Інстинкт самозбереження, котрий безпомилково підказував
номенклатурі, як почати й коли завершити «перестройку», як узятися до «розбудови
держави» й чим привабити до цього прибуткового бізнесу своїх опонентів-опозиціонерів,
несподівано (принаймні на перший погляд) не спрацював. Адже куди логічніше
було б дати премію Шевельову, аніж не дати, — хоча б для того, щоб піднести
вагу самої премії, добряче скомпрометованої попередніми десятиліттями,
а відтак і вагу попередніх лауреатів, які поруч із Шевельовим (Калинцем,
Стусом, Світличним) могли б почуватися тепер майже справжніми письменниками
й митцями, нічим не гіршими за тих, кого вони двадцять-тридцять років тому
розпинали, паплюжили, нищили, чи, в найкращому разі, замовчували.
Інтуїція, що спасенно нашіптувала усамостійненій номенклатурі
нагородити Держпремією покійного Стуса, заслати дисидента Лук’яненка амбасадором
до Канади, почепити яку-небудь президентську медаль опозиціонерові Чорноволу
чи проголосити гарвардського професора Пріцака академіком НАНУ обламалась
на Шевельові найпарадоксальнішим чином. Шевельов, який потребував Держпремії
значно менше, аніж вона його, виявився відторгненим і відкинутим як чужорідне
тіло, що не піддається інкапсуляції чи адаптації — як, скажімо, покійний
Стус, чи розгублений і дезорієнтований Лук’яненко, чи засліплений власною
величчю Чорновіл, чи безмежно далекий від злободення орієнталіст Пріцак.
Шевельов був чужим будь-якій совєтчині й чужим залишився, що, власне, й
довів цьогорічний розподіл Шевченківських премій, у ході якого українсько-американського
вченого «прокотили» вдруге.
Формальним приводом для «відлучення» Шевельова від Шевченківської
премії п’ять років тому була його неприхильна (м’яко кажучи) стаття про
«Таврію» Олеся Гончара, написана ще в далекому 1953 році. «Коли є в «Таврії»
окремі талановиті сторінки (а вони є, головне в ліричних партіях), то вони
тільки випинають разючу безстилевість цілого і, виказуючи талант автора,
виказують тим більше головну втрату української літератури під СРСР — втрату
культури», — писав Шевельов. — Це гіркі слова, страшні слова, але вони
мусять бути сказаними. Українська література в УРСР не тільки загнана на
70 років назад, — вона не посідає навіть того рівня культури, що посідала
тоді... Безкультурність виявляється не тільки в безстилевості, в утраті
розуміння стилю. Вона виявляється в пануванні штампів, у зманеруванні «літератури
в найгіршому розумінні слова».
Закономірно, отже, що драматична колізія між Шевельовим
і Гончаром вийшла далеко за межі суто особистих непорозумінь (як це часто
буває в літературі) й набула, сказати б, емблематичного значення. По суті,
ще 1953 року Шевельов окреслив принципову для нашого сьогодення проблему:
як нам належить ставитися до радянського минулого загалом і до його культури
зокрема. Позиція Шевельова в цьому питанні далеко не найрадикальніша, скоріш
навпаки — вона досить примирлива й по-своєму навіть співчутлива. Але схоже,
що саме ця співчутливість, ця шляхетна поблажливість дратує офіціозний
клан найдужче. Бо одна річ — молоді радикали, які пропонують розтрощити
весь соцреалістичний іконостас і викинути його з корабля сучасності, інша
— мудрий розважливий Шевельов, який пропонує новий канон замість старого
іконостасу, вбачаючи у соцреалістичних класиках не лише комедійних блазнів,
а й глибоко трагічних персонажів.
В іконостасі, де на чільному місці «класики соцреалізму»,
практично кожен сьогоднішній літератор має шанс запопасти собі сяке-таке
місце. У каноні, де є Підмогильний, Домонтович, Шевельов, Стус, більшості
членів СПУ робити нічого.
Симптоматично, що більшість промовців на презентації нової
книжки Юрія Шевельова в Музеї літератури так чи інакше торкалися проблеми
Шевельов — Гончар, дарма, що стаття про «Таврію» до обговорюваної книжки
не потрапила й взагалі в Україні поки що не публікувалася. До цього, вочевидь,
спонукала промовців непристойна кампанія з дискредитації Шереха-Шевельова,
розгорнута в деяких спілчанських виданнях, передусім — у «Літературній
Україні». Українська інтелігенція, принаймні та, що зібралася у музеї,
схоже, зробила свій етичний і естетичний вибір. Як зробила його, зрештою,
й та, котра збирається в інших місцях, друкуючи з місяця в місяць різноманітні
інсинуації на Юрія Шевельова, на Івана Кошелівця, на багатьох інших людей,
які не улягають законові зграї.
В одному з приватних листів, згаданому на презентації,
Юрій Шевельов сардонічно віддав належне «новій» українській критиці, котра
навчилася цькувати куди брутальніше, аніж совєтська. Та найкумеднішим виявилося
листовне зізнання метра про те, що він уже два роки не передплачує «Літературної
України», проте від квітня, коли почалася нова «антишевельовска» кампанія,
хтось знову почав надсилати йому всі числа — цілком безкоштовно.
Тож, видно, не так уже й зубожів наш народ — і духовно,
й матеріально...
№196 14.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
