До 75-річчя відомого хореографа Анатолія Шекери колектив театру представив на суд глядачів прем’єру. Знаменитий балет «Легенда про любов» на музику азербайджанського композитора Аріфа Мелікова, в основу якого покладено перську притчу, переказану турецьким письменником Назимом Хікметом, відновила вдова Анатолія Федоровича, педагог-репетитор Елеонора Стебляк (диригент — Олексій Баклан, художник — Тадей Риндзак, костюми — Оксана Зінченко). Головні партії виконали два склади артистів. 14 травня на сцені виступили лауреати Премії ім. А. Шекери: Олена Філіп’єва (Махмене-бану), Тетяна Голякова (Ширін), Максим Чепик (Ферхад), Ігор Буличов (Візир), а 18 травня свій професіоналізм і майстерність продемонструвала молодь театру — Тетяна Льозова, Ольга Голиця, Віктор Щербаков та інші танцівники. Цю виставу можна назвати іспитом для артистів, бо їм довелося продемонструвати в ній своє драматичне обдарування і віртуозну техніку.
У «Легенді про любов» тісно переплелася монументальність постановки та цікава інтрига сюжету. У драматургії балету є любовний трикутник, містика, погоня і подвиг — бажання добути воду людям. Танці витіюваті й складні: ламані лінії, «замислуваті» стрибки та підтримки, а все разом можна порівняти з арабською в’яззю, що немовби зійшла зі стародавнього фоліанта...
Нагадаємо, що Анатолій Шекера привніс на київську сцену нову хореографію, створивши її танцювально-значеннєвий еквівалент — коли музична партитура передається через танцювальну лексику. У «Легенді про любов» хореограф об’єднав різні стилі — героїчний і романтичний балет. До речі, саме цією постановкою, створеною в далекому 1967 році, Анатолій Федорович дебютував на столичній сцені як хореограф. За своє яскраве творче життя він створив спектаклі великого стилю, балети, які за своїм масштабом можна порівнювати зі спектаклями Юрія Григоровича. Саме ці два хореографи колишнього СРСР — засновники балетних стилів в Україні та Росії. Їхні постановки споріднює розмах, велич і грандіозність. У Києві Шекера виховав чотири покоління артистів балету! У його балетах танцювали: Олена Потапова, Валентина Калиновська, Тетяна Таякіна, Валерій Ковтун, Іраїда Лукашова, Валерій Пасегов, Елеонора Стебляк, Раїса Хілько, Людмила Сморгачова, Микола Прядченко, Олена Філіп’єва та інші чудові артисти. Завдяки шекерівським постановкам артисти показали зовсім нові грані свого таланту. Наприклад, Калиновська станцювала свою кращу партію Махмене-бану в «Легенді про любов». Шедеврами сучасної хореографії є «Спартак» і «Ромео і Джульєтта», «Болеро» — зразок музикальності, симфонізму, розуміння природи танцю, а балет-казка «Коппелія» став останньою роботою Анатолія Федоровича, в основу якої покладено новелу Гофмана «Людина з піску». Вистава пробуджує мрію про ідеал: лялька, скільки її не оживляй, не може стати людиною, але любов здатна творити дива...
Слід зазначити, що завдяки подвижництву Елеонори Стебляк балети Шекери живуть на київській сцені. Вона не лише береже спадщину свого чоловіка, а й виховує нову зміну танцівників Національної опери. Адже спектаклі Шекери — справжній скарб, а сам балетмейстер входить до п’ятірки кращих хореографів ХХ сторіччя. Хоча шлях Анатолія Федоровича не можна назвати безхмарним. Так, були успіх, слава, шана, але також і безліч неприємних періодів. Так, за радянських часів йому «викручували руки», називаючи націоналістом, а з приходом перебудови настало безгрошів’я, коли на нові постановки в театрі не виділялося ані копійки. Але попри всі труднощі, саме з ім’ям Анатолія Шекери пов’язане становлення української хореографічної школи та її вихід на міжнародну арену. За свої 64 роки життя він поставив понад 40 балетів. Критики називали хореографа «монументалістом» за точність та образність ліплення в пластиці, розкриття драматургії творів, оригінальне танцювальне трактування. Завдяки Анатолію Федоровичу було створено сильну балетну трупу Національної опери (багато років він був головним балетмейстером театру). Його балети прикрашають афіші багатьох країн світу, зокрема, Хорватії, Туреччини, Македонії. Над шекерівськими постановками не владний час. Це була неординарна людина і великий балетмейстер, про якого згадують його колеги і друзі.
