У Києві вийшла друком книжка «Етюди про кіно» письменника
й кінорежисера Василя Ілляшенка.
«Етюди» Ілляшенка не претендують на широту узагальнень
і вселенський розмах. Це мозаїчні враження автора від зустрічей із людьми.
Михайло Свєтлов, Василь Земляк, Назим Хікмет, Сергій Козловський, Леонід
Биков, Андрій Тарковський, Іван Миколайчук... Кожен не просто яскрава й
неординарна особистість, а й ціла епоха в радянській культурі. У книзі
Василя Ілляшенка, на щастя, немає ні фальшивого пафосу, ні напускної пишномовності.
Стриманий стиль, буденність інтонації, звичайні, на перший погляд, історії.
А в результаті — повноваге, об'ємне відчуття часу. Зі всіма його плюсами
й мінусами. Автор його не ідеалізує, але й не чорнить, не зводить рахунки,
не намагається взяти реванш за минулі образи — те, чим сьогодні багато
хто грішить. У цьому огульному «хаянні» нашого життя до оголошеної згори
перебудови є щось холопське, якась рабська розбещеність вкрай переляканих
людей. І з цієї точки зору книга Василя Ілляшенка, в якого вистачило й
мужності, й мудрості поглянути й на час, і на себе неупереджено, особливо
цікава.
Адже переляк таки був. Його, молодого й талановитого, учня
Сергія Герасимова привіз до Києва на початку 60-х тогочасний директор студії
ім. Довженка Василь Цвіркунов. І відразу дали постановку — картину «Звірте
свій годинник» за сценарієм Ліни Костенко. Згідно із сюжетом, у фільмі
був епізод розп'яття на Голгофі, для цього на березі Дніпра збудували три
вісімнадцятиметрові хрести. Їх із вікна своєї машини побачив один заїжджий
московський начальник. І незважаючи на те, що йому делікатно пояснювали,
мовляв, знімається кіно, цей, здавалося б, кумедний випадок закінчився...
розглядом на політбюро. Картину, звичайно, закрили, а молодий режисер кілька
років числився серед опальних.
Цієї історії в книзі Ілляшенка немає. Не вважав він за
необхідне й можливе про ті свої давні злигодні розповідати. Адже почасти
куди менш значущі епізоди зводяться до ледь не дисидентства.
І останнє. Книга В. Ілляшенка видана продюсерським центром
«Українська спадщина» російською мовою. Знаючи, що спершу книга писалася
українською, ми вирішили поцікавитись, навіщо знадобився переклад. Виявляється,
Ілляшенко ходив по всіх видавництвах і нікому рукопис був не потрібен.
Але про книгу почули в Москві, у ВДІКу, й виявили бажання її придбати.
Довелося перекласти текст російською мовою.
Невже хтось зможе після цього сказати, що в усіх наших
бідах час винен?
