170 років тому трупою Харкiвського театру вперше було
зіграно політичну комедію Григорія Квітки-Основ'яненка «Дворянские выборы»,
котра невдовзі на прохання Миколи I була заборонена цензурою.
Проте невдовзі з'явилося продовження — п'єса «Дворянские
выборы, часть вторая, или Выбор исправника», яка змальовувала дворянськi
вибори в губернському мiстi й серед персонажів якої — кандидатiв i виборцiв
— діяли шляхтичі з вельми гучними прiзвищами, як Заправлялкiн, Благосудов,
Твєрдов, Кожедралов, Вижималов, Забойкiн, Драчугiн, Подтрусов. А серед
нових персонажів з'явився й «волостной писарь, малороссиянин Шельменко».
Майже водночас з'явився й iнший твiр драматурга, комедiя на три дiї «Шельменко
— волостной писарь», головний герой якого так характеризував себе: «Моєї
рiдної бабусi сестра в третiх та, будучи, була за швагером пана сотника
лубенського, от що! Так бачите, будучи сказать, я трохи-трохи не дворянин...»
В основi «Шельменка-денщика» лежить цiлком традицiйний
(починаючи з комедiї дель арте, «Витiвок Скапена», «Слуги двох панiв»)
сюжет: молодi закоханi хочуть поєднатися, батьки заважають їм, на допомогу
приходять слуги й намагаються знищити всi перепони, що стоять на шляху
закоханих. Проте поверх традиційної схеми Квiтка написав iнший сюжет, нетрадицiйнiсть
якого виявляється вже з перших реплiк п'єси, проголошених капiтаном Скворцовим
(котрий, за традицiєю, мусив би бути голубим героєм).
Отже, за ремаркою, «простий, без усяких прикрас сад».
Скворцов (сидит под деревом и читает книгу, потом говорит):
«...Как бы огорчился дядя, если бы узнал, что генеральскому племяннику
отказали... И где же? В Малороссии!.. Он верить не хочет, чтобы могли быть
здесь порядочные люди... Однако ж отказали!.. Увезти бы — и конец делу.
Посердятся да и простят, а я буду с состоянием. Присенька, право, очень
мила, имеет странности, но я, женясь, с моими кузинами ее перевоспитаю...»
Це монолог завойовника. А отже, й змiна сценiчного амплуа.
Замiсть «голубого закоханого» — традицiйний для комедiї дель арте Капiтан
(iспанський загарбник, окупант, поневолювач, котрий виступав iнколи пiд
iменами Rinoceronte — носорога, Ескарабом-Барадон дi Паппiротонда, Капiтана
Спавенто з Пекельної долини, на прiзвисько Диявольський, короля лицарського
ордена, Термегiста, тобто найхоробрiшого i найстрашнiшого губителя, покорителя
i властителя Всесвiту, сина Землетрусу й Блискавки, родича Смертi та найближчого
друга Великого Диявола, Капiтана Бабе, в якому перемiшанi риси хвалька
й жорстокого бовдура). Вiн приїхав сюди, до тубiльцiв, вдерся до їхнього
едемського садочку i хоче побратися з Прiсiнькою, донькою пана Шпака, сина
бунчукового товариша.
Проте й тубiльцi мають свої, хоча й теж спотворенi, уявлення
про гiднiсть i все таке iнше. Пан Шпак, батько Прісіньки та син бунчукового
товариша, хизується своїм походженням i знаходить найбiльшу втiху життя
в читаннi позаторiшніх московських газет. Його iдеал — там: у далекому
минулому, у козаччинi й водночас — у Москвi, «столицi свiту».
Його донька Прiсiнька, котра вчилася, як i її ще ненароджена
родичка Проня Прокопiвна, в пансiонi, свiй iдеал шукає в далекiй i вiд
того омрiянiй Францiї.
Iдеєю iншого божественного саду захопленi Аграфена Семенiвна,
Опецьковський i Евженi: «У нас в Петербурге в это время обыкновенно прогуливаются...
Но это не Летний сад!.. Ах, какая разница!.. Я замучена, мой друг! Вообрази,
что хозяйка меня и теперь так же называет, как до моей поездки в Петербург:
Горпинка! Ах какая малороссиянка!»
Тут, у цих мрiях, власне, й криється причина зубожiння
персонажiв — усiх, починаючи вiд Скворцова (Шкворцова) i до Шпака — у внутрiшньому,
й до того ж виразному, емiгрантствi.