— У середині 1960-х Шекера приїхав зі Львова до Києва на запрошення Вронського на посаду другого балетмейстера, — розповіла «Дню» Валентина КАЛИНОВСЬКА, заступник завідувача балетної трупи Національної опери (ця екс-балерина була першою виконавицею партії Махмене-бану в «Легенді про любов»). — Спочатку мені він видався надзвичайно скромною, сором’язливою та замкнутою людиною, але перше враження виявилося хибним. Просто Анатолій Федорович придивлявся до нашого колективу. Його варіант постановки «Легенди про любов», коли класика поєдналася із сучасною хореографією, виявився для нас справжнім прозрінням. Шекера дуже натхненно працював! Придумував незвичайні па, позиції, вибудовуючи кожну роль, знаходячи й розкриваючи в нас акторський потенціал, про існування якого ми самі не здогадувалися. Анатолій Федорович умів не лише слухати, а й також наполягти на своєму, якщо вважав, що має рацію, і від цього спектакль лише ставав кращим. Навіть звертаючись до творів, поставлених раніше, він знаходив несподівані рішення, різні фарби та відтінки.
— Він тонко відчував музику, і тому шекерівські балети були високими драматичними спектаклями, — підкреслив композитор Євген СТАНКОВИЧ. — Доля подарувала мені можливість не лише близько знати Анатолія Федоровича, а й працювати разом з ним. На мою музику він поставив у Києві балети «Ольга», «Прометей», «Цвіт папороті», а в Скопле (Македонія) — «Распутіна»... Не все безхмарно було у творчій долі балетмейстера. Так, після «Прометея» нам приліпили ярлик «націоналістів»... Він важко переживав закриття спектаклю за Гоголем, який створював разом з ансамблем ім. Г. Верьовки на мою музику. Шекеру цькували тодішні чиновники від культури, а вакханалія закінчилася тільки з перебудовою... Анатолій Федорович був дуже світлою людиною й майстром балету від Бога. Сьогодні в нас так мало особистостей, як він!
— Мені запам’яталися репетиції, коли вистави тільки зароджувалися, — розповіла прима-балерина Національної опери Олена ФІЛІП’ЄВА. — Вони завжди проходили цікаво й у дуже доброзичливій атмосфері. Хоча Анатолія Федоровича не можна було назвати добреньким. У роботі вимагав від нас жорсткого виконання своїх хореографічних задумів. Якщо щось не виходило, то міг сам показати, як потрібно виконати те або інше па, підтримку, як руками, ногами або поглядом надати штрих ролі, щоб повніше розкрити образ. Шекера мав тонке почуття гумору й жартом міг миттєво зняти напругу в колективі. Я танцювала в багатьох його виставах. Наприклад, 1992 року, коли він зробив другу редакцію «Легенди про любов» — балет складний в емоційному і технічному плані. Три акти танцювати досить непросто. За сюжетом, моя героїня Махмене-бану віддає свою красу в обмін на здоров’я своєї сестри Ширін, щоб вирвати її зі смертельних пут, і більшу частину балету я виконую із закритим обличчям. Тому потрібно руками й пластикою ніг і тіла передати образ героїні. Тут важливі дуже точні й виразні рухи, пози. На півтонах у цій виставі ти не пройдеш, а слід викластися на всі сто відсотків! Цей балет можна назвати майстер-класом для артистів, у якому проявляються твоє драматичне обдарування і танцювальний потенціал. Коли Елеонора Михайлівна Стебляк почала репетиції з відродження «Легенди...», то в трупі одразу пожвавилися, загорілися бажанням працювати. Я з подивом помітила, що багато з шекерівських колишніх уроків пам’ятаю й навіть допомагала своїм колегам, які вперше доторкнулися до його хореографії. Є в балетах Анатолія Федоровича якийсь магнетизм, що приваблює і тих, хто виступає на сцені, і глядачів. Судячи із захопленої реакції публіки, «Легенда про любов» надовго пропишеться в афіші нашого театру.
