У творчому арсеналі режисера-документаліста Сергія Лозниці багато фільмів, за які на різних великих міжнародних форумах він отримав понад 40 нагород. Критики в різних кінцях світу одноголосно називають його класиком документального кіно. В Україні його фільми можна було подивитися в рамках «Гоголь-фесту». Сьогодні він знову тут і розпочинає зйомки свого дебютного художнього фільму «Щастя моє», за власним сценарієм. Фільм стане копродукцією Україна—Німеччина, завдяки одному дзвінку. Справа в тому, що керівник компанії «SOTA cinema group» Олег Кохан, який представив глядачам фільми Романа Балаяна, Кіри Муратової, Кшиштофа Зануссі, вирішив знайти новий проект. Він зателефонував Сергію Лозниці, фільми якого бачив, і запропонував спільну роботу. Так починалася легенда...
— Сергію, перед зустріччю з вами я подумала, що ви повторюєте шлях одного з найбільших кінопарадоксалістів і кіноепатажників — Пола Верховена: точні науки, які дресирують у справі логіки і раціо, кінодокументалістика, яка відточує індивідуальність, і, нарешті, художній кінематограф. Хто ж були ваші вчителі?
— Ну, стосовно великого кіно, я тільки приступаю до дебюту, ще треба подивитися, що вийде. І потім, документальне не виключає художнє кіно, і навпаки, — я від нього не відмовляюся. Передусім, це майстер мій, «перша вчителька моя» — Нана Джоржадзе, а потім — дуже багато хто з режисерів, яких я люблю: Хічкок, Бонюель, Фріц Ланг, Фасбіндер, великі італійці... Можна перелічувати довго.
— Із «наших» у список ніхто не потрапив?
— Ну, чому ж — Параджанов, Іоселіані, Довженко, Вєртов, Барнет, Тарковський, Герман. Не так багато. Є дуже хороші режисери, яким не дали можливості розвернутися. Наприклад, Аскольдов або Михайло Кабахідзе, або «Грузинські хроніки XIX століття» Рехвіашвілі. Якщо розглядати ретроспективно історію радянського кіно, то там багато поховано імен. Тому я, передусім, кажу про реалізованих — у них була така можливість.
— Ваше документальне кіно дуже умовно можна назвати таким, якщо за основу брати корінь слова — «документ». Навіть хроніка в ньому завжди підібрана і змонтована так, щоб підкреслити й переконати у вашій авторській та особистій позиції. Вигадана вами система прояву яскраво індивідуальна, та й б’єте ви завжди в одну точку, що так болить?
— Коротко визначу, що виходить у режисера, який використовує документ, а потім робить фільм. Цей продукт є інтерпретацією, а кожна інтерпретація, в свою чергу, репровокує погляд глядача. Подивіться всі роботи Кіри Муратової — це точний погляд, дуже стисло і вичерпно висловлений. Герман — погляд, Бергман — погляд, їх ні з ким не переплутаєш. Якось сів писати список фільмів та режисерів, які дивився і порадив би подивитися — вийшло понад 300.
— Я читала сценарій вашого майбутнього фільму. Мені було дуже цікаво, але історія про деградацію людської особистості в ньому йде корінням у минуле і написано це все доволі жорстко. Заради чого в сьогоднішніх реаліях ви вирішили говорити про це з глядачем?
— Мені дуже подобаються сказані Олексієм Германом-старшим слова: «Я не лікар, я — біль, я повинен цю біль втілити». Якщо ви це не зафіксували, цього не існує. А простір, в якому ми існуємо досить агресивно і ми всі уражені цим. Не знаю, наскільки, але уражені. Мені здається важливим спровокувати людину хоча б до роздумів про те, що відбувається з її світом, із людьми в ньому, з нею самою. Мене це непокоїть, тому що, починаючи читати, писати або думати про це, розумієш, — є питання, які не мають відповіді, але задавати їх потрібно.
— Коло глядачів авторського кіно, так само, як і справжньої літератури, помітно звузилося. Тут відіграє свою роль і рівень загальної культури, і спазми в сфері політики та економіки, і гарячковий побут. Небагато залишилося людей, готових розмірковувати над гіркою правдою буття. Хіба що функціонери-демагоги, та й ті — заради піару. Тоді для кого робимо кіно?
— Нехай навіть ніхто і не хотів подивитися фільм «Хрустальов, машину», але це необхідно було зафіксувати. Якщо цього не зробити, то цього і не буде. Прийдуть наступні покоління, можливо, вони будуть розумнішими. Зрозуміти може той, хто це відчуває, знає, нехай із розмов батька. Назвемо бажання робити таке кіно почуттям обов’язку.
— Ви досить молода людина, але у ваших фільмах багато війни. І в «Щасті моєму» — є також воєнні епізоди. Чому? Ви вважаєте, що саме цей трагічний момент історії неминуче вплинув на наші душі?
— По-перше, війна не припинялася, хоч і не завжди велася у відкритій фазі. Як і раніше, існує готовність до провокування військових дій, підтримка військових дій, незважаючи на неготовність самим брати в них участь. Але це вже специфіка нового часу — коли те, що відбувається зі мною, віддалено від конкретної вибухонебезпечної зони. І поки немає усвідомлення — свій—чужий, питання війни в тій чи іншій формі буде актуальним. Отже, це питання необхідно формулювати, створювати його образ, щоб він став вичерпним з точки зору впливу. Як образ країни, готової зламати будь-яку особистість із фільму Германа. Не хотілося б, щоб мене сприймали як ідеаліста, але вірю, що крапля камінь розбиває.
— Так ви романтик!
— Навряд чи, просто вже надто великі втрати. Адже люди, які виїхали з країни, — також втрати, інтелектуальні.