Тож і не дивно, що перемагає їх усiх єдиний україномовний
персонаж п'єси — Шельменко — український Скапен, і сюжетом твору стає таким
чином не «перелицьована» iсторiя палкого кохання масок — Iвана Семеновича
Скворцова до Прiсi Кирилiвни Шпак, а розгортання в часі групового портрету
малоросійської «стратегічної еліти», який вiд п'єси до п'єси Квiтка доповнюватиме
новими, все більш потворнішими постатями, доки тема остаточно не вичерпається
в останній його п'єсі «Вояжеры» (происшествие в трактире близ неважного
городка по большой дороге, по которой ходят дилижансы).
Дiя п'єси вiдбувається протягом трьох днiв, епiлог — через
два роки; декорацiя одна й та сама: над середнiми дверима напис «Опъщая
зало», на бокових дверях напис: «Въхотъ в НН». Дiйовi особи — Парамон Михайлович,
хазяїн трактиру, вiд'їжджаючi за кордон помiщики, трактирний слуга. Щодня
вiд цього трактиру вiд'їжджає «дилижанец за границу», щодня прибуває сюди
всяка елітна сволота, елiтнi пани-вояжери, родичі отих самих депутатів
і кандидатів у депутати із забороненої п'єси Квітки, кожен з яких має свою,
сказати б, політичну програму порятунку нації.
Александра Ивановна: «Воздух гадкий, деревенский, мужицкий...
сев в дилижанс и едучи по шоссе, я, конечно, буду покойнее... а переехав
границу?.. Радость! Восторг!.. Вздохну европейским воздухом... Дилижанс
скоро придет? (жеманно) Ах, я чувствую много!.. И как иногда страдаю! Желания...
тоска... ожидания...»
Алексис (на запитання, чи збирається вiн їхати за кордон):
«Да. И не в первый раз. Куда? Уж верно подальше из вашей России. Если я
и те, которых я знаю, возвратимся когда-нибудь в вашу Россию, то мы ее
преобразуем совершенно. Это видно из меня!»
Лаврентий Иванович: «Не находя у нас ничего занимательного,
я пустился вояжировать, чтоб удовлетворить страсть свою. И как буду в Риме,
в Неаполе, в Помпее, приобрету много отличного, изящного и привезу к вам.
Изумлю наше отечество, открою глаза русским, очищу вкус их, дам понятие
об изящном, сделаю себя известным. Что же делать мне, когда я не нахожу
здесь пищи на удовлетворение страсти моей! Когда у нас нет ничего интересного!
Могут ли наши древности сравниться с итальянскими? Решительно я не нахожу
в России ничего редкого».
Назар Петрович: «Дрянь! Умер бы с голоду. Нигде не отварят
так окорока и не изготовят цыплят, как это делал один пленный француз.
Я вспоминал это наслаждение в молодости моей и пустился за границу. Да
уж поем. Там, брат, не Россия! И, кстати, уже вникну в хваленую английскую
кухню, испытаю голландскую... Швейцарский сыр буду есть самый свежайший.
А? (Целует кончики пальцев и уходит)».
Леонтий Яковлевич: «В нынешнее, золотое для нас время,
когда всеми обуяла смешная дурь непременно ехать за границу, нашему брату,
космополиту, плошать не надобно. Не удастся ли где приютиться в путеводители
ко всем заграничным славностям, чтобы на чужой счет ездить и жить? Непременно
надобно умудриться...»
Тема окреслилася остаточно. I для вiдволiкання уваги Квiтцi
вже непотрiбнi нi пiдпорки у виглядi традицiйної сюжетної схеми, ні інший
якийсь камуфляж. Сюжет вичерпується одним мотивом — емiграцiя елiтних панiв,
зрада.
А невдовзi накреслений Квіткою мотив — втечi вiд свого
наболiлого провiнцiйного, «хуторянського» минулого, у пошуках свого майбутнього
щастя десь там — у Петербурзi, Парижi, Москвi — визначиться як жорстка
опозицiя («садок вишневий коло хати» — «у нас в Петербурге») i стане однiєю
з провiдних тем українського театру XIX-ХХ столiть.
У своєму програмному монолозi герой iншого часу — зубожiлий
унтер-офiцер Тарас Гупаленко iз «Суєти» Карпенка-Карого скаже: «Життя в
столицi Петербурзi i прирiвнять до нашого не можна!.. Там всi мають, знаєте,
моднiсть i формальнiсть, а тут? Одно слово — хахландiя. Нi з ким кумпанiю
водить!»
Можливо, саме через оті «дворянські вибори», реформи, та
«стратегічну еліту», котра пнеться до Європи, аби нарешті здійснити свою
заповітну мрію («вникну в хваленую английскую кухню, испытаю голландскую...
Швейцарский сыр буду есть самый свежайший»), бідолашному малоросіянинові
нічого іншого не залишається, як, шельмуючи, перетворитися зрештою на чистісінького
Шельменка, найпопулярнішого в українській драматургії усіх часів героя.
