Сьогодні в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва відбудеться представлення книжки «Олександр Довженко. Щоденникові записи. 1939 — 1956» (харківське видавництво «Фоліо»). Це спільна робота російських та українських кінознавців і архівістів. У вихідних даних видання — Федеральне архівне агентство Російської Федерації, Російський державний архів літератури та мистецтва, Держаний комітет архівів України, Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України. Упорядники — В.Забродін, Є.Марголіт. Підготовка тексту: В.Забродіна, А.Євстигнєєвої (російський текст), О.Чугунової, С.Тримбача (український текст). Вступні статті Т.Горяєвої, А.Євстигнєєвої, Є.Марголіта, С.Тримбача.
Редакція «Дня» попросила українского кінознавця і критика Сергея Тримбача, який брав участь у роботі публікаторів, прокоментувати особливості нового видання.
Як відомо, щоденники Довженка уперше видано в середині 1960-х — спершу українською, а потім і російською мовою, у зібраннях творів. В Україні вони стали культурною сенсацією, насамперед для покоління «шістдесятників» і тих, хто входив у життя слідом за ними. Моє покоління почало узнавати й любити Довженка з щоденників, і вже згодом були фільми та все інше.
Потім були перевидання, з невеликими змінами й доповненнями, в 1970-х і 1980-х. Причому всі записи поділялись на дві частини: одні — як записні книжки, інші — як власне щоденникові. А 1990 року письменник Олександр Підсуха (редактор п’ятого тому українського п’ятитомника 1966 року) публікує щоденник уже без такого поділу (Олександр Довженко. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник. — Київ: Радянський письменник, 1990). При цьому оголошує, що це й є «повний текст щоденникових записів (1941—1956)», пояснюючи головний принцип: записи «в хронологічному порядку об’єднані в один твір під загальною назвою «Щоденник» (вказ. видання, с. 5).
Підсуха вважав ту публікацію повною, оскільки так його інформувала сама Юлія Іполитівна Солнцева, вдова Довженка. Вона, як відомо, мало кому довіряла роботу з Довженківським архівом. Серед небагатьох — блискучому кінознавцеві, львів’янину-киянину, а потім багатолітньому співробітнику журналу «Искусство кино» Юхимові Левіну. Із українців — Тетяні Дерев’янко та Підсусі. Останньому благоволив сам Довженко.
Відомо, що всі нездані в ЦДАЛМ, тепер — РДАЛМ (Російський державний архів літератури та мистецтва) матеріали Солнцева зберігала в сейфі, в себе у квартирі на Кутузовському проспекті. Про це розповідала мені Тетяна Дерев’янко, директор Музею кіностудії імені Довженка. Неодноразово вони разом систематизували те, що було в сейфі. Зокрема, сортували записи за персоналіями. Так утворились папки, з котрих особливо запам’ятались дві: «Сталін» і «Берія». Після смерті Солнцевої (наприкінці 1989-го) все її майно, з архівом включно, опинилось у руках її правонаступниці Ірини Петрової. Я, разом з Дерев’янко і Левіним, спробував з’ясувати долю тих папок. Виявилось, що нічого немає. Хоча у фонді № 2081 РДАЛМ є три одиниці зберігання, пов’язані зі Сталіним, дві з яких були досі закритими. Закритим був і весь текст щоденника — бо такою була воля Солнцевої, яка побажала, щоб упродовж 50 років (відлік від 1959-го) ніхто не міг користуватися доволі великою частиною архівних матеріалів. Ті щоденникові записи, які друкувалися, видавались особисто Солнцевою або за її вказівкою. Отже, після її смерті ні про яку публікацію не йшлося — до 2009 — 2010 років.
Попередні публікації починались із записів 1943-го або 1941-го (так було у виданні 1990 року). Чи були записи щоденникового характеру в 1920 — 1930-ті, неясно. Лишень одного разу у відомих мені текстах Солнцева обмовилася про це. Розповідаючи про роботу над фільмом «Земля», вона зненацька повідала: «У мене зберігаються його (Довженка. — С.Т.) щоденникові записи по фільму. Однак не хочу їх поки що друкувати, як і багато чого іншого» (Ю.Солнцева. О Довженко, о времени, о себе.-Радуга. 1997. № 2. С. 149).
Дерев’янко надрукувала (Див.: Кіnо-Коло. 2000. № 4-5. С. 102-106) ті самі Довженкові записи, які стосуються роботи над «Землею». У фондах Музею кіностудії імені Довженка збереглося кілька сторінок щоденника, переписані рукою Дерев’янко. Під час підготовки щоденника до друку працівники РДАЛМ нічого подібного, як з’ясувалося, у фонді № 2081 не виявили. Так само, як й інших записів 1920 — 1930-х років (за винятком кількох довоєнних записів 1939 — 1941 рр., які вперше публікуються у цьому виданні).
Що ж до записів 1940-х, Підсуха, зокрема, пише, що опісля засідання в ЦК ВКП(б) за участю Сталіна, де кіноповість «Україна в огні» було піддано жорстокій критиці, «як розказує дружина митця, Олександр Петрович знищив три записні книжки» (О.Довженко. Україна в огні. С. 9). Доля інших рукописів щоденникового характеру могла бути доволі схожою. Над Довженком не раз збиралися хмари — й на початку 1930-х, і 1937-го. Неважко уявити, що в подібних випадках свідчення про неблагонадійність кидались у вогонь. Напевно, щось загинуло в покинутій Довженком і Солнцевою київській квартирі під час німецької окупації 1941 — 1943 років.
