Заходячи до зали «Аншлаг» кінотеатру «Жовтень», я аж ніяк не сподівався на те, що зал відповідатиме своїй назві. За день до того дивився там само американську стрічку — зал був заповнений на третину. А тут, о диво, жодного вільного крісла. Жодного з вісімдесяти. Притому я був єдиною людиною поважного віку — решта від 17 до 25, себто студентський загал. На фільм про трагедію українського Голодомору... Не комедія, не екшн який: трагедія. Ну, так за анотацією.
ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ
Дивлюся, хоча тріскотня попкорном позад мене трохи виводить з рівноваги. Хотілося обернутись і пояснити: регулярне вживання попкорну провокує жахливу хворобу Альцгеймера. Ви не знали? Так от, знайте. Одначе ж не обернувся і той кретин тріскотів досередини фільму, аж поки не прикінчив своє відерце. Треба сказати, що це загалом нетипово для аудиторії «Жовтня», яку складають справжні кіномани і просто небайдужі до кіно люди.
Початок «Гірких жнив» і сам по собі виводить з рівноваги: українське село і українські селяни показані у суто пейзанському, ідилічному дусі — красиво, по-музейному облямовано, хоч таблички приставляй. А власне, так і є — зйомки відбувалися у Пирогові, під Києвом, у Музеї народної архітектури. Пейзаж музейний настільки влаштовував режисера, що навіть не видно жодних добудов... Відтак стерильний простір, у якому відсутні ознаки якогось живого побуту початку 1930-х, а власне й 1910-х та 1920-х, оскільки події картини починаються ще тоді, в часи революції і громадянської війни.
Навряд чи режисер цього не усвідомлював. Виходить, для нього не було скільки-небудь важливим відтворення реалій українського життя. Він робив кіно, яке — дещо умовно — можна назвати голлівудським, за своєю естетикою. На екрані живуть красиві й героїчні люди, справжні герої — вони будуть терпіти знущання до якоїсь межі, а потому візьмуться до діла.
Нагадаю, в Україні двічі робили ігрові стрічки на матеріалі Голодомору — 1991-го, коли на екранах постав фільм «Голод 33» Олеся Янчука і 2014-го, коли народився «Поводир» Олеся Саніна. У першому випадку йшлося про доволі ретельну кінореконструкцію подій й відтак передкамерні реалії іноді сягали просто документальної виразності. Українці поставали у ролі жертв страшної сталінської машини, яка перемолола у своїх жорнах мільйони тіл і душ. Таким був тоді суспільний запит і режисер його відчув і реалізував: точно і професійно. Санін мав уже інший запит — і в «Поводирі» маємо ширшу картину українського життя і багатшу жанрово-стильову палітру, в якій помічено і власне голівудські мотиви; цілком правомірно, на мій погляд, що підтвердив успішний прокат стрічки. Є в ній і герой, казково-епічного штибу, який постає проти душогубської системи. Так витворюється новий національний кіноконтекст, і в цьому зв’язку необхідно згадати фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка — сама його назва ясно промовляє про необхідність героя, носія енергії спротиву.
Картина Менделюка акцентує цінність свободи, яка походить від цінностей ще Запорозької Січі, від козацького морального кодексу. Сім’я Качанюків із села під Смілою на Черкащині є якраз козацькою і заповіт батька і діда синові, Юрію (Макс Айронс), полягає саме в цьому: битися за свободу, за свою суверенність до останньої краплі крові. Одначе Юрій, за відомою казковою логікою, спершу не покликується на такий заповіт — він хоче бути художником, він їде до Києва, учитися в Художній академії. І тільки коли побачив, що все, край, убивають, нищать його сім’ю, його рід і нарід — він приступає до діла...
УКРАЇНА — НЕ В УКРАЇНІ
Звісно, наголос і на родинних цінностях. Ярослав, батько (Баррі Пеппер) і дід Іван (Теренс Стемп) уособлюють непорушність традицій роду і народу. А в центрі оповіді — любов Юрія та Наталки (актриса Саманта Баркс виглядає цілком по-українськи), хоча у запропонованій транскрипції їх роман виглядає надто полегшено, оперетково. Враження, що герої ось-ось заспівають.
Щоби цього не трапилось у кадрі з’являються трупи людей, а також епізоди жорстоких поєдинків у дусі американських вестернів: за принципом «коли злий буваю, сімох побиваю». А ще раз по раз з’являється Сталін, а поряд Каганович — пекло поряд, і це вже не оперета, а серйозна опера. Хоча по-справжньому сила зла акумулюється в чекістові Юрієві — Тамер Гассан дещо несподівано надає усьому ворожому племені, що нищить Україну, рис східного деспота.
Одначе й проти нього є засоби — здебільшого магічного штибу. Так, коли той вурдалацький Сергій підбиває дівчину на гріховне злягання, вона запросто нейтралізує його одним лишень поглядом. Відьмацьке начало в українській жінці ніколи не згасало — ця зброя лишається в арсеналі українства, щоб ви не сумнівались. Джордж Менделюк, у чиїх жилах тече українська кров, нітрохи в тому не сумнівається, посилюючи цей мотив рядом інших епізодів. Скажімо, традиційне ворожіння дівчат у ніч на Івана Купала. До речі, Менделюку вже майже 69 років, він чимало попрацював над телесеріалами і ця закваска, полегшеного викладу історичних подій, вочевидь дається взнаки.
