29 березня в театрі «Актор» відбулася прем’єра «Нашої кухні» за п’єсою Асі Котляр. Нову виставу присвячено пам’яті видатного режисера Леоніда Варпаховського (прем’єра відбулася в день його народження) і 30-річному ювілею театру «Актор». Це вже восьмий спектакль в Києві, створений талановитим творчим тандемом: популярною акторкою театру та кіно Анною Варпаховською і відомим режисером Григорієм Зіскіним.
«Після Магеллана — це друга родина, яка так оперезала земну кулю», — якось сказав знаменитий актор Національного театру
ім. Лесі Українки Микола Рушковський. Дійсно, виняткові долі. Анна Варпаховська стала знаменитою після фільму «Суєта суєт», де зіграла роль коханки героя Фрунзіка Мкртчана — Борюсіка (як називала його її героїня Лізочка). Потім були десятки ролей у театрі ім. К. Станіславського, зйомки у більш ніж 20 фільмах.
1994 року Анна Леонідівна емігрувала до Канади до Монреаля, де створила разом із режисером Г. Зіскіним Театр ім. Леоніда Варпаховського. З 2006 року й донині часто виступає в Києві, грає у виставах у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, а з 2013-го співпрацює з київським театром «Актор». У творчому доробку акторки безліч ролей класичного репертуару й колоритних образів, зіграних у сучасних п’єсах.
Сьогодні публіка спеціально ходить «на Варпаховську». Критики й глядачі називають її «другою Раневською», артисткою «бездоганною», «рідкісною» та «великою» (а на американському континенті — the great), «дякують за «сльози радості від незвичайного щастя», яке акторка дарує на сцені.
Здавалося б, щаслива біографія ... Однак мало хто знає, що життєвий шлях Анни Варпаховської розпочався в Магадані, на Колимі, де в ролі політв’язнів «без суду й слідства» відбували «покарання без злочину» її батьки — режисер Леонід Варпаховський та оперна співачка Іда Зіскіна . Після реабілітації були поневіряння великими й малими містами колишнього Радянського Союзу. Нарешті, перший зоряний час — у Києві.
КИЇВСЬКІ СТОРІНКИ
— Я до школи в Києві пішла, — згадує акторка. — Тато тоді ставив вистави одночасно в трьох театрах — Російській драмі ім. Лесі Українки, Київській Опері й Театрі ім. І. Франка. Він так поспішав жити й творити — хотів надолужити згаяне у сталінських таборах, де провів 17 років ...
Звернувшись до п’єси Асі Котляр «Наша кухня», я зв’язалася з автором і попросила дозвіл дописати її, оскільки, на мій погляд, навіть для камерної вистави недостатньо матеріалу. Драматург дала свою згоду. У п’єсі був персонаж Іван Абрамович, про який тільки кілька разів згадували, а я наділила його біографією ... свого батька. Тут все справжнє — і те, як він здригався при кожному дзвінку у двері, думаючи, що його знову приходять заарештовувати. І ставлення охоронців до ув’язнених, і навіть вірш «Дорожные жалобы» Пушкіна, якого тато читав під час лютих магаданських морозів біля багаття, й завдяки якому отримав пайку хліба ...
На репетиціях режисер Григорій Зіскін звертався до акторки Любові Солодової, яка виконує роль Мані:
— Ваша героїня розповідає цю історію про Івана Абрамовича ... Її потрібно говорити без співчуття! З ненавистю до влади! Й вірша читати так, ніби ви самі перебуваєте в концтаборі. Знаєте, як Мейєрхольд казав: «У трагедії слова повинні падати як холодні краплі на дно криниці»!
Григорій Зіскін — брат Анни Варпаховської по матері. Народився в Китаї, де працював його батько. Під час сталінських чисток, після повернення до СРСР його було звинувачено у шпигунстві й проголошено «ворогом народу», а матір було заслано на Колиму. Григорію тоді й року не було. Вперше він побачив свою матір у 17 років ... Тоді ж познайомився зі своєю сестрою — Анею та вітчимом Леонідом Варпаховським. Режисер зумів зацікавити юнака своєю професією. Зіскін став відомим у колишньому СРСР театральним і телережисером.