— Адже ви також виїхали, але повернулися, щоб про це говорити тут, і герої ваші — звідси. Це хвороба — з точною географічною прив’язкою чи загальнолюдська?
— Кіно дуже предметний і конкретний світ. Це дуже конкретна історія, з дуже конкретним персонажем. З іншого боку, фільм виникає в уяві, сприйнятті людини, яка дивиться його. І кожен — голландець, українець, японець дивиться по-своєму, у кожного своя історія. Причина, з якої я хотів би зробити цю картину, проста — мене це хвилює. Стан речей, стан нашого життя, готовність спалахнути у будь-який момент через ніщо. Найстрашніше, що готовність ця спланована, створена і викохана всією нашою передісторією. У театрі «Лицедії» є дуже хороша сценка. Дві людини їдуть в електричці, сидячи поряд. Вони не знають одне одного і тривожно поглядають один на одного. Перший дістає олівець і починає малювати в блокноті, другий дістає ніж і починає чистити яблуко. Раптом поїзд в’їжджає в тунель, вони, відхилившись один від одного, починають тикати в повітря предметами, які знаходяться в руках. Чому вони це роблять? Під впливом простору, в якому вони не бачать орієнтира? Чи стимульовані первозданністю агресії? Поїзд виїжджає на світло, кожен, наче ніде й нічого, займається своєю справою. Якщо ми живемо в світі, де представник закону — бандит, то ви надіваєте правий черевик на ліву ногу і вважаєте це нормою.
— Ви стартуєте не в надто сприятливий час — кіно скорочує свої потужності навіть у таких просунутих у цьому плані країнах, як Америка, Європа, Росія. Без нормального фінансування ідею не втілити. Як вирішуються у вас ці питання?
— У нас невеликий бюджет. Частина його — фонди: голландський, саксонський, берлінський, німецьке телебачення; частину грошей забезпечує українська сторона, яку представляє «SOTA cinema group». Продюсери: з німецької сторони — Хайно Декерт, з української — Олег Кохан. Я думаю, що це дуже хороша ідея, створити тут, в Україні, якщо не індустрію, то хоча б структуру, яка може виробляти картини. Не мати «колективну ілюзію» майже 50-мільйонному народу щонайменше дивно, адже це і є самоідентифікація. Якщо це не зробити, скористається хтось інший, а не хотілося б, щоб Україна стала просто додатковим павільйоном для російського ТБ.
— Чи можете ви вже назвати членів своєї команди, акторів, місце проведення зйомок?
— У нас не буде ніяких павільйонів, натурні зйомки та інтер’єри. Натуру знайшли в Чернігівській області. Команда у нас — «великий симфонічний оркестр»: звукорежисер і монтажер — Литва, оператор або з Польщі, або з Румунії, художник — Росія, освітлювачі — Німеччина, художник по костюмах — Україна, гример — Білорусія. Акторський кастинг тільки розпочався, але можу сказати, що в головній ролі буде Діма Муляр, актор театру і кіно.
— Вибираючи натуру, ви багато їздили країною, в якій давно не були, поділіться враженнями? Вони співпадають із тим світом, який існує у вашому фільмі?
— Ми проїхали від кордону з Ростовською областю до кордону з Брестської областю, і скрізь — різні світи — Волинь, Луганщина, Полтавщина. Проте, все не так страшно, немає такої розрухи, яку бачив між Москвою та Пітером, наприклад.
— Герої вашого фільму в більшості своїй не володіють навіть іменами власними — узагальнюючими прізвиськами.
— Ознаками.
— Я десь читала, що якщо людина голодує, в якийсь момент в організмі починаються необоротні процеси; деградація ваших героїв, втрата морально-етичних орієнтирів безнадійні? І чи є надія в усіх нас?
— Фільм — це творча вигадка. А якщо говорити про життя, то «Каліки» Брейгеля вражають своєю безвихідністю, але якщо подивитися сьогодні на Бельгію чи Голландію... Якщо говорити про те, що мені бачиться, коли я спостерігаю всі ці історії, думки найсумніші. Не бачу нічого, за що можна було б потягнути, аби розплутати цей клубочок, не знайти нитки, що виглядає, але нікому не дано знати, чим усе закінчиться.
— Та все ж таки сподіваєтеся, що суспільство знайде цю ниточку, за яку можна вчепитися?
— Суспільство нічого не може, тому що все дуже персоніфіковано. Сократ персоніфікований, євангелісти персоніфіковані, хоч з’явилися за декілька століть. Зараз мені здається, що все це не має кінця, але тривалість часу, в якому вже давно немає закінчення, вселяє деяку надію.
— Епіграфом у сценарії стоїть цитата з Миколи Васильовича Гоголя: «Буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, поки не покажеш всю глибину його справжньої мерзенності». Вона, найімовірніше, не попаде навіть у титри, просто використана для створення загального настрою. Це данина собі, моді чи письменнику, в його ювілейний рік?
— Ніякої данини ювілеям, нікого не лякаю, ми вже говорили про це вище — нічого не змінилося відтоді.
— Але якщо все так, заради чого тоді робити таке кіно?
— Дуже просто. Заради того, що це непокоїть, тому що це дуже важлива проблема, тому що млява і тривала деградація може привести до колапсу.
— Хотілося б уникнути песимізму.
— Добре. Візьмемо дуже смішну книжку — «Дон Кіхот». У Набокова є чудова лекція про цю смішну книгу — така випадковість народження, світ величезний, усе не обмежується однією країною. Усе можна розглядати як процес народження, в якому існують свої плюси і мінуси.
— А що в цьому житті дає вам позитив, щоб хотілося жити, працювати, радіти?
— Пристрасть. Мені здається, що я займаюся своєю справою. «Роби те, що належить, і буде те, що буде!»
