Як людина, чия юність — принаймні частково — пройшла під акомпанемент пісень «Абби», я мав би почати рецензію на кіномюзикл «Mamma Mia! 2» (в оригіналі — Mamma Mia! Here We Go Again) з фрази «Пам’ятаю, як...» і далі описати якусь особисту й пронизливу ситуацію, пов’язану з однією з тих пісень.
Але фільм зроблений зараз, сучасними людьми, розрахований на широку публіку, а не тільки на тих, кому за 50. Тож варто розібрати, що тут спрацювало, а що ні, не впадаючи у зайві сантименти.
Хоча з сантиментами автори (режисер — британець Ол (Олівер) Паркер, сценаристи — Річард Кертіс, Кетрін Джонсон) постарались. «Mamma Mia! 2» починається з того, що Софі (Аманда Сейфрід) готує вечірку до відкриття готелю в річницю смерті її матері Донни Шерідан (Меріл Стріп). По сюжету розкидані й інші емоційно безпрограшні ситуації: самотнє материнство, яке в родині Шерідан, схоже, передається в спадок, нещасливі романи, черствість чоловіків, немовлята (хто встоїть проти красуні-акторки з малюком на руках?)
Перша «Mamma Mia!» (режисерка — Філліда Ллойд, 2008) була екранізацією однойменного мюзиклу з лібрето на основі 22 пісень «Абби». Інтрига тоді розгорталася на грецькому острові Калокаїрі довкола питання, хто є батьком Софі, оскільки Донна в юності согрішила в короткий проміжок часу з трьома хлопцями. Вже дорослих претендентів зіграло зіркове тріо — Пірс Броснан, Колін Ферт і Стеллан Скарсгард.
Меріл Стріп, як відомо — з найкращих акторок сучасності. Достатньо їй дати найпростіший, найбанальніший сюжет, і вона зробить його незабутнім. Так і 2008-го: Стріп тримала шоу на собі, насичуючи змістом кожну секунду свого перебування на екрані. Вкупі з піснями, які знає весь світ, це спричинило потрібний ефект: фільм зібрав понад 600 мільйонів доларів, дванадцятикратно окупивши бюджет.
У другому мюзиклі Стріп з’являється тільки у фіналі (ще один спалах мелодраматизму). Основний сюжет-флешбек — про те, як юна Донна (Лілі Джеймс) потрапила на острів і народила дочку. Паралельний — приготування до вечірки. Найбільша біда — буревій, що заважає гостям дістатися до острова. Ніякого особливого розвитку немає, та й розвивати нема кому. Отже, лишаються пісні.
І це Олу Паркеру більш-менш удалося. Кожний номер унікальний, під кожний знайдені своя хореографія й антураж, кожний — маленький і часто несподіваний спектакль, де виконавці незалежно від статусу відриваються по повній. Окремі зіркові появи на кшталт виступу Шер з «Фернандо» наприкінці — з того ж розряду приємних сюрпризів.
Минулого разу була добре зіграна історія з прохідними концертними номерами. Цього року — слабенька історія, скріплена блискучим у всіх сенсах естрадним ревю. Спрацювало: прибутки перевищили витрати вже втричі.
Пам’ятаю, як я слухав «Аббу» тоді, в брежнєвському СРСР. Їхні пісні здавалися не просто святковими, а якимись навіть ошатними. Музичні шматки далекої фієсти серед сірого ніщо.
Це й влаштували автори «Mamma Mia! 2»: свято. Музика, кохання, сонце, феєрверки, всі красиві й веселі.
І досить.
Третьої «Мами» точно не треба.
