У Щецині (Західнопоморське воєводство) проходили Дні української культури. Те, що протягом тижня відбувалося у Щецині, засвідчило: українська культура може заряджати, вона стильна й модерна, навіть якщо тримає зв’язок із фольклором. Український етностиль може бути цікавим для Європи.
«ВИБУХ»
Цьогорічні Дні української культури вдалося реалізувати за підтримки Воєводства Західнопоморського, Міністерства адміністрації й цифризації, меценатів міста Щецина, маршалків Воєводства Західнопоморського, керівництва Замку князів Поморських у Щецині. Але, на жаль, у цьому списку могли б бути й українські міністерства. Було приємно побачити на відкритті Днів української культури велику кількість урядовців Щецина, які з захопленням спостерігали за грою українських митців. Також захід підтримав Генеральний консул України у Гданську доктор економіки Мирон Янків.
На Дні культури приїхав музичний гурт «Козацькі забави» з Києва, який просто «стинав дахи» у щецинської публіки. Приїхало тріо бандуристок «Вівчаренки», гурт «Намисто» (обидва з Франківщини), квартет «Ренесанс», в якому беруть участь студенти Львівської музичної академії. А один із учасників — зовсім юний музикант Максим Кравченко — показав себе як композитор, подарувавши Щецину свою композицію «Арія», поряд із виконанням класики Скорика чи Лисенка.
Замок князів Поморських у Щецині перетворився на галицько-волинське мистецьке князівство, прикрашене килимами, рушниками, ѓерданами... Відвідувачі могли придбати різнокольорові пацьорки, вишиванки, речі з глини або й долучитися до магії українського ткацтва.
ДІМ
У Польщі існує Об’єднання українців у Польщі, яке, зокрема, має Щецинське відділення. В далекому польсько-балтійському Щецині на вулиці Міцкевича, 45 існує своєрідний Український дім, що багато років працює над реалізацією проектів, які б об’єднували наші культури, які б доводили, наскільки самобутня і яскрава українська культура. Початки організованого культурного життя в Західному Помор’ї заклало Українське суспільно-культурне товариство, створене 1956 року. 1990 року його замінило Об’єднання українців у Польщі, яке проводить культурницькі заходи в українське середовище, аби зберегти українську самоідентифікацію в діаспорі.
Очолює Щецинське відділення Іван Сирник. В Осередку української культури Щецина функціонують пункт навчання української мови, дитячі й молодіжні художні колективи. Під час канікул Осередок влаштовує дитячі й молодіжні літні табори, запрошуючи дітей із України. На жаль, про щецинський Осередок української культури в самій Україні відомо вкрай мало. «Українська домівка» Щецина не має належної фінансової підтримки з боку України.
З 2009 року у Щецині з ініціативи щецинського відділу ОУП створено Раду національних меншин, до якої входять організації національних меншин на території Щецина. Важливо, що наразі очолюють цю інституцію саме українці — Іван Сирник.
СТОРІНКИ ПАМ’ЯТІ
У Щецині існує добра пам’ять про Україну, утривалена в часі. На славістичному факультеті Щецинського університету викладають українську філологію, зокрема до цього причетний Андрій Вонторський, дослідник поезії О. Ольжича, секретар управи відділу. Правда, нині україністика в Щецинському університеті перебуває у важкому стані, існує ризик, що наступного набору на цей напрямок просто не відбудеться за браком охочих вивчати українську філологію. Певно, до цього докладається й теперішній імідж України в Польщі, нестача фінансової підтримки з боку України. Якщо україністика у Щецині зупиниться, то на мапі світового українства не стане потужної артерії, яка прокладала шлях до України. На жаль, навчання відбувається в такий спосіб, що студенти україністики навіть на третьому році бакалаврату ще не мали можливості побувати в Україні. Отже, в молоді немає достатньої мотивації для вивчення української мови та літератури.
