У номінації «Художня есеїстика» рейтингу «Книжка року» було відзначено книгу І.Павлюка «Діагностика і прогностика брехні». Зайняло, щоправда, це видання скромне місце. Можливо, якби книга була «яскраво» видана й належним чином розрекламована, вона мала би шанси посісти одне з престижних місць у номінації. На жаль, її автор не любить займатися саморекламою. Тому не дивно, що ті речі, які виходять у нього з під пера, не завжди стають рейтинговими. Але це вже окрема тема.
Добре, що на цю книгу звернули увагу. Можливо, тут спрацювала її назва. Адже обман став уже звичним явищем нашого повсякденного життя. Обманюють засоби масової інформації, політики, чиновники, бізнесмени… Обманюють часто примітивно, твердолобо, цинічно. Й ніхто майже не обурюється. Хоча десь у глибині душі ми противимось цьому, відчуваємо: так не повинно бути. Але так є.
Й в такій ситуації книжка «Діагностика і прогностика брехні» може стати розрадою. Одна назва чого варта! Чом би не заглянути в книгу й не розібратися, що таке брехня. Тим більше, що автор книги не є невідомою особою. І. Павлюка знають як талановитого поета. Останнім часом він почав писати прозу. А ще він є автором ряду робіт із історії журналістики. Тобто автор «Діагностики і прогностики брехні» може фахово й водночас нестандартно глянути на це питання.
Книга має ще підзаголовок «Екскурси в теорію комунікації». До речі, останнім часом на книжковому ринку України з’явилося ряд видань, які мають відношення до теорії комунікації. Здебільшого це російськомовні переклади американських авторів (на жаль, не завжди «класиків») або переспіви «вітчизняними» (тобто російськими й українськими) авторами американських напрацювань у галузі комунікативістики.
«Діагностика і прогностика брехні» помітно відрізняється на цьому фоні. Автор дистанціюється від американських теоретиків. Хоча він добре володіє англійською мовою. Та й в Америці йому довелось побувати. В своїй розвідці І. Павлюк радше готовий апелювати до класики — передусім творів відомих письменників й філософів.
Тим самим автор ніби убезпечує себе від стереотипів та наукових міфів, які існують у галузі теорії комунікації. Можливо, деякі його твердження, з точки зору спеціалістів, видаються наївними, некомпетентними. Але саме в такій «наївності» й «некомпетентності» є сильні сторони. І. Павлюк змушує нестандартно глянути на деякі питання в галузі теорії комунікації. Звісно, його твердження не варто трактувати як якусь хрестоматійну істину. Завданням автора є радше збудити, навіть спровокувати дискусію. Іноді під час читання виникає враження, що з тобою граються і це все не зовсім серйозно.
Так, автор надзвичайно широко трактує поняття брехні, або ж квазікомунікації. Для нього це синоніми. «Адже брехня, — пише він, — це перш за все — потреба (чи бажання) отримати більше, ніж вкласти, неадекватність обміну енергіями». Звідси випливає, що брехня — це вселенська якість, характерна не лише для людини, але і для природи. У цьому сенсі цілком логічними виглядають наступні міркування: «На рівні культури батьком усіх брехунів називають Геродота, на рівні природи… можливо, варто назвати клітину? Сперматозоїда? Павука «чорну вдову», яка з’їдає свого коханця після того, як він запліднює її? Квітку, що принаджує запахом і кольором комах — і розчиняє в собі».
Не треба говорити, що таке розуміння брехні чи квазікомунікації є надзвичайно широким. Ніби усе — брехня. Хоча тут же виникає запитання, а чи не є брехнею також книжка «Діагностика і прогностика брехні»?
До речі, варто відзначити, що в різних культурах вироблені далеко неоднакові уявлення про обман. Принаймні, це поняття не трактується так широко, має свої визначені межі. Хоча в нинішніх умовах, коли світ глобалізується, коли інтенсивно розвиваються засоби комунікації, очевидно, варто переглянути наші уявлення щодо цього поняття.