Робота над книжкою була непростою. Передусім тому, що в Довженка немає хронологічно послідовної системи записів. Він одночасно робив записи в різних блокнотах і зошитах, а деякі думки і начерки записував на окремих аркушах, не вказуючи дати. Постає питання про те, як все це публікувати. Подавати так, як воно є в самого автора? Чи змонтувати записи, керуючись принципом хронологічної послідовності?
Є, нарешті, ще один спосіб — виявити логіку (як внутрішню, так і зовнішню) записів і вибудувати їх відповідним чином. Адепти такого підходу вказували на позитивний, на їхній погляд, досвід першого українського видання в останньому томі п’ятитомного зібрання творів (Олександр Довженко. Твори в п’яти томах. — Київ, 1966). Там записи розподілено на три великі блоки: записи воєнних літ із трьох записних книжок (1942 — 1943), матеріали до «Поеми про море» (1952 — 1956) і те, що кваліфікувалось як власне щоденник: записи несистемного, незрідка дуже особистого характеру. Перевагою такого підходу є те, що читач дістає можливість простежити роботу автора над різним життєвим, світоглядним матеріалом. Творча лабораторія митця стає виразнішою.
У підсумку упорядники обрали інший шлях. Щоденник публікується в тій послідовності, в тому вигляді, в якому він складався в самого автора. Починається з першого зошита й закінчується останнім. Так, при цьому зберігається часовий паралелізм записів, що ускладнює знайомство з ними. Одначе усувається втручання публікаторів, бо ж їхня воля, їхня точка зору в процесі монтажу давалася б взнаки. А так ми можемо стежити за живою, природною послідовністю записів, і, за бажанням, самі вибудовувати їх в хронологічній послідовності.
Нагадаю, що дотеперішні публікації не мали скільки-небудь зрозуміло виписаних коментарів із приводу мови оригіналу. І український, і російський варіанти були значною мірою очищені від мовностильових вольностей, редактура старанно причісувала їх (особливо український). Беручись до роботи, публікатори вирішили обнародувати рукопис у авторському її «виконанні». Читач уперше зможе прочитати текст у тому вигляді, як писав Довженко. Відомо, що був він людиною двомовною, і в щоденникових записах незрідка зустрічаються місця, де перша половина фрази написана українською, а друга — російською. Понад те, записи українською далеко не завжди узгоджуються з нормами сучасної літературної мови.
Основою публікації стали рукописи, що зберігаються в особистому фонді Довженка (№ 2081) в РДАЛМ. Усього у фонді понад дві з половиною тисячі одиниць зберігання. Комплектування архіву почалось ще 1953 року, коли було отримано принципову згоду на передачу документів тоді ще в ЦДАЛМ СССР. Та тільки після смерті режисера, вже 1959-го, почалося послідовне наповнення персонального архівного фонду.
Це може видатися дивним, одначе «Щоденникові записи» є першим науковим виданням текстів Довженка. Будемо сподіватися, що не останнім.
ДО РЕЧІ
Довженко і... лист до комсомольців 2018 року
У рамках святкування 60-річного ювілею Нової Каховки (на Херсонщині) у міському парку встановили пам’ятник кінорежисеру Олександрові Довженку. Ініціатива його спорудження належить Миколі Марченку, який очолює місцевий осередок Асоціації ветеранів Державної податкової служби. Автор композиції — скульптор Микола Рашевський у співавторстві з Володимиром Потребенком.
Як розповів Микола Марченко, ідея увічнити Довженка в місті виникла ще 2006 року, але було важко зібрати кошти. Інтелігенція міста неодноразово зверталася до чиновників різних рівнів, проте ніякої реальної підтримки не знайшла.
Нині встановлення пам’ятника стало можливим завдяки місцевій владі та допомозі небайдужих громадян із різних міст України. Щоправда, не обійшлося й без типового пострадянського казусу. Як розповів краєзнавець, викладач історії Новокаховського політехнічного коледжу Костянтин КОЛЕСНІКОВ, «раніше на постаменті, де тепер встановлено скульптуру Довженка, стояли алюмінієві фігури хлопця й дівчини, які символізували науку і працю. Під час встановлення композиції 1968 р. в основу постаменту було закладено капсулу з листом до комсомольців 2018 року. Лист залишили в землі. А щодо пам’ятника науці та праці, то його було викрадено ще минулого десятиліття! Дуже добре, що вшанували великого кінорежисера й українського патріота. Гірше, що місцева влада використала церемонію відкриття для активного піару ПР і російських націоналістів із так званого «Руського блоку». Довженко їм чужий, і це очевидно. Тому мимоволі постає запитання: а кого вони звеличуватимуть завтра»?
Нагадаємо, що останні роки життя Олександра Довженка були тісно пов’язані з Новою Каховкою. Протягом 1951 — 1956 рр. він регулярно приїжджав на будівництво міста й Каховської ГЕС. Тут він працював над своєю «Поемою про море», яку мав намір екранізувати, але, на жаль, не встиг. (Фільм після смерті митця поставила його дружина Юлія Солнцева.)Саме на Херсонщині, подалі від Москви, Довженко знаходив укриття від політичного тиску і серед звичайних людей міг спокійно творити. Сьогодні Нова Каховка пишається ще й тим, що Олександр Петрович доклав свою руку до створення її архітектурного вигляду. До речі, любов міста до Довженка взаємна. У своєму щоденнику він зізнається: «Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро — велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо і широту в усьому. І стриманість в пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному рідному березі...»