Ще 1957 року до Щецина приїздила Ліна Костенко. Тоді в мистецькому клубі Українського суспільно-культурного товариства (на алеї П’ястув, 1) поетка мала зустріч із читачами, яких, за свідченнями очевидців, було більше 120 осіб. Організаторами того заходу були нині покійний Мирослав Трухан (його не стало лише торік) та Степан Забровський (нині мешкає в Перемишлі й має за 80 літ). Того вечора, сходячи зі сцени, Ліна Костенко підійшла до одного столика в клубі й сказала: «Я відчуваю, що тут сидять українці». І це було справді так. Кожне слово поетки було свіжим повітрям. Із тих, хто був тоді, восени 1957 року, за тим столиком, — і пані Ольга Ласка. Про цю людину можна писати окремі статті для енциклопедій українознавства. Все життя вона була вчителем україністики в Польщі, зв’язківцем між двома народами. 2011 року про чоловіка пані Ольги — Петра Лахтюка (Пантелеймона Бондарчука) — написав монографію Віктор Ідзьо. Петро Лахтюк, активіст ОУН-УПА, відіграв величезне значення у заснуванні й популяризації кобзарського мистецтва в повоєнній Польщі. Перша кобза, яка випадково з’явилася тут, потрапила до його рук завдяки пані Ользі. Коли Петро Лахтюк помер, то його видатну кобзу було освячено. Сьогодні це експонат у щецинській «Українській домівці».
У Щецині мешкав Єжи-Ян Пахльовський, перший чоловік Ліни Костенко, батько літературознавця й культуролога Оксани Пахльовської, знаний у Польщі письменник, публіцист, редактор (працював у редакціях «Голос Щецина», «Земля й море»). Він став об’єднувальною ланкою між польською та українською культурами. І це при тому, що і у Щецині був чималий тиск, радянські сексоти писали доноси після кожної української зустрічі, про що свідчать розшифровані архіви. В 1976—1981 роках пан Пахльовський був президентом щецинського відділення Спілки польських письменників. Його не стало 3 квітня цього року, і прах письменника було перевезено до Кракова на прохання рідних. Є.-Я. Пахльовський змалечку втратив родину й сам виховувався в окупаційному Кракові. Мабуть, так мало статися, щоб його дух повернувся в магічне й вічне місто Крака.
ЗБЕРЕГТИ УКРАЇНІСТИКУ
Із 2008 року в Осередку української культури Щецина діє Відкритий Університет «На межі культур», у рамках якого проходять зустрічі з істориками, літераторами, культурологами, представниками гуманітарних наук (наприклад, у рамках цього проекту брав участь Юрій Андрухович). До цієї справи причетний і вже згадуваний доктор філології Андрій Вонторський.
За сприяння Відкритого Університету в рамках Днів української культури проходила ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Стан і потреби українського шкільництва в Польщі», організатор якої — Марко Сирник, головний редактор фахового філологічно-педагогічного польського видання «Рідна мова». Цього року учасники конференції представляли Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київський міський педагогічний університет імені Б. Грінченка, Волинський національний університет імені Лесі Українки. Науковий захід був розрахований переважно на викладачів української мови та літератури, а також і на студентів україністики в Щецинському університеті.
М. Сирник порушив і кілька надзвичайно гострих освітніх питань, які мають знайти розв’язання в Польському Сеймі, а для цього потрібно мати ініціативу від міністерства освіти Польщі. Скажімо, й досі в Польщі не розв’язано проблеми стосовно можливості вивчати українську мову на рівні з польською для національних меншин, негромадян Польщі. Також було запропоновано підготувати звернення до міністерства національної освіти Польщі й зокрема пані міністра Кристини Шумілас, аби ініціювати створення центру на кшталт інституту підвищення кваліфікації для вчителів, які викладають мови національних меншин.
Під час конференції було організовано майстер-клас щодо сучасних технологій у викладанні української мови. Аудиторія завмерла, коли присутня в залі Ольга Ласка взяла слово, щоб процитувати «щецинський» вірш Ліни Костенко, присвячений Є.-Я. Пахльовському. Рядки з вірша: «Розкажу тобі думку таємну, / дивний здогад мене обпік: / я залишуся в серці твоєму / на сьогодні, на завтра, навік», — сколихнули присутніх якимось неймовірним струменем, у ньому відчувалася шляхетна ніжність, в образах вірша поєднано естетику з етикою.
2013 року можна сподіватися на чергові Дні культури України, і залишається вірити, що українська держава приєднається, щоб допомогти тій маленькій когорті подвижників, які вже майже двадцять років несуть на своїх плечах щецинську Україну.
