Де чужоземцю краще вивчити українську мову й культуру? Звісно ж, у самій Україні! Так міркували засновники Міжнародної школи україністики, створюючи її як структурний підрозділ Національної академії наук України. Ось уже понад 20 років тут радо приймають небайдужих до України студентів і спеціалістів із різних країн світу.
Так, другий рік поспіль до школи приїздять представники Архангельської регіональної національно-культурної автономії «Українці Росії». Це викладачі вокалу, сценічної майстерності, туристичного маркетингу, народні майстри. Зокрема, цього року участь у літній школі взяла Лариса Іванівна Семенова — майстриня писанкарства й вишивки, викладачка психології та педагогіки Архангельського педагогічного коледжу. Стала слухачкою школи й відома бандуристка й виконавчий директор автономії Галина Бойко. Їхнє життя склалося поза межами України, проте вони визнають, що своїми талантами — чудовим голосом, відчуттям музики, умінням гарно вишивати — завдячують своїм генетичним зв’язкам з Україною.
Протягом останнього десятиріччя школу відвідало більш як 300 осіб із понад 20 країн світу. Слухачі проходили літні курси з української мови, історії, літератури, культури. Та попри те, що зацікавлення іноземців діяльністю Міжнародної школи україністики зростає, інтерес самої держави до формування власного позитивного іміджу в світі, на жаль, зменшився.
«DOBRY DZIEN», ТОБТО «ДОБРИЙ ДЕНЬ»!
Міжнародну школу україністики було створено 1990 року на хвилі національного піднесення в передчутті незалежності України. На той момент було важливо зарекомендувати себе перед світовою спільнотою і показати, якою Україна є насправді — з її унікальною культурою й історією. Ініціаторами заснування школи стали Міжнародна асоціація україністів (МАУ), наукові, культурні інституції України й українського зарубіжжя. З 1991 року школу очолював Ігор Осташ — відомий сьогодні український політик і дипломат.
Біля витоків Міжнародної школи україністики стояли справжні патріоти, фундатори української науки й культури. Саме вони забезпечили потужний потенціал для її розвитку. На початку 1990-х до складу вченої ради ввійшли академік Іван Дзюба (голова), Микола Жулинський (віце-президент), Марина Гримич (учений секретар), письменниці Соломія Павличко і Оксана Забужко, культуролог Оксана Пахльовська, а також професори зарубіжних наукових установ: Олександр Гаркавець (президент Асоціації україністів Казахстану), Григорій Грабович (президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ), професор Гарвардського університету), професори Свен Густавссон (університет Уппсали, Швеція), Джузеппе Дель Агата (Пізанський університет, Італія), Джеймс Дінглі (президент Британської асоціації україністів (БАУ), Вацлав Жидліцький (Карлів університет у Празі), Степан Козак (Варшавський університет), Роман Шпорлюк (Мічиганський університет), Богдан Кравченко (віце-президент МАУ в Канаді), Марко Павлишин (президент Австралійської асоціації україністів, професор університету ім. Монаша).
Завдяки цим людям сформувалася нова генерація вчених-україністів і славістів, розгорнулася міжнародна співпраця в галузі українознавства через поширення української мови. Програма школи була розрахована на аспірантів, молодих науковців, студентів, членів української діаспори та всіх охочих, які цікавилися україністикою й славістикою.
1999 року вектор діяльності школи змістився на утвердження польсько-українських зв’язків. Це було пов’язано з тим, що МШУ очолив засновник кафедри полоністики в Інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка професор Ростислав Петрович Радишевський. Слухачами стали польські студенти й іноземні викладачі, яких цікавила Україна з професійного погляду.
Як форму навчання організатори обрали вже звичний у світі й максимально адаптований до літнього навчання формат.
— Намагаємося організувати заняття якомога легше й водночас наситити їх науковими лекціями, пізнавальними екскурсіями, майстер-класами, — зазначає заступник директора школи Альона АРТЮХ. — Заняття з української мови, наприклад, зорієнтовані більше на практику спілкування. До нас приїздять іноземці, які вже раніше вивчали мову, тому їм важливо зануритися в мовне середовище. Зрозуміло, що за три тижні повністю опанувати будь-яку мову неможливо, проте набути мовленнєві навички на основі елементарного спілкування цілком реально. Приємно спостерігати, як ламана українська поступово шліфується, і вже за три тижні відчутні зміни в мовленні наших слухачів.
Навчання проходить на базі Інституту післядипломної освіти Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Викладають для студентів фахівці школи: Наталія Георгіївна Сидяченко та Людмила Домилівська навчають мови, Юрій Іванович Ковалів і Олександр Григорович Астаф’єв ознайомлюють з еміграційною літературою, літературою періоду Розстріляного Відродження, а також тенденціями сучасного літпроцесу. До того ж літературознавці викладають матеріал так, щоб викликати інтерес, стимулювати до глибшого вивчення теми.
