Прокат фільмів в кінотеатрах України нарешті поновлюється. Були побоювання, що люди не підуть: по-перше, літо, спека. По-друге, контекст пандемії... Та, здається, народ на все те не зважає. Усе ж фільм, зроблений для великого кінотеатрального екрану, треба дивитися саме в кінотеатрі. У класичному форматі «кіносну»: коли настає темрява і у ваших глядацьких зіницях оживають сни. Які спершу видаються чужими, а потому стають своїми...
МАНДРІВКА ДО СЕБЕ
«Східняк» — повнометражний дебют Андрія Іванюка, який є учнем Михайла Іллєнка. Андрій має одразу три мистецькі освіти — акторську і дві режисерські — театральну і кінематографічну. В основі стрічки матеріал із власного життя — Іванюк більше року перебував на східному фронті, у Донбасі, в АТО. Один із двох центральних персонажів, Режисер (у цій ролі Анатолій Максим’юк), вочевидь автобіографічний.
У титрах зазначено: фільм вибудувано на щоденнику, який вів солдат-АТОшник під час перебування у війську. Хоча й так очевидно: картину тамтешнього життя (боїв тут немає, зате є Донбас, степи і степові дороги, місто, усе таке наїжачене, просякнуте духом недовіри до усього зовнішнього, нетутешнього) відтворено з максимальною ретельністю, зі знанням тих реалій.
Іншого героя на псевдо Борода («Барада») грає Богдан Бенюк. Грає надзвичайно винахідливо і так само надзвичайно органічно, попри те, що драматургійного матеріалу йому вистачає не завжди. Борода теж має свого прототипу — це Володимир Марченко, справді Східняк, чиє рідне місто Артемівськ (віднедавна Бахмут) ми бачимо й чуємо у фільмі (хоча реально зйомки відбувались в іншому місті).
Марченко мав велике бажання побачити «Східняка» й історію свого життя. Одначе воно, те життя, несподівано обірвалося у березні цього року. Ні, не на фронті, не в бою. Просто люди, що дістали фронтовий гарт, не завжди витримують рутину мирного і нібито ж куди комфортнішого існування...
А сам фільм — майже класичне роуд-муві, два центральні персонажі (власне всі інші є епізодичними) вирушають на старенькому авто до штабу, аби щось там вибити з тих штабних мудрагелів. Авто є ще одним героєм стрічки, воно є одним із символів загальної недосконалості цього життя в його технічно-організаційній частині. Як і штабісти, як і невидимий в кадрі офіцерський склад, який постійно потрапляє на язик Бороди у практично не цензурованому обрамленні.
Може, про це й оповідь. Про те, що життя тримається на таких-от, як герой Бенюка. Себто людях простих, те, що колись називали «плоть від плоті народної». Борода-Бенюк, до речі, в кадрі (оператор Андрій Котляр) і постає таким собі плотським, живим і пульсуючим оргАном людським. Режисер у виконанні Анатолія Максим»юка тієї плоті вочевидь недобирає. І коли ближче до фіналу з’ясовуться, що Режисер той подав рапорт на переведення його на навчання в офіцерський заклад, Борода знетямлюється: як, а хто ж в окопах лінію оборони буде тримати? Людей і так не вистачає...
Доволі вражаюча, як на мене, робота Богдана Бенюка. Він викладається повністю. На жаль, у першій частині фільму драматург (а це сам Іванюк, Енді Іва) не дуже йому допомагає.
«НАСПРАВДІ Я ПОЛЮБИВ ДОНБАС»
Так, не допомагає. Надто вже довго вони їдуть, надто довго героїв «замкнуто» в авто. Хоча можливо це так само є складником авторського задуму. Спершу ми зосереджуємось на персонажах, а потому картина розгортається вшир і ввись, аж до самих небес Донбасу.
В інтерв’ю Радіо «Свобода» режисер прокоментував це у такий спосіб: «Насправді я полюбив Донбас... Завдяки «Бороді» я побачив Донбас різним — і з поганої точки зору, і з хорошої. Я реально захопився їм, бо на початку війни, одразу після анексії Криму, в мене виникало питання своєрідне: «Як це йти вмирати за якісь депресивні райони?» Але коли ти приїжджаєш туди, ти розумієш, що це зовсім інше. Я побачив Донбас і він став мені рідним».
У «ТОЛОЦІ» РЕЖИСЕР СПИРАЄТЬСЯ НА РІЗНІ ШАРИ ФОЛЬКЛОРНО-МІФОЛОГІЧНОЇ, ОБРЯДОВОЇ ПОЕТИКИ — НАЙЯСКРАВІШЕ, НАЙВИДИМІШЕ ЦЕ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ У ПІСНІ «ЧОРНІ ОЧКА, ЯК ТЕРЕН...»
В одному з епізодів на блок-пості хтось із охоронців вигукує: так у вас номери авто донецькі. «Так,— відповідає Борода,— я і єсть донецький, я звідси...». Він звідси, він не з Києва, не зі Львова, він укорінений у цьому ґрунті. Українському ґрунті, українській землі.
Автор «Східняка» уникає пафосу, а все ж він присутній — неголосний, нутряний. В епізодах — можливо кращих у стрічці — перебування героїв у Бахмуті цей тихий, неголосний пафос любові до от сього часо-простору відчувається якось особливо виразно. Борода й Режисер гостюють у жіночок (короткі, але дуже точно зіграні ролі — Катериною Степанковою та Альбіною Сотниковою), втрапляючи в інтимно прогрітий сегмент життя. Як не хочеться його полишати, але ж треба, щоби хтось «тримав лінію оборони». Оборони цього життя...
