«...Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись». Коли в столиці Америки 1964 з’явився пам’ятник
із такою «антисовєцькою» цитатою з Шевченка, спецслужби зацікавилися, чи
справді в поета середини XIX століття могли бути такі слова?
Виявилося, були в Шевченка й такі слова. Виявилося, що
в Шевченка є такі думки, про які радянське шевченкознавство не знає, бо
воно заспокоїлося на цитатах, які можна підтасувати до офіційної пропаганди.
Отже, ті ентузіасти, що відкривають українському поетові
пам’ятники на інших континентах, виходить, знають якогось іншого Шевченка,
крім «революціонера-демократа», адаптованого до потреб тутешньої ідеології.
Наприклад, на пам’ятнику роботи славетного Олександра Архипенка в Парижі
Шевченко — пророк із вказівним перстом. Фантастичне Шевченкове життя, така
само неймовірна його творчість — не вкладаються в рамки ідеологічно заангажованої
уяви. Найзручніше було представити його борцем проти самодержавного деспотизму
й показувати в селянському одязі як захисника «пригніченого класу», щоб
потім доводити, як революція вирішила всі соціальні проблеми, і залишилося
побудувати поетові пам’ятник у так званій столиці так званої Української
соціалістичної республіки.
Отже, правдивого Шевченка й не пробували зрозуміти. Одна
з метаморфоз Шевченкового життя припадає на його прикінець. Після смерті
царя Миколи I поет, відбувши десять років заслання, повертається до Петербурга.
Невдовзі стає академіком живопису і — на хвилі ейфорії — бажаним гостем
у аристократів столиці. Його козацька натура бунтує проти цієї ролі, він
демонстративно одягає селянську шапку, кожух, демонструючи перед вищим
світом свою приналежність до закріпаченого селянського стану. Фотографія
тих років так припала до смаку багатьом, у тому числі й тим, що й досі
перебувають у кріпацтві. Доказ цьому — купюра в сто гривень. Її прийняли
за чисту монету. При цьому забувається, що Шевченко ніколи не відповідав
образу дідуся. Адже він повернувся із заслання 44-річним чоловіком і робив
кроки до одруження з молодою дівчиною.
Отже, маємо на одних пам’ятниках молодого національного
поета, на інших — зажуреного селянина. А пам’ятників Шевченку по світові
— сотні.
Але то ще не все, контрасти зовнішності можна було б примирити.
Найбільше непорозумінь від тлумачення Шевченкових творів. Завдяки його
величезній популярності, кожна політична сила пам’ятала, що його треба
зробити своїм (бо всі мали підстави шанувати поета любові й віри). Він
справді був непримиренним до всякого рабства. Поет був борцем проти царського
самодержавства. Український патріотизм у нього поєднувався із солідарністю
з іншими народами у їхній боротьбі за волю. Нарешті поет про все розмовляє
з Богом і часто від серця докоряє Йому за допуст неправди.
Те, що українські патріоти визнали його своїм апостолом,
було природним. Народники й пізніші революціонери бачили в ньому поета
боротьби за визволення — не без підстав. Але найгірше те, що прилучення
поета до своєї програми поєднувалося з партійними вимогами: бути тільки
з ними.
Коли більшовицька ідеологія стала офіційною, а гасло «хто
не з нами, той проти нас» — імперативним, довелося «підганяти» поета під
нову класову програму. З усією утилітарною прямотою пропаганда використала
Шевченка для зміцнення основ імперії, яку назвали Шевченковими словами
«сім’єю вольною, новою».
Більшовизм нетерпимий. Він не міг прийняти Шевченка з його
Богом, з його любов’ю і молитвою. І тут було чи не найбільше насильство,
яке будь-коли робилося над поетом; було пущено в хід засоби грубої фальсифікації.
Поета перекладали на свою «новомову». Справу полегшувало те, що ідеологічна
система виробила свою тотальну мову й перекладала на неї всю культуру та
історію. «В усі слова ми взуємось», як писав П. Тичина.
Шевченків портрет було викривлено в бік ненависті. На нього
було натягнено маску матеріаліста, атеїста і борця з «українським буржуазним
націоналізмом». І було заборонено торкатися маски. І навіть заборонено
називати її маскою.
І то був уже інший Шевченко, якого народ не впізнавав.
Шевченко двоївся в очах, як підроблений. Цікаво, що фальшовано й замовчувано
було тільки окремі твори, а всі інші було фальшиво прочитано й витлумачено
фальшивою мовою класової боротьби й соціологічного примітиву. Але мети
досягнуто: Шевченко став відчуженим від Бога і від народу. Він став рупором
чужих, ненависницьких ідей. Найдивовижніше те, що він, вічний дисидент,
став ручним і привілейованим поетом «під захистом держави». Йому будували
пам’ятники, йому присвячували мітинги, і тільки в анекдотах просвічувалася
правда, наприклад, про влаштування шевченківського вечора «на честь товариша
Сталіна».
Не можна сказати, що ніхто не спростовував тієї грубої
містифікації. Були сміливі виступи (належно покарані), були книжки за кордоном.
Але практично вони були доступними тим, хто й сам знав, тільки мовчав.
Примусовий для чотирьох поколінь спектакль нарешті закінчено.
Але стереотипи мислення людям дорожчі, ніж відкриття правди. Усі знають,
що випрямлений хребет це краще, ніж викривлений. Але навіть після болісної
операції він легко повертається у викривлену позицію.
Шевченко, який своєю любов’ю єднав націю, у потрощеному
світі довірливо поблискує в уламках кривих дзеркал, втрачаючи ореол суворого
«пророка і обличителя жестоких людей неситих».
Але з’являються тепер нові книги — нові прочитання в умовах
свободи. І з’являється надія на те, що великий поет, який для багатьох
поколінь прояснював дух і букву вічного Слова Божого, промовлятиме й далі
до серця шукачів Істини й Краси.
Все це добре, але ось О. Бузина з «Киевских Ведомостей»
стверджує, що Шевченко тепер не звучить. Як сучасні газетні філософи, він
мислить узагальнено: Шевченко взагалі не звучить. Не визнає Бузина взагалі
за Шевченком таланту. І має аргументи: «таких, як я, легіон». Найлегше
визнати, що Олесь просто двієчник, а таких завжди легіони. Однак можна
припустити, що він відмінник, який «здав» свої позиції разом з останнім
екзаменом і пустився на кон’юнктуру ринку.
Чому нині кон’юнктура проти Шевченка? Шевченка видно під
небом високим. У поганській юрбі він виглядає так, як у поемі «Сон» — у
намаганні «пропхатись у палати»...
Навколо нас низькі верстви охопила пошесть споживацтва.
Сірий потік вульгарності розмиває основи. Карлики танцюють dance macabre
і чекають, коли зовсім упадуть усі ті високі побудови світу іншого, не
їхнього.
Класика на ринку знецінена, а поціновувачі її збідніли.
І тут Бузина залазить на бочку і проголошує такі слова, які всім чутні
й зрозумілі.
А Шевченко стоїть над усім тим із думою: «Все йде, все
минає, і краю немає. Куди воно ділось? Відкіля взялось?»