Що мене по-справжньому збентежило — мати Юрія показує синові листівку, що агітує їхати до Канади. Мовляв, загиблий батько хотів їхати туди, а вона, дурепа, не захотіла. Тікайте! Юрій, разом з Наталкою і малим хлопчиною, якого вони приймають у свою сім’ю (ще один мелодраматичний, телесеріального штибу, обертон), прошкують на Захід. Через радянсько-польський кордон. Таки пробиваються, через ріку, під водою. Через картинку, візуальна красивість якої зашкалює. Казка ж — стрибнули у крижану воду і випливли вже у свобідному і прекрасному світі. А Україна лишилась там, під орудою вурдалаків.
Словом, сумнівний — тим більше для такої стрічки — месидж: із України ідіть, діти. До Канади. На Захід. Отам Україна, отам свобода. Бо тут діла не буде. І життя не буде... Спрощую, звичайно. Одначе щось тут справді гірчить.
Отака спроба. Фільм демонструватиметься у 45 країнах. Передусім, як стверджує продюсер Ігор Ігнатович, з просвітянською метою. Це добре. Одначе надто спрощена картина історії мене особисто шокує. Оповіли казочку для діток нерозумних — та й по всьому?
Сергій ТРИМБАЧ
ГОЛОС ІЗ FACEBOOK
Микола Княжицький, голова комітету ВР з питань культури та духовності:
— Подивилися з 11-річною Настунею фільм «Гіркі жнива» Настусі фільм сподобався, їй було цікаво. Це головне. Цей фільм мають подивитися усі українські школярі. Нічого схожого про ці трагічні сторінки української історії у нас не було. Актори і зйомки чудові. Сценарій непоганий, але кульгають діалоги, якщо говорити професійно. Поруч сиділо двоє росіян, які так тихенько між собою обурювалися. І я згадав,як ми у варшавському кінотеатрі дивилися «Волинь». Як не дивно, ці фільми багато що об’єднує. Етнографічність, родинність, трагізм і навіть слабі діалоги. Звичайно, масштаби трагедій непорівняні, історії абсолютно різні. І головне — у «Гірких жнивах» автор вводить у розповідь російського солдата, який разом з героєм привозить зерно голодним селянам і гине згодом від куль своїх товаришів-окупантів, захищаючи українських селян. У «Волині» немає жодного позитивного українця. Так, як і «Волинь», фільм є просвітницько-агітаційним художнім твором. Саме художнім, а не документальним. Але, на відміну від «Волині», він не спотворює основний історичний бекграунд і намагається уникати прямолінійних узагальнень. Сходіть на цей фільм з вашими дітьми-підлітками. І в українській армії його теж потрібно показувати.
Anna Zakletska, співачка:
— Перший світовий фільм про геноцид українців... Моя бабуся, котра пережила голод 1932—1933, розповідала, як у містах голоду не було — селян стимулювали або продаватись більшовицьким колгоспоутворенням та іншим ідеологічним самодурствам, або, щоб не вмерти з голоду, йти до міст, де виживання існувало на принципово інших засадах — робота, профсоюз, роботодавець, плани виробництва, «колєктів», «мощь надгосударства», «рівність і справедливість» лінивих руками працьовитих або вигідних руками стукачів, спекуляції, провокації, обмани... об’єднувала це все червона нитка (і в прямому, і в переносному сенсах): скрізь паранойя та повна недовіра, адже той, хто сьогодні очолював суспільні рухи, навіть радянського крою, завтра могли стояти біля стіни на розстрілі... генетична пам’ять досі дає про себе знати загальним суспільним безсвідомим та певними особливостями ментальності: бажання повернути сторицею те, що колись було відібране в родини незаконно та насильно радянською владою, страх довіряти, демотивація щодо активної позиції та активних дій, сумлінної праці та очікування, що десь точно має бути «подвох»... і все ж, надія є і завжди буде, а відповідальність завжди на кожному з нас.
Вдячна ініціаторам та продюсерам, акторам та учасникам стрічки за те, що розгортають такі важливі теми, знімають їх дохідливо та розжовано — щоб навіть найбільш далекому глядачу було зрозуміло, хто, як і чому нищив Україну, через що довелось пройти нашому народу, чому сьогодні так важливо зберігати та відновлювати рідні мову, культуру, традиції, землю — інакше все те було марно... Україні бути та процвітати! А такі фільми має подивитись кожний школяр, кожний українець. І в усіх регіонах України.
Ярослава Олеговна Мищенко (Лана Самохвалова):
— Була на «Гірких жнивах». І дивилася цей фільм із глибокою вдячністю до Джорджа Менделюка. Канадські українці дійсно, покидаючи Україну, залишали тут своє серце, якщо через стільки років їхні нащадки змогли зняти кіно про драму, від якої фізично були так далеко.
Цей фільм не про Голодомор в чистому вигляді (я не уявляю, як можна було просто так інсценізувати тритомник Мейса чи доповідь Конквеста), але він про Голодомор. І так делікатно показати масштаб драми могли лише представники вже зрілого (з українським корінням), але західного кінематографа. Купа підтекстів, багато сенсів. Ну просто — всім дивитися і вести дітей.