— Свого часу я працював із видатними акторами — Анатолієм Папановим, Георгієм Менглетом, Леонідом Сатановським, Еліною Бистрицькою, Павлом Мосальським, Ростиславом Пляттом, Ігорем Квашею, Ніною Архиповою, Едуардом Марцевичим, Спартаком Мішуліним, Олександром Діком ... Я багато чого в них навчився, — зізнається Г. ЗІСКІН. — А найголовніше — навчився повазі до важкої акторської професії. Я належу до категорії режисерів, які (є такий вислів) «вмирають в акторові». Я щось пропоную, а потім відштовхуюся від того, що роблять артисти й розвиваю це. Я — не диктатор, я — співучасник театрального дії.
ВІД ПЕРШОЇ РЕПЕТИЦІЇ ДО ПРЕМ’ЄРИ ВСЬОГО ЛИШЕ 23 ДНІ!
На репетиціях «Нашої кухні» панувала атмосфера високого професіоналізму і надзвичайно стислих термінів створення вистави: від першої репетиції до прем’єри всього лише 23 дні!
Анна Варпаховська та Григорій Зіскін — інтелігентні люди, зауваження колегам робляться дуже коректно. Головне завдання — підтримати, вселити віру в акторів, допомогти подолати труднощі, дати можливість розкрити свої творчі крила.
— У мене це від тата, — каже Анна Леонідівна. Не минає і дня, щоб вона не згадувала Леоніда Варпаховського, який пішов із життя понад 40 років тому. — Він умів знайти з кожним спільну мову і так похвалити, підтримати, що навіть найслабший актор розквітав на очах і робив неможливе! Він був дуже світлою людиною. Леонід Вікторович, пройшовши жахи сталінських таборів, кожного дня, опиняючись на межі життя і смерті, залишився світлим, людяним, усепробачаючим. Він дуже любив людей ...
У виставі «Наша кухня» перед очима глядача немовби пролітає ХХ століття, з його перипетіями: репресії, доноси, заборони, голод, страх, холод, війни, життя в комуналках ... Але найголовніше — людяність, доброта і співчуття героїв, які здатні всі негаразди подолати.
Нова постановка — трагікомедія. Це улюблений жанр акторки, в якому поєднується гумор (у цьому випадку, з улюбленим одеським відтінком, який так люблять глядачі) і трагічні життєві обставини ... — Єврейські жарти, розповіді, історії, які я вставила в п’єсу, — говорить А. Варпаховська, — це у мене від мами. Вона була дуже колоритною жінкою. Всі характерні барви у своїх постановках з неї списував і батько, й дотепер я черпаю це зі своєї пам’яті. Напевно, тому мої героїні такі правдоподібні, такі життєві ...
Вистава глибока, зворушлива й піднесена. Це театр ансамблю. На сцені всього три персонажі, яких виконують Анна Варпаховська, Світлана Зельбет (в минулому — артистка Театру ім. Станіславського, а нині — відома українському глядачеві як акторка кіна) та Любов Солодова (артистка Національного театру російської драми ім. Лесі Українки). Усі дами дуже різні: характерна (з розмахом від гумору до трагізму) Циля (А. Варпаховська), добра й одночасно сувора Маня (Л. Солодова) та різка, з чутливістю оголеного нерва Еля (С. Зельбет). Це тріо психологічно тонко проживає на сцені життя своїх героїнь. Акторки, що створюють сценічне диво, не можуть стримати щирих сліз, проте режисер під час репетицій нагадує відому істину — «плакати має не актор, а глядач у залі». Однак теорія — одне, а практика — інше. Навіть грим, що загрожує розпливтися від сліз, не допомагає стримувати внутрішні пориви акторок. Цінно побачити вразливу душу, яка безпосередньо переживає те, що презентує на сцені. І це не може не зачепити публіку.