СИМВОЛИ НЕЗНИЩЕННОСТІ
Фільм «Толока» Михайла Іллєнка вийшов аж надто багатостраждальним. Мав з’явитися ще 2014-го, до Шевченкового ювілею: хоча б тому, що в основі короткий вірш Кобзаря «У тієї Катерини хата на помості...». Нарешті прем’єрний показ, анонсований вихід у прокат 12 березня. І — і відомо що трапилось 12 березня — пандемія...
На відміну від фільму свого учня Іллєнко пропонує свою версію української історії. Котра, до речі, теж включає в себе сучасні події на Донбасі. А загалом це такий собі конденсат творчих та світоглядних установок митця. В титрах також наголошено на тому, що картину доповнено неоприлюдненими мистецькими ідеями Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука.
Катерина (Іванна Іллєнко) в «Толоці» проходить через століття, незмінною, це вічна Жінка, вічна вкраїнська безсмертна душа. Зрозуміла річ, це відсилання до образу Вічного Діда із Довженкової «Звенигори», та й загальної структури видатної стрічки українського класика.
У «Толоці» режисер спирається на різні шари фольклорно-міфологічної, обрядової поетики — найяскравіше, найвидиміше це виявляється у пісні «Чорні очка, як терен...», з її лейтмотивом: Хата не мусить бути чужою, «Чужа хата не своя...».
ХАТА — центральний хронотоп фільму Михайла Іллєнка, центральний його образ. Образ незнищенності українства, який ближче до фіналу суттєвим чином трансформується: один із персонажів фільму стверджує, що саме в хаті — коріння історичних бід українців. Бо ж надто нестабільне й хитке житло, що руйнується нараз і так само швидко поновлюється— відбудовується, у найкоротший термін: зійшлися разом, потолокували і ось вона, хата.
Інакше кажучи, українці нагадують тут японців: постійна загроза землетрусів (в українців — ворожих руйнівних навал) зумовлює і легкість конструкції дому, домівки. Треба поміняти парадигму і тоді увімкнеться інша психологія: надійну Хату захочеться захищати. Наприклад, хату, зроблену із цегли, такий собі дім-фортецю.
А традиційна хата-мазанка — ніц, нічого фортечного, жодних укріплень. Такий тут хронотоп закладений — навіть візуально: Хата знаходиться між двох козацьких могил. Тобто вона апріорі — на цвинтарі... На початку фільму звучить сентенція: «Вік хати короткий — од війни до війни», або від однієї могили до іншої. І хата зазвичай є одиначкою, такий собі хутірець, нічим не захищений.
Ба більше — історія хати незрідка розігрується у вертепі, народному ляльковому театрі. Хати театральні, декоративні, лялькові. У фіналі ми бачимо їх, скинуті в такий собі позасценічний, позаекранний простір. Бо це реквізит, інструмент самопізнання. От, пізнали, нарешті: треба будувати своє життя фундаментальніш. А так хата і її мешканці нагадує більше театральну трупу, яка посеред вистави кидається тікати, забачивши чергову атаку агресивних сусідів...
ЯК ЗМІНИТИ ФІЛОСОФІЮ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ?
У Шевченковому міфі є (як показала Оксана Забужко) бінарна опозиція Україна — імперія. В один із історичних моментів, відбитих у фільмі Михайла Іллєнка, Україна прагне, підключившись до Шведської Європи, протистояти Російській імперії. Одначе ж сатанинський вогонь, який вергається Петром Першим (той, що «розпинав»), знищує «нову історичну цілісність» шведів та українців. Хоча зерня нового життя все ж кинуто — і швед Фердинанд започатковує нову гілку українського життя.
Так, українська хата знаходиться між двох могил, хоча візуальна картина може бути прочитаною і в інший спосіб — то жіночі груди, вияв жіночої природи українського Космосу. Які б біди не падали на голови українців, одначе жінка приведе на світ нових дітей, і роду не буде переводу. Це один із заголовних мотивів «Толоки», в якому вагітна жінка, жінка, що виношує і народжує дитину — один із наскрізних образів.
Що може радикально змінити життя українців? Одна з відповідей уже означена вище: поміняти саму філософію життя. Не Толокою єдиною, не хатою-мазанкою (її варто нарешті поховати, що й відбувається в одному з епізодів, індивідуальною капітальною забудовою, розрахованою на десятиліття...) Тільки ж для цього треба мати матеріальний капітал, ресурс, а де його взяти?
Тарас Шевченко бачив його у Розритій могилі, «начетверо розкопаній». «Ех, якби-то найшли те, що там схоронили,— Не плакали б діти, мати не журилась».
Фінал «Толоки» якраз безжурний, супероптимістичний. Сказати б, Толока на новий лад. З тією самою безсмертною «Чорні очка як терен...» (удосконаленою й розвинутою текстом самого Михайла Іллєнка) сьогоднішні волонтери везуть речі й продукти в Донбас. Де на них чекають східняки, західняки, «центральні» українці... Та сама Толока, та сама колективна, всенародна солідарність. Ні, зв’язок і потік часів і епох таки безперервний. Бо ж так: «Або толока, або сварка».
