За сорок років, відданих рідній і єдинiй у своєму житті франківській сцені, актор зіграв багато цікавих ролей, створив численні образи, які залишаються в пам’яті глядачів. Окрім активної сценічної творчості, Євген Шах робить записи на українському радіо та телебаченні. Глядачі полюбили його передачу «Магазин на околиці» з корисними порадами, а зараз на УТ-1 актор веде капітал-шоу лотереї «Патріот». Не обходиться без Шаха ні один театральний «капусник». Ці виступи франківців завжди з нетерпінням чекають глядачі і колеги-актори, знаючи, що це будуть дотепні і веселі номери.
— Євгене, скажіть, як прийшло до вас бажання стати актором?
— Я народився у м. Куликові (це 12 км від Львова). До речі, там народився і Богдан Ступка. В школі я був балагуром, любив посмішити всіх у класі. Моя вчителька Марія Семенівна запропонувала, щоб я не заважав на уроках, вивчити байку Степана Олійника і посмішити учнів зі сцени. Пообіцяла, що коли глядачам сподобається як я читаю, згодом послати мене на олімпіаду виступати. Дала вивчити ще «Сон» Шевченка і сказала, щоб я не просто переказав текст, а якось його представив, пофантазував. Я прочитав на олімпіаді, як зараз бачу, зал великий, мене об’явили і немов справжній артист, я виступив. Привіз додому почесну грамоту за 1 місце, що виборов. Отаким чином я зацікавився художнім читанням і для мене не було нічого кращого, ніж отой момент, коли виходиш з-за куліс на сцену...
А потім я потрапив під «акцію». В часи мого дитинства їздили комісії по селах і містечках, відбирали талановитих дітей, посилаючи їх навчатися у Львові. Заїхали «шукачі талантів» і до нас у Куликів. Я на тій комісії заспівав і мене відібрали на навчання. Після прослуховування у Львові мене зарахували у музичну школу. Жив в інтернаті, вчився грати на кларнеті. Я досі з теплом згадую своїх прекрасних учителів, які трапилися мені на початку життєвого шляху.
— А Романа Віктюка, що був серед ваших вчителів, теж згадуєте гарним словом?
— О, Роман Григорович! Він — сонечко, нині вже класик у режисурі. Чудо, розумаха — найкращі слова я йому завжди адресую. Віктюк прийняв мене у драматичний гурток Палацу піонерів. Я тільки перший раз подивився на пана Романа і зрозумів, що він — це щось неймовірне, таких більше немає. З перших слів від нього можна було заряджатися такою могутньою енергією! Як він проводив з нами заняття, як вчив розуміти слова, фрази п’єси, як тонко пояснював зміст — фантастично! А коли Віктюк поїхав зі Львова, з нами продовжила займатися Ася Павлівна Бурштейн. У неї була така рафінована, аристократична родина. Я приходив у її дуже красивий дім на прохання Романа Григоровича, і Ася Павлівна готувала мене до театрального вузу. Потім я поїхав до Києва і поступив у студію Театру ім. І. Франка.
— Хто були ваші педагоги?
— Я вчився у акторів-франківців: Анатолія Скибенка, Аркадія Гашинського, Володимира Лизогуба, Костя Степанкова, Петра Бондарчука... Найважливішим у студії було те, що ми могли зразу включитися до роботи над виставою. У театрі ми знаходились весь час, бачити на сцені таких акторів, як Володимир Дальський, Михайло Задніпровський, Микола Яковченко, Микола Панасьєв, Нонна Копержинська, Ольга Кусенко, Дмитро Мілютенко — ціле сузір’я видатних акторів! То було щастя і справжня школа майстерності: виходити разом з ними у виставах (ми, молоді — у масовці чи виступали в епізодах). А потім нам ролі невеличкі стали давати. Наприклад, я почав активно грати вже з другого курсу. Мій дебют був у виставі «Циганка Аза».
— І отак на все життя залишилися в Театрі ім. І. Франка? Ніколи не хотілося змінити театральну «прописку»?
— Ні одної хвилини не жалкував, що не бігав по театрах. Навпаки, маю гордість, що працюю у Театрі ім. І. Франка — це найперша сцена нашої країни. Я обожнюю свій театр! Це дім мій — я тут виріс. Кожен режисер, з яким мені довелося працювати — епоха, своєрідний, цікавий світ.
— Оглядаючись назад: який би період визначили найкращим?
