Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Середньовіччя як технічна несправність

На екрани вийшов фільм, який несподівано нагадав про театр п’ятисотрічної давнини
2 грудня, 2010 - 00:00

«Диявол» — перший фільм із циклу кіножахів «Нічні хроніки», ініційованого продюсером Найтом Шьямаланом, відомим як постановник трилерів «Шосте відчуття» та «Знаки». Шьямалан також написав сценарій разом із Брайаном Нельсоном і найняв режисером не дуже відомого Джона Еріка Доудла.

У Філадельфії, в буденний день п’ятеро незнайомців заходять до ліфта у будинку бізнес-центру. Ліфт застряє, й усі спроби усунути поломку ні до чого не приводять. Поступово з’ясовується, що один із «в’язнів» — сам диявол, і він прийшов забрати життя й душі всіх цих грішників, зібраних там аж ніяк не випадково.

Багато прийомів Доудла стандартні. З перших же кадрів він усіляко нагнітає атмосферу: перевернута камера летить над океаном і містом, за кадром вигримує похмурий оркестр, у небесах збирається гроза; чесно кажучи, спрацьовує все це слабо. Справжнє напруження починає відчуватися, коли п’ятеро приречених опиняються замкнутими в клітці на висоті двадцяти з лишком поверхів. Знову ж таки, джерелом напруження є не ті звичні трюки, що їх використовують у голівудських трилерах (різкі звуки після тривалого затишшя, якесь незрозуміле дійство в темряві, недоумкуваті персонажі, що лізуть просто в пастку), а, швидше, детективна складова: прораховуєш, хто ж з п’ятьох — справжній князь зла? Чималого драматизму також додає те, що головний герой — детектив Боуден (Кріс Месіна), по суті, так і залишається спостерігачем і не в змозі щось змінити.

Найцікавіше, втім, те, як у сучасному трилері проступає інший, набагато давніший жанр. Підступи злої сили, неминучість розплати, компанія злочинців як колекція втілень смертних гріхів, моралістичний фінал, втручання, нехай і приховане й опосередковане, божественної сили — все це ознаки міраклю, жанру театральної вистави, що зародився ще в середньовічній Європі. Герої міраклів глибоко загрузали в гріху, коїли жахливі речі, але у фіналі розкаювалися (інколи не без допомоги Провидіння) й отримували пробачення згори. Сучасність антуражу й відсутність у кадрі вісників із небес не принципові: в цілому сюжетну схему збережено.

Голівуд не забув, що кіно народилося на площі, серед балаганів, як найпростіша розвага. Площі змінилися на зали кінотеатрів, балагани розрослися до потужної кіноіндустрії, але віра в дива, нехай навіть екранні, залишилася. Отже, й такі фільми виходитимуть знов і знов, і глядачі знов простодушно лякатимуться двовимірних демонів.

Дмитро Десятерик, «День»
Газета: 
Рубрика: