Одеський український музично-драматичний театр (ОУМДТ) ім. Василя Василька — то спадкоємець заснованого 100 років тому відомого приватного Театру Сибірякова (збудований на розі вулиць Пастера та Кінної в стилі російського модерну архітектором Ландесманом). Українським театр став у 20-ті роки — у часи випадкової і короткочасної радянської «українізації» України. 90 ті роки минулого століття стали дляУкраїнського театру Одеси часом тотальної розрухи — криза репертуару, розпад трупи, майже повна втрата публіки: у залі звичайно було не більш ніж 30—40 глядачів. В останні роки, проте, театр (художній керівник — народний артист України Ігор Равицький) почав поступово підніматися, ставити серйозні спектаклі і все більше приваблювати одеситів. І це попри те, що він зберігає свою українськість. Прем’єри театру збирають, як правило, повний зал, а на репертуарні спектаклі приходить щонайменше 80—100 глядачів.
Зміни на краще розпочалися після того, як три роки тому директором Одеського українського театру стала Валентина Прокопенко. Вона розповіла журналісту «Дня», що коли прийшла в театр уперше, то зустрілася тут із дуже гарною трупою — без будь-яких інтриг, пліток та з шаленим зацікавленням акторів у ролях. Підозрюю, втім, що причина тут не тільки в акторах, але також в особистості Валентини Прокопенко, яка, за її словами, над усе любить театр, театральну справу і людей, із якими працює, — «навіть незалежно від їхніх чисто людських якостей».
Завдяки неабияким і загально визнаним зусиллям нового директора останнім часом у театрі оновлено репертуар, поставлено кілька серйозних програмних вистав, що радикально змінило ставлення одеситів до театру. І це за умов не дуже великої прихильності певної частини мешканців міста до української мови. Найбільший успіх мали такі вистави, як «Принцеса Брамбіла» Гофмана, «Щастя поруч» за п’єсою «Украдене щастя» Івана Франка, «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка, «Едіп» Софокла в постановці Дмитра Богомазова та «Ревізор» Гоголя. Як бачимо, театр має гарний смак. І веде напружене трудове життя — кожного місяця тут дається не менш, як 20 вистав.
Усі спектаклі йдуть українською мовою. Ось тільки для «Ревізора» було винайдено вельми оригінальний прийом. Усі мешканці «уездного города, от которого хоть три года скачи, ни до какого государства не доедешь», розмовляють тут українською, а приїжджі з Петербурга Чичиков та його слуга Йосип — російською. Вийшло вельми ефектно і комічно. За словами Валентини Прокопенко, у цій виставі задіяна вся трупа разом із оркестром — 50 осіб. «Це блискучий спектакль — там йдеться про нас, теперішніх. Не треба нічого спеціально прив’язувати чи придумувати — сидимо в залі і бачимо себе!
«Принцеса Брамбіла» — пластична, яскрава, видовищна, дійсне театральне свято. «Царя Едіпа» поставив київський режисер Дмитро Богомазов — сам цей факт говорить про рівень спектаклю. І поступово-поступово на нас звернули увагу. Те, що «лед тронулся», відчула тоді, коли на наші прем’єри почала ходити одеська інтелігенція, дійсні театрали, а також — що особливо важливо — актори інших театрів. За «Ревізора» ми — український театр в Одесі! — отримали номінацію «Лучший спектакль года». Ще маємо «Хрустальную жемчужину» — відзнаку нашого губернатора».
Але труднощів у житті театру не поменшало. Катастрофічно не вистачає грошей — ні на що. Ситуація ускладнилася тим, що в театрі трапилося дві пожежі — згоріли всі костюми, загострилася потреба в ремонті; давно на часі обладнання репетиційного залу та облаштування малої сцени на 60 глядачів для експериментальних камерних спектаклів. Не згадуючи вже про декорації, костюми, реквізит для нових вистав. Про державні дотації можна не згадувати — із шести останніх вистав тільки два були зроблені на бюджетні гроші. А щодо спонсорів, то, за словами пані Валентини, нові українці, за певним винятком, ще не доросли до статусу меценатів — «рівень культури не той». Окрім усього, існує хронічна проблема з транспортом для виїзних спектаклів — «Газелі», яку подарувало театру місто, не вистачає. Саме зараз театр запросили на гастролі до Керчі (після того, як зам. міністра культури Криму побачив одну виставу), а єдина вантажівка — стара, як світ.
«Хоч як це абсурдно лунає, але найдешевшим театральним «матеріалом», — бідкається Валентина Прокопенко, — залишається актор, хоч яким би талановитим він був. Акторська платня жалюгідна: мінімум 200 грн. «грязными», максимум — 300 грн для народних(!) артистів. Збір поглинають податки — акторам-виконавцям не залишається практично нічого! Окрім усього, підвищення платні обов’язково пов’язується зі званнями, для яких треба мати певний стаж; то ж для театральної молоді надії немає. Здавалось би, що Український театр у російськомовній Одесі — з усіма проблемами, які з цього витікають, — заслуговує на підтримку урядовців. Але це тільки мрія!».
Щоб зберегти творчий колектив, і в результаті неймовірних зусиль театр почав будувати акторський гуртожиток. Валентина Прокопенко розповідає про це, як про неабияке досягнення; таким воно, безумовно, і є. Та виникає логічне запитання: «Чому актор, навіть молода людина, має жити в гуртожитку? Хіба це не аномалія, хіба це може сприяти творчій праці?». Валентина Прокопенко, між тим, робить для акторів, що може. Так, прямо в театрі обладнано тренажерний зал, теніс — аби тримати акторів у фізичній формі при мінімумі затрат грошей і часу.
Певну підтримку надає Українському театру одеська адміністрація — губернатор фінансує невелику надбавку акторам і сплачує комунальні послуги. Іноді допомагає готувати спектаклі підприємство «УкрФеррі». Але все це не може забезпечити нормальної, спокійної, впевненої в майбутньому роботи трупи.
«Чого нам не вистачає? Та всього. — каже Валентина Прокопенко. — Якщо звернутися до творчої сторони театрального життя, то нам катастрофічно не вистачає українських режисерів — молодих, сучасно мислячих, оригінальних. Сьогодні їх можна перерахувати на пальцях одної руки, кращий з них — Дмитро Богомазов. Але важливим є також творчий стиль, манера майстра; скажімо, п. Жолдак, при всій повазі, режисер не для нашого театру, не для нашої публіки. Така сама гостра потреба в сучасній драматургії. Бо театр — це трупа, плюс драматургія, плюс режисура. В наявності ж тільки одна складова — трупа (На мою думку, подібна ситуація вже багато років існує в київському Академічному театрі ім. Івана Франка. — К.Г. ). Ми знаходимося в постійних пошуках репертуару — листаємо часописи, інтернет; але — пусто. Щодо класики, наприклад Лесі Українки, то це занадто складна для сучасного глядача драматургія; до того, вона вимагає відповідного режисера — будь-хто за «Лісову пісню» не візьметься. А ставити якісь комедійні дрібнички ой як не хочеться! Приходиться їздити до російських столиць — дивитися вистави, знайомитися із молодими режисерами. Там ситуація трохи краще, але також відчувається криза, особливо криза драматургії. Пішла навіть «мода» на спектаклі без п’єс — режисери «ліплять» сюжети із якихось повістей чи оповідань і грають «аби що».
Серед наших конкретних планів на майбутнє — участь у Році Ібсена (2005); головне тут — обрати п’єсу славетного драматурга для ювілейної вистави …
Яке моє заповітне бажання, питаєте ви? Хочу, щоб країна, яка сьогодні гине від безкультур’я, у якій росте покоління манкуртів, зрозуміла, що немає нормального майбутнього у суспільстві, яке не цінує культури. Подивіться, що робиться навкруги! Гинуть музеї, театри. Гине Одеса, місто, в якому за нормальних умов працювали б талановиті люди, які тут народилися — Жванецький, Карцев та десятки інших. Усі вони їдуть до Росії, і їх можна зрозуміти — там театри дотуються дуже серйозно, зарплатня акторів набагато вища і, що дуже важливо, немає нашої зрівнялівки. Ця «уравниловка» — страшна справа, катастрофа для будь- якого театру. Скажімо, один актор зіграв на протязі місяця 20 вистав, а інший — 1, а отримують вони однакову зарплату. Мені кажуть: «Забезпечуйте рівномірне завантаження всіх акторів трупи». Але ж це не тільки абсурдно, але й неможливо — кожен режисер-постановник сам обирає собі акторів, йому ніхто не може нав’язувати того чи іншого виконавця. Не згадуючи вже про рівень талановитості. Треба щось робити, змінювати, піклуватися про майбутнє театру! Поки живу — надіюсь!».
P.S. Ставлення місцевої та центральної влади, (Міністерства культури, насамперед) до Одеського українського музично-драматичного театру є ще одним яскравим індикатором того, як неефективно, мляво, індиферентно провадиться політика підтримки державної мови в країні. Адже такий феномен, як Український театр у «класичній» російськомовній Одесі, мав би бути в центрі постійної уваги всіх причетних адміністраторів і належно фінансуватися. Цей творчий колектив треба носити, як кажуть, на руках, забезпечити йому всі можливості для гастролей, особливо на півдні країни, сприяти з ремонтом, робити все можливе для збереження трупи і ... Директора театру.
ДОВІДКА «Дня»
Василь ВАСИЛЬКО (1893— 1972), ім’я якого носить ОУМДТ, — український режисер, актор, народний артист СССР. Працював у трупі М. Садовського, в «Молодому театрі», в театрі «Березіль» та ін. 1926 року перейшов до Українського драматичного театру ім. Жовтневої революції (тепер ОУМДТ); з 1948 року — головний режисер цього театру. Виступав на сцені як актор широкого амплуа, грав комедійні і трагічні ролі. Театральний педагог, керівник студій, ініціатор створення Театрального музею в Києві (1924).