— Важко сказати. Може, молоді роки? Я тоді був повний надій і сподівань. Ні! скоріше, періоди цікавих вистав і тих режисерів, з якими працював: це Сергій Данченко, Володимир Оглоблін, Володимир Скляренко. Пам’ятною стала вистава «Тил», в яку мене ввели всього за кілька годин і потім із задоволенням я грав кілька сезонів. Ви знаєте, взагалі, мене вважають актором, який завжди може прийти на допомогу театру, бо можу зіграти виставу «сьогодні на сьогодні». Наприклад, у «Санітарному дні» Коломійця треба було ввести замість Анатолія Хостікоєва, який захворів за кілька годин перед виставою. Глянув скільки там тексту — це ж нереально вивчити... Тоді придумав: узяв журнал з кросвордом, поклав текст і ніби розгадую його, а сам підглядаю — отак і зіграв виставу. Глядачі навіть не здогадалися, що вперше вимовляю текст. Колеги теж з усмішкою говорили, що показав клас. Дуже цікавими були вистави «Дикий Ангел» (я грав Федора), у «Безталанній» грав Степана, дуже цікава була робота з Володимиром Оглобліним. Цей режисер все скрупульозно вибудовував. На репетиції створював таку атмосферу, що коли ти вже входив у його виставу, то не міг погано грати.
— У кожного актора існує власний підхід до роботи над роллю, чим вирізняється ваш принцип роботи?
— Спочатку дуже мучуся. Спершу повинен вчитатися у текст, вдуматися, пофантазувати: як зіграти цю роль. Потім починаю пригадувати те, що десь бачив, шукати нюанси характеру персонажу. Ви знаєте, я з цікавістю спостерігаю за людьми на ринках, на вулиці — інколи такі колоритні персонажі трапляються. Щось запам’ятовую. Такі спостереження дуже багато дають і коли потрібно, ті «знахідки» допомагають мені зіграти нову роль.
— Режисер для вас важлива особа?
— Дуже. Але треба, щоб режисер був здатний прийняти і пропозицію актора, щоб була співтворчість, а не однобоке диктування. А ще половина справи залежить від партнерів, з якими опиняєшся на сцені. Все треба відчути, покласти на свою душу, знайти оту вірну деталь, яка примусить роль «задихати».
— У вас є улюблені вистави, ролі?
— Дуже люблю виставу «Майстер і Маргарита», де граю Івана Бездомного. Гарні відчуття акторські від вистав «Тев’є-Тевель», «Мартин Боруля» і від «Братів Карамазових», хоча у мене там невеличка роль, отця Ферапонта. Дуже люблю грати епізод у виставі «Кін IV»...
— Євгене, для свого ювілейного вечора ви вибрали виставу «Мартин Боруля». Чому саме цю виставу?
— Бо вона одна з улюблених. Чому «Мартин Боруля»? Я взагалі дуже люблю драматургію І. Карпенка-Карого і потім роль Омелька була відзначена нашою найвищою театральною премією — «Київська пектораль», так що не тільки мені вона подобається, її оцінили глядачі й критики. Вистава весела, дотепна, роль достатньо об’ємна, я можу себе показати і глядачі отримають справжнє задоволення.
— Нещодавно по телебаченню показали серіал «Майстер і Маргарита» — ваше враження від нього?
— Одне можу сказати, порівнюючи версії Молостової та Бортка — режисер нашої вистави — геній. Звісно, фільм і вистава — дуже різні твори. У нас у театрі, на мою думку, є дуже емоційні сцени, пульсуючі. Взяти хоча б сцену Майстра і Бездомного. А у серіалі таке все спокійне, повільне. Мені, як глядачу, хотілось би побачити у фільмі більше нерву, дії. До речі, Анатолій Хостікоєв у ролі Воланда у нашій виставі переконливiший, ніж Олег Басілашвілі у серіалі... До речі, після фільму Володимира Бортка, до мене телефонувало чимало людей, які говорили, що Галкін у ролі Бездомного їм нагадав мене. Цю роль я граю майже 20 років і кожна вистава, як вперше! Я отримую надзвичайне творче задоволення. Ви знаєте, на репетиціях «Майстра і Маргарити», завдяки Ірині Молостовій, панувала творча атмосфера. Ірина Олександрівна вміла, як режисер, створити ауру любові до акторів і кожен з нас працював з особливим натхненням. Приємно мені працювати з режисером Петром Ільченком. Я граю в його виставах: «Житейське море», «Мартин Боруля», «Шельменко-денщик», про нього теж можна сказати, що він любить артиста і завжди хоче його зрозуміти.
— Театральна спільнота вже звикла бачити вас у складі «капустяної» гумористичної команди Театру ім. І. Франка, очолюваної Лесем Задніпровським.
— Мені дуже подобаються наші виступи. Те, що пишуть Лесь і Назар Задніпровські для «капусників» — смішно, дотепно, влучно і завжди у «десятку». Я відчуваю таке задоволення, коли дарую людям сміх. Приємно, що наші виступи завжди чекають з нетерпінням і ми піднімаємо настрій у залі. Коли глядачі сміються, це таке чудо, справжнє потрясіння! А зробити людину доброю, приязною, відкритою до іншого — це ж може зробити лише добре мистецтво, добрий театр. І я хочу, щоб моє мистецтво, мої ролі, образи, персонажі залишали у глядачів відчуття доброї, лагідної посмішки, відкритої і щирої. До речі, після «Мартина Борулі» колеги- франківці покажуть «капусник», який спеціально підготували до мого ювілею. Я вперше буду дивитися його як глядач, а не як учасник дійства.
