовки ювілейний : у вересні минає 70 років від дня його заснування, а місяцем раніше круглу дату святкуватиме і його керівник —маестро Анатолій Авдієвський...
Уже понад 46 років керує Анатолій Тимофійович самобутнім колективом.
Хор об’їздив увесь білий світ і скрізь мав незвичайний успіх. От і нещодавно на гастролях у Петербурзі нашим артистам скандували: «Слава Україні!» Двічі наш найбільший національний хор запрошувала до США авторитетна фірма «Коламбія Артіст». Українським артистам були надані найкращі сценічні майданчики США, влаштовано прекрасний прийом. Показово, що концерти давали не для української діаспори, а для громадян США різних національностей. Про виступи українців американська преса писала: «Тут усе гладке, виполіруване, стильово переконливе, все в міру, сповнене грації, хвилююче... Призначення цього ансамблю — це виступи у кращих залах світу».
Книжка складається з художньо-документальних розповідей про видатного хормейстера сучасності, педагога і композитора... Ще студентом Анатолій Авдієвський заснував Поліський ансамбль пісні і танцю «Льонок». Про цей колектив концертмейстер і хормейстер нинішнього Хору Ірина Мельниченко лишила в книжці такий спогад: «Здавалося, ніби потрапила не на концерт, а в театр, на кону якого відбувалося щось неймовірне. Хор не стояв, а рухався усією органікою, як жива, фантастична істота». Згодом змінилася політика держави щодо народних колективів, і від «Льонка» лишився невеликий ансамбль. Авдієвський приїхав на запрошення Григорія Верьовки і деякий час пропрацював у його колективі асистентом. Примітним є епізод того періоду його життя, який у книжці переповідає тодішній міністр культури України Ростислав Бабійчук: « ...сидимо в залі Жовтневого палацу культури на здачі-прослуховуванні майбутнього урядового концерту. Й ось чуємо, що Заслужена капела бандуристів України ніяк не звучить. Лишень уявіть собі: сидить вісімдесят голосистих бандуристів-козарлюг, а зі сцени не звук, а «вата»... «А що з цього приводу думає молодий хормейстер?» — звертається секретар з ідеології ЦК КПУ Андрій Данилович Скаба. «Я вважаю, — відповідає Анатолій Тимофійович, — що капелі слід стати метрів на два-три до авансцени, оскільки в тому місці, де нині співає капела, звук «провалюється». Це перше. Друге: артистам слід співати не розпорошеним звучанням, а звуком «на опорі». І по-третє, як на мене, слід підвищити тональність».
Сталося диво: капела зазвучала як слід! А молодого диригента невдовзі перевели до Черкаського народного хору...
Через два роки він повертається до Києва й уже в 33-річному віці стає художнім керівником найбільшого в Україні народного хору. Він по сьогодні продовжує творити свій хор, а разом із ним і себе. Про невтомного служителя муз читаємо найсокровенніші слова. Ось, наприклад, роздуми Ніни Матвієнко, співоча біографія якої починалася саме з хору ім. Григорія Верьовки: « Жоден чоловік у світі не має такого колосального терпіння щодо пояснення пісні, її мелодики... Наскільки людина збагачується, перебуваючи на репетиції всього чотири години... Видобуває один акорд дві години такими колосальними духовними затратами, перетворюючись у видовище, явище-унікум. І як він радіє, коли макові часточки золота прояснюють його ідеальний слух, і як він у відчаї, о, Боже, б’є руками по столу, розводить руками, коли ми їх при повторі розсипаєм!..»
Авдієвський знає, чому все життя не розлучається з хором. Бо така єдність людей, яка можлива лише в хорі, здатна творити дива. Часом маестро зауважує: «У давній Греції по-справжньому освіченою вважалася людина, яка співала у хорі... На мій погляд, прибалти звільнилися від СРСР першими, бо гартували свою свідомість у великих хорах, які збиралися на співочих полях».
