Наша країна вчиться жити в умовах війни. Це лихо турбує кожного, хоча страшні звістки про загиблих українських воїнів АТО, викрадення людей терористами-сепаратистами і російськими найманцями, кровопролиття на сході України стають буденністю...
Культура (у всіх її проявах) повертає нас до вічних людських цінностей і допомагає від депресії, — вважає режисер Херсонського обласного академічного муздрамтеатру ім. М. Куліша Сергій ПАВЛЮК. Він зважився на сміливий вчинок — нещодавно відвідав Луганський обласний академічний український муздрамтеатр, аби з колегами зробити виставу «Ніч на полонині» за мотивами однойменної поеми Олександра Олеся. На фоні вибухів і кулеметних черг поблизу опорного пункту терористів у Луганській ОДА театрали зробили виставу з яскраво вираженим українським характером у гуцульському стилі. Як зустрічали митців із Херсона, враження від репетицій і людей, які залишаються жити в зоні АТО, чи можна вважати таку робочу поїздку своєрідним героїзмом? Про це «Дню» розповідає Сергій Павлюк:
— Минулого року, теж улітку, ми з колегами ставили в Луганську «Марусю Чурай» Ліни Костенко. Робота вийшла успішною, я вважаю її однією з кращих у моєму доробку. Після прем’єри домовилися зустрітися через рік, щоб поставити нову виставу. Але останні політичні події в країні змусили кілька разів переглядати ці плани. Нас відмовляли від вояжу в Луганськ рідні, друзі. Ми вагалися із твором, який обрати. І тут луганчани запропонували «Ніч на полонині». Я подумав: божевільні люди, щоб зараз ставити гуцульську тематику, але вирішив, що поїду. Тим паче, луганські актори мені сподобалися, й хотів із ними ще попрацювати. Разом із хореографом херсонського театру Юрієм Бусом ми взялися до роботи. Вистава була готова у рекордний термін — за два тижні.
— Які ваші враження від Луганська в умовах війни? І як вас приймали?
— Нас зустріли і поселили в актриси з проросійськими поглядами. Весь час вона розповідала, як українська армія бомбить місто. Вона емоційна жінка, але ми до конфлікту не вдавалися... Згодом з’ясувалося, що ми живемо за кількасот метрів від ОДА, захопленої терористами. Щодня ходили повз неї на роботу. Загалом одразу відчули брак правдивої інформації в місті. Люди говорять неймовірні дурниці, вірять чуткам, самі їх поширюють. Наприклад, показують обламаний шматок стіни на будинку — і кажуть, що туди влучила бомба з українського літака. Навіть непрофесіоналу ясно, що такої невеликої шкоди авіаудар завдати не міг! Терористів багато хто називає «ополченцями». В театрі також траплялися конфлікти, але ми були приємно вражені, що більшість людей — за Україну! Навіть ті, від яких ми очікували почути проросійські настрої, виявилися поміркованими. Вони дякували за наш приїзд. Хоча з деякими колегами виникали й неприємні розмови, і доводилось їх переконувати, що вони верзуть єресь. Знаєте, там люди вже звикли до війни. Місто спорожніло, а ті, хто залишився, здається, живуть звичайно. Пролунав вибух — ідуть дивитися, фотографувати...
— Чи тиснув на вас тягар розподілу політичних поглядів у театрі?
— Перше, що я зробив на репетиціях, — заборонив говорити про політику. Після роботи — будь ласка. Хоча самому було важко не звертати на це уваги. Під час репетицій часто лунали потужні вибухи, сепаратисти-терористи іноді включали сирену (мабуть, для підтримки панічного настрою в людей). Була і смішна ситуація, коли поруч почувся сильний вибух, як у фільмах, почали пригашати лампи. І тут заходить хтось і каже: «Розслабтеся, це грім, дощ почався»... Робота нас відволікала від усього, що діялося довкола. Юра Бус «заганяв» акторів гуцульськими танцями на репетиціях, тобто на суперечки не мали часу. Та й сам матеріал складний для логічної поведінки актора на сцені.
Я майже на 70% урізав тексти, вибудував свою історію, додав багато обрядів і танців. Вистава немасштабна, мобільна, з мінімальними декораціями, але якісною грою чотирьох головних акторів. Ми поспішали, щоб головні актори невдовзі виїхали з міста, бо вже не витримували напруженої військової атмосфери. Деякі брали відпустки за свій рахунок. Переважно — проросійські актори, вони, власне, й їхали в Росію до родичів.
— Коли планується прем’єра?
— Плануємо показати 20—22 жовтня в Луганську (дай Боже, аби до того часу війна припинилася). Сподіваюся, що цю виставу також можна буде побачити на наступній «Мельпомені Таврії».
— Чи можна назвати вашу поїздку в Луганськ сміливим вчинком?
— Тут немає жодного героїзму. Чесно — їхав без страху. Бо їхав на українську землю. Єдине, мене попросили бути «без оселедця і вишиванки», щоб не дратувати «гусей». Оселедця давно немає, а вишиванку не взяв. Юра навіть просив мене не розмовляти українською (з метою нашої безпеки). Але під кінець я вже зовсім «знахабнів» і говорив як хотів. Ми знали, що біля ОДА нас можуть зупинити, тому тримали при собі паспорти. А коли захотіли сфотографуватися з сепаратистами-терористами, вони нам відмовили і напівжартома запропонували посидіти у... підвалі.
— Вас раніше запрошували працювати в Росію. Нині підтримуєте зв’язок із російськими театралами?
— Незабаром їду до Іжевська. Минулого року ставив там «Чайку» А.Чехова, а потім запросили мене весною ставити «Між небом і землею». Росіяни були дуже вдячні, й жодних проблем не виникало. Я відчув, що проблема не в звичайних людях, а в тих, хто ними сьогодні керує. Це проблема людей і влади. Правда, там мені було важко, бо хвилювався за родину, за події на Майдані, але дякував акторам в Удмуртії, які мене підтримували. Ми знаходили спільну мову. Треба пам’ятати, що Росія — це не тільки мерзотна кабала на чолі з В. Путіним...
— На вашу думку, як нам пережити страшні воєнні часи і вийти з них сильнішими?
— Я переконаний, що кожен має займатися своєю справою, не втручатися в чуже. Військовий — надійно служити, захищати народ, митець — підтримувати державу своїми творами, які б об’єднували людей, надихали на добрі вчинки. Сьогодні це надзвичайно важливо. Ми мусимо боротися з неправдою й російською пропагандою. Їду до «сусідів» показати, що ми гідні поваги. Поставлю шекспірівську «Ромео і Джульєтту», покажу свій погляд на конфлікт двох родин. Скажу так: ми повеземо туди свої «шини»...
