Маковій — українка, яка любить свій край. Мабуть, і ім’я їй дісталося не випадково — Віра. Вперше ми познайомилися на фестивалі молодих драматургів у Львові, і вона намалювала переді мною картину театрального майбутнього України. Дівчина з чорною довгою косою в довгій сукні, з гарною посмішкою, що захопливо розповідає історії про рідну землю. Потім ми почали спілкуватися по Інтернету...
Віра Маковій народилася у с. Драчинці на Буковині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Грала у сільському театрі. Брала участь у недільній акторській школі В. Троїцького, акції «Білий Босх», у проекті молодих драматургів Royal Court Theatre та ін. На її п’єси було зроблено читки на таких фестивалях та в театрах: «Розірване коло» — «Гогольфест», «Тиждень актуальної п’єси», «Любимівка»; п’єси «Стан землі» і «Буна» — Театр ім. Л. Курбаса; а п’єса «Дівка на відданнє» посіла перше місце на фестивалі Drama.UA, читання відбулося на «Тижні актуальної п’єси». П’єса «Буна» перемогла на «Тижні актуальної п’єси», і за нею поставили виставу, в якій Віра брала участь як асистент режисера й акторка. Зараз за п’єсою готують кіносценарій. Віра — авторка кіносценарію короткого метру «Берци», співавторка кіносценарію «Освідчення», стипендіат проекту «Перформативність» та програми ім. І. Пулюя.
— Твої п’єси — про село, а що для тебе означає село?
— Село — це мистецтво! Тут люди (звісно, не всі) якщо працюють, то по-чесному, до поту, якщо танцюють, то також до поту. Ці люди ближчі до природи, і тим є самі природні — вони ясні: дивишся на людину, і тобі зрозуміло, хто це. Вони чіткі, у них усе визначено, і всьому є порядок, це їм диктує сама природа. Зі сходом сонця встають, бо треба випустити курей, напоїти корову... Всі дії цих людей мають сенс і спрямовані на результат, селяни все роблять усвідомлено і навіть усвідомлено відпочивають, це їм, до прикладу, підказує місяць, нічне життя тут не вітають. Ще село — це суворість, тут жорстка суспільна мораль, яка контролює дії людей, тому вони мусять бути відповідальними, бо як потім дивитися людям в очі? Це і є у селі камертоном.
Люди села не живуть заради себе, а служать, це як справжнє мистецтво. У селі людина знає, для чого вона живе. І в цій приреченості немає страху. Саме у цьому є справжність людини, життя. Це і є небайдужість до себе, до пташки, до стільця.
Тут розмірений час, людина встигає відчути, як вона прокидається, як їсть, як ходить, зрозуміти, що робить. Вона близька до природи і добре усвідомлює, проживає у собі зміну пір року. Життя тут більш явне, більш ясніше.
— Чи знаєш ти свій родовід? Чому ви є Маковіями? Який твій особистий привід пишатися своїм родом?
— Маковій — це козацьке прізвище. Козаки прийшли на ці землі із Запоріжжя. Ще є православне свято Маковія. На нього святять сім голівок маку — у знак семи мучеників за віру Христову. Я пишаюся тим, що мій тато, дідусь, дядько розбудовували Українську православну церкву КП, що моя бабуся народила шестеро дітей, що інша бабуся досі дбає про своїх синів і внуків, інший дідусь зробив печі і груби майже всьому селу. А взагалі тим, що мої родичі дбають про інших.
— Твої п’єси вже було поставлено у твоєму рідному театрі, а також у Львові. Розкажи про цей досвід.
— Нещодавно робила читку своєї п’єси «Стан землі» у Театрі ім. Л. Курбаса у Львові. Обговорювали код існування сьогоднішньої землі, оскільки п’єса про тут і зараз, власне, як жити тут і не їхати за кордон. Мала великий досвід робити з професійними акторами. У читанні я багато експериментувала, змінювала текст, акторів, щоб знайти йому відповідне звучання. У другому читанні грала головну героїню, бо після першого у людей цей персонаж викликав багато нерозуміння і обурення. Після читання я доопрацювала п’єсу. У Києві у Гете-Інституті ми ставили «Буну». На фестивалі «Любимівка» у Москві була читка моєї першої п’єси «Розірване коло», потім на «Гогольфесті». На фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» була читка моєї п’єси «Буна» і «Дівка на відданнє». Зараз планують вистави за цими двома п’єсами у Києві.
— Яка твоя найбільша театральна мрія? І якими б хотіла бачити українські театри?
— Щоб мої тексти, поставлені у театрі, давали людям надію і віру. Щоб знайшлися співтворці театру: актори, режисери, сценографи, для яких буття художника не є окремим від їхнього способу життя, які служать, присвячують себе тому, що роблять, які готові «роздягатися» до останнього, щоб після того, як вони пішли зі сцени (тут і зараз), у людей щось залишилося. Театри залежать від людей, значною мірою від глядачів, якщо люди у театрах почнуть думати — театр зміниться. Хотілося б бачити творців театру, які свідомо роблять жест з питанням «Навіщо?»
