Як і тисячі інших знайомих і незнайомих мені міських
мешканців, я щоліта намагаюся пожити в горах. Цього разу був один із незліченних
закапелків трохи на схід від Рахова, неподалік румунського кордону і центру
Європи, місцина страшенно красива й запущена, з розбитими дорогами, недобудованими
й покинутими мостами, циганськими смітниками, бундючними палацами нуворишів
і повсюдними мінеральними джерелами. Колись про такі місця існували легенди:
зачаровані замки, печери, розбійницьке золото. Пізніше — радянські книжки
й фільми про те, як свідомо-патріотичні місцеві трудівники допомагають
прикордонникам виловити шпигуна (невблаганна географія вказувала на обов’язкове
походження шпигуна з котроїсь із «країн народної демократії» — було не
зовсім зрозуміло як це так, проте уточнювати вголос не доводилося).
Життя над Тисою, попри рекордну для України кількість супутникових антен
на дахах, і сьогодні залишається у повній згоді зі спостереженням австро-угорського
класика: «Богом і людьми забутий край». Доросле населення перебивається
заробітками в Чехії й розважається самогонкою або плаванням по річці на
надувних камерах від тракторних коліс (рештки колгоспного ладу). Підлітки
та юнацтво нишпорять околицями з деренчливими касетниками в руках. Звідусіль
лине російська попса. Словом — пісенний край завзяття і труда, як барвисто
висловився інший класик, не австро-угорський.
Дивна все-таки ця Європа з такою периферією в самому центрі! Пилюка,
бруд, вічно зіпсовані телефони, вічно розімлілі й загальмовані аборигени
— і запаморочливий дух різнотрав’я, річок, субальпійських вершин. Інший
вимір, інший час. Зрештою, тут і за генсеків неофіційно панував Інший час
— так званий «місцевий», власне, середньоєвропейський, неспростовне свідоцтво
приналежності цих місць до іншого, нерадянського, материка. «Місцевий»
час на дві години різнився від московського. Сьогодні роль Москви у свідомості
тутешнього люду вже частково виконує Київ. А отже — «місцевий» час і нині
на дві години різниться від столичного, однак тепер уже від київського.
Які там Відень, Прага, Париж? Лондон, панове, лондонський час — і ніяк
не менше! Це сумна казка про те, як навіки поєдналися Тиса з Темзою.
А загалом, гірська місцевість — це справді пастка для часу, як зауважила
поетеса. Іноді час просто зупиняється і нікуди не йде. Аби переконатися,
можна зійти на один із карпатських «майже двотисячників» — Піп Іван, він
же Чорногора. Свого часу я докладно описав цю руїну, цю пихату обсерваторію,
пам’ятку міжвоєнних часів, уламок іншого світу, цю химерну оселю, звідки
колись велися спостереження за ходом небесних тіл, нині навстіж відкриту
всім вітрам. Я писав про це місце, тоді ще його не бачивши. Я намагався
вгадувати — і вгадував, але, звісно, телепатія тут ні до чого. Просто я
надто добре знаю, як виглядають у нас руїни, будь-які руїни. Надто все
це знайоме — діри замість вікон, іржаві комунікації, розкрадений паркет
і бібліотечні стелажі, розвалена котельня, невивітрюваний запах екскрементів.
Усі ці «революційні перетворення» — вирване з м’ясом життя.
Це місце фантастично гарне й трагічне. З нього видно півсвіту, хоча
гори всюди, але це особлива перспектива бачення. Вітер зриває голови з
пліч, доносить крики яструбів і гірських воронів. Пахне жерепом, ялівцем,
сотнею інших рослин. За обрисами й розташуванням намагаєшся розпізнати
хоча б деякі вершини: Говерла, Петрос, Туркул, Піп Іван (ще один, на якому
румунський кордон).
Кажуть, ніби поляки пропонували нашим щось разом робити із цим «об’єктом»,
якось повернути в нього тепло. Енергетика місця страшенно притягує й зобов’язує
— цей космічно-екологічно-ноосферний вузол нині криком нагадує про свої
можливості (гроші б лопатами гребти!), а разом із тим — про вічну необхідність
протистояння культури ентропійним розривам хаосу. Але поки що це тільки
чергова поразка — культури, Європи і всіх нас, котрі живуть тут і не збираються
звідси втікати до якого-небудь Лондона.