Це зрозумів (а, може, інтуїтивно відчув) І.Павлюк. Так, на одній із сторінок книжки читаємо: «Безмежна комунікація» (Ясперс) майбутнього (Інтернет, мобільний зв’язок) однозначно передбачає її чистоту, а значить шляхетну правдивість, що парадоксально може виявитись найбільшою брехнею, або брехнею, заданою наперед — казкою… Будучи занадто точними (правдивими) у принципі, «останні технічні досягнення людства» — комп’ютери (як посередники між людьми) врешті-решт виступають одним із найбільших обманів, бо претендують на глобальну брехню — аж до заміни людини як виду сапієнс. Що глобальніша, універсальніша комунікація, то вразливіша вона щодо загрози перетворення у квазі: існують же комп’ютерні віруси, проблема із нулями 2000 року і т.ін.»
У цих міркуваннях відчувається крик української душі: брехня може призвести до нищення всього живого. Можливо, представники інших націй, котрі не є такими зацикленими на природності, як українці, не переймалися б подібними проблемами. Вони більш спокійно дивляться на речі. І не роблять із цього трагедії. Для І. Павлюка, однак, трагедією є те, що відбувається в житті людини, розходження між світом реальним та символічним. Хоча ця трагедія є такою, від якої не подінешся. У цьому контексті варто навести ще один уривок із книжки «Діагностика і прогностика брехні»: «Загалом же брехня розпочинається там, де зникають первинні основи життя — роз’єднується поняття і річ, утворюється зазор між ними на рівні фізіології, біології, психології, зазор між об’єктивно існуючим предметом та нашим знанням про нього. Цей зазор і заповнюється ілюзією, до-творчістю, співтворчістю із природою, використовуючи моделі: сигнал, фільтр, інформаційний потік… художній образ, релігійний символ… Філософія розчиняється в історії — істина стає ще відноснішою, ще відірванішою від життя: міфи найкраще вбиваються міфами, як інстинкти — культурою, а культура — цивілізацією…»
Дійсно, в житті людини роз’єднані поняття й речі. Людина ніби живе в двох світах: світі реальному (його можна назвати ще «правдивим») і світі символічному. Причому символічний світ далеко не завжди адекватно відображає світ реальний. І ця проблема турбувала не одного мислителя. В тому сенсі, в якому І. Павлюк трактує поняття квазікомунікації, символічний світ є брехливим. Але чи варто з цього робити трагедію? Якби людина залишилися жити лише в реальному (природному) світі, то вона б, власне, не стала «людиною розумною» й творцем різних культур та цивілізацій. Щоправда, тут можна поставити питання: а чи втеча з природного світу в світ цивілізаційний це добре?
Як на мене, то І. Павлюк своїми міркуваннями про брехню чудово демонструє українську ментальність. Вони є дуже «природними», «біологічними». Не випадково він часто вдається до прикладів із світу природи. Брехню він ладний бачити в природньому світі, вона стає чимось універсальним, чого не можна позбутися. Брехня панує поміж нас. Звісно, такий стан речей не є нормальним. Хотілося, щоб існувала стабільність, не здійснювався неадекватний обмін енергіями. Але щось змінити тут немає ради. Отож, і виникає питання: а що робити, коли нічого змінити не можна? І.Павлюк знаходить оригінальний вихід. Якщо позбутися брехні неможливо (в принципі!), то варто її діагностувати, виявляти. Це, принаймні, дозволить нам краще орієнтуватися в брехливому світі. Отже, хай живе діагностика й прогностика брехні!
Загалом І. Павлюку спеціаліст у галузі теорії комунікації міг би багато чого закинути, окрім оригінальності, зрощеної на українському ґрунті. І це вже добре. Добре, що (нарешті!) з’являється в цій галузі щось своє. Хай воно ще маленьке, не зовсім досконале. Але є, принаймні, надія, що з цього маленького з часом виросте щось велике.
