Учора на сайті Міністерства культури з’явилася інформація щодо результатів експертизи картин Миколи Глущенка «Село біля річки» та «Дніпровські далі», видані на тимчасове експонування до Кабінету Міністрів України з колекції Національного художнього музею України.
Нагадаємо, що звільнення з посади генерального директора НХМУ Анатолія Мельника викликало великий резонанс у ЗМІ і хвилю обурення громадськості. «День» у № 68 («Операція «реорганізація») писав про те, що Анатолій Мельник свою відставку називає «розправою», бо він звертав увагу чиновників міністерства на руйнацію музейної справи в країні. А додатковим подразником стала заява пана Мельника про картини Глущенка, які експонувалися в Кабміні та які уряд відмовився повернути у фонди Національного музею. І як вважав екс-директор, два полотна шість років тому передали в будівлю уряду оригіналами, нині ж вони «перетворилися» на підробки, й тому він вимагав зробити експертизу...
Результати хімічної експертизи показали, що обидві картини є копіями творів Глущенка. «Характер люмінесценції цинкового білила у фарбовому шарі, а також ступінь висихання фарбового шару всіх відібраних проб відповідають живопису, створеному в ХХІ сторіччі», йдеться у висновках експертів, повідомляє mincult.kmu.gov.ua.
Ці ж висновки підтвердила і стилістична, тобто візуальна, експертиза, проведена мистецтвознавцями, які припускають, що копії було створено 5-10 років тому.
Міністерство культури підготувало наказ, згідно з яким усі національні музеї, що знаходяться у сфері управління Мінкультури, мають провести термінові звірки наявності та стану збереження картин, які передали з їхніх фондів до інших установ.
Ця ситуація — тільки вершина «айсберга». Про це розмірковує Ольга Петрова — художник, мистецтвознавець, доктор філософії. Її стаття доволі різка, але має право на існування, бо порушує проблеми, які давно потребують вирішення.
Рейдерство як державна стратегія
Лише розвинене громадянське суспільство врятує нас від «неодорійців»
Якщо глибше зазирнути в морок того, що відбувається, то після «прихватизації» заводів, заповідників і портів погляд нинішніх халіфів спрямовано на пам’ятки культури. Найрозторопніші вже взяли в оренду на невизначену кількість десятиліть замки XVI—XVII століть у Західній Україні. Захоплення історико-культурної зони Андріївського узвозу — акт того ж спрямування. Є підстави вважати, що «зміна караулу» в музеях є ні чим іншим як усуненням перешкод на шляху до цінностей закритих фондів і спецсховищ. Адже ще 2004 р. Леонід Кучма створив прецедент вилучення з національної скарбниці України масштабної колекції європейської графіки XVI—XVII століть. З його подання зібрання графіки безперешкодно перекочувало до Амстердама, незважаючи на публічні протести депутатів і інтелектуалів (М. Поповича, І. Дзюби, Л. Танюка, Б. Олійника й ще дуже багатьох). Л. Кучма та покірний йому тодішній міністр культури України демонстративно, цинічно проігнорували не лише широкий протестний діалог на захист «Колекції Кенігса», а й навіть «депутатський запит» Л. Танюка, який намагався в такий спосіб утримати колекцію в Україні. У режимі «службової таємниці» з музейного порогу зібрання гравюр (у грошовому еквіваленті ціна астрономічна) було завантажене на борт літака. Акт «дарування по поняттям» колекції в Амстердамі здійснював особисто Л. Кучма. Факт кричущий. Але не лише один цей епізод укріпив рейдерську стратегію на найвищому державному рівні.
Повільно визріваюче громадянське суспільство дозволяє рейдерським бригадам різних мастей використовувати відпрацьовані прийоми для захоплення заводів, шахт, земельних угідь і ринків. Наближені до сірого будинку на вул. Банковій працюють з розмахом, на рівні ландшафтних просторів України. Чиновна дрібнота не гребує навіть вигнанням художників з підвалів і горищ.
Акція в березні — квітні 2012 року з тотальної зачистки керівництва провідних музеїв Києва — того ж спрямування. Прибрати тих, хто надто завзято печеться про недоторканність музейних сховищ, і поставити «своїх», переважно не обізнаних у музейній справі. У цьому сенс акції, що відкриває шлях до сховищ. Навряд чи Вікторія Ліснича (за дипломом кардіолог) зуміє відрізнити іконописний шедевр від «малоцінки». Щось національно значиме, першокласне, класифіковане за рівнем «III ступінь зберігання» може бути віддане на користь поповнення бюджету М. Азарову.
А пані Т. Миронова, котра спеціалізувалася на продажі картин відомих майстрів, навряд чи організує науково-дослідну роботу Національної скарбниці українського мистецтва. Галерист, навіть талановитий, — це зовсім не той професійний тип, що музейник. Пафос галериста полягає в продажі, музейника — в охороні й збереженні витворів мистецтва.
Розкладаючи «музейний пасьянс», тасуючи долі музейників, мов гральні карти, міністр культури М. Кулиняк не утруднив себе навіть підбором кваліфікованої заміни на посаду директорів музеїв.
У епізоді зі звільненням Анатолія Мельника Мінкульту знадобилося навіть «повторне вивчення ситуації», оскільки при первинному, вельми упередженому, так і не було знайдено вад у роботі досвідченого директора Національного музею образотворчого мистецтва України.
Навряд чи мені хто-небудь дорікне особистою симпатією до Анатолія Мельника, особливо у сфері його живописного досвіду. Проте висока оцінка його діяльності на посаді генерального директора музею безперечна. Тут він використовував багаторічний досвід функціонера, творця «Музею сучасного мистецтва» в м. Хмельницькому (1987 р.) і натхненника масштабних проектів у Києві, видавця альманаху «Музейний провулок», ініціатора наукових конференцій і ще багато чого. У його усуненні з посади простежуються й антиукраїнські настрої нинішнього політичного режиму, адже А. Мельник — послідовний у підтримці митців, які працюють в аурі україністики.
Цинічна, вульгарна, алогічна ситуація з усуненням з посади А. Мельника, зневага до думки художньо-академічної еліти України, що категорично підтримує Анатолія Івановича, вся ця антимузейна вакханалія сигналізує про цілковиту залежність міністра М. Кулиняка від тих координаторів, які мають особисті плани на національні скарбниці України. Система «влада — народ — право» свідчить про рудименти майже феодальної вседозволеності, що існують у свідомості керівників від низового до найвищого рівня.
Історія знає ситуації, коли менш розвинена культура поглинала й знищувала процвітаючу.
У XI столітті до нашої ери дикі племена дорійців перемогли й знищили крито-мікенську високоестетичну цивілізацію ахейців... Настали «Темні століття».
Тільки розвинена громадянська свідомість врятує нас від «неодорійців».