— Професор Ковалів, читаючи свій курс, порадив нам відвідати українські книгарні, давши навіть список рекомендованої літератури. Що я зробив одразу і не пошкодував, — згадує із слухач цьогорічної літньої школи, аспірант Російського державного гуманітарного університету Максим НОВІКОВ, який вивчає українсько-російські зв’язки у сфері освіти.
Інші учні школи також поверталися додому з валізами, повними україномовних книжок — від класиків нашої художньої літератури до сучасників.
Наукова співробітниця МШУ Галина Клічак традиційно читає лекції з української культури, розповідає слухачам про народні обряди й звичаї. Слухачів особливо захоплює святкування Івана Купала, в якому вони беруть безпосередню участь в Музеї народної архітектури та побуту «Пирогове».
ПРАКТИЧНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ — ЕКСКУРСІЇ
Різних за віком і походженням учнів об’єднує одне — бажання вивчити мову й пізнати культуру. А організатори вже формують для них відповідну програму. Цього року для майбутніх архітекторів із Гданської політехніки Бориса й Ореста Синовців цікаво було побачити Софію Київську та Уманський дендропарк «Софіївка», Національний ботанічний сад ім. Гришка. А торік серед слухачів школи була студентка-медик із Сербії, для котрої організували зустріч із професором Національного медичного університету ім. О. Богомольця.
Протягом трьох тижнів після ранкових занять слухачі переходять до, так би мовити, практичного закріплення матеріалу — екскурсій. Наприклад, прослухавши зранку лекцію з історії козацтва, після обіду вони на власні очі побачать цю «живу» історію, побут козаків у Національному музеї історії України.
Останні два роки Міжнародна школа україністики помітно розширила географію своїх гостей. Наша країна викликає велике зацікавлення в сербів, американців, французів, словаків, росіян і чехів, які із задоволенням приїздять до школи. Зазвичай вони мають українське коріння або вивчають українську мову для розширення й зміцнення свого бізнесу. Це представники різних професій.
— Цього року ми зустрічали соціальних працівників, викладачів, інженера, економіста, майбутніх медиків та архітекторів, — розповідає вчений секретар Олеся ЦЕРКОВНЯК-ГОРОДЕЦЬКА. — Можливо, із часом в окрему гілку нашої діяльності переросте робота з науковцями й аспірантами, і ми зможемо співпрацювати з багатьма іноземними науковими установами, не обмежуючись проведенням спільних літніх курсів. Особливо цінно, що такі зв’язки виникають на основі взаємної зацікавленості, яка згодом переростає в міцні дружні стосунки, і це стає запорукою успіху для здійснення спільних ідей та проектів.
Ось уже два роки поспіль школа проводить майстер-класи з виготовлення оберегів і ляльок-мотанок. Учні від цього в захваті. Виготовивши ляльку-мотанку, одна зі слухачок так захопилася цим процесом, що пообіцяла вдома вдосконалювати набуті вміння. А минулого року ліплення горщиків на гончарному крузі настільки надихнуло іншу, що після повернення додому вона вступила до мистецького вишу, обравши професію гончаря.
— Надалі робота школи може бути розширена. Іноземці, які до нас приїжджають, є представниками своїх культур, мають відмінний від нашого стиль спілкування. Це, як джерело для досліджень, може зацікавити психолінгвістів. Ми відкриті й запрошуємо до співпраці всіх, хто не байдужий до україністики, — підкреслює Олеся ЦЕРКОВНЯК-ГОРОДЕЦЬКА.
МИ — ПРИВАБЛИВІ!
Варто зазначити, що в 1990-х Україна цікавила іноземців як новостворена держава зі своїми культурними традиціями та звичаями. Натомість сьогодні наша країна приваблює їх своїми ресурсами, вони шукають відповідь на запитання: «Що таке Україна?», «Що Україна може дати?», «Чи варто в неї вкладати інвестиції?».
— Неодноразово ми ставали свідками конструктивних дискусій наших слухачів: відкриття кав’ярень, готелів, дитячих майданчиків. Наша гостя з Архангельська — українка Лариса Семенова — запропонувала співпрацю щодо розробки російськими студентами нових туристичних маршрутів по Україні. Це для нас дуже актуально, адже досі школа не має фахівця з туризму. До того ж був би новий цікавий досвід, — зауважує пані Олеся.
Учні кажуть, що побачили нову — динамічну — Україну. Здивувало їх те, що на вулицях Києва рідко почуєш українську мову, а на ятках із пресою — переважно російськомовні видання. Здивували й зависокі ціни на українські книжки.
А між тим, проведення цьогорічної літньої школи було під загрозою, адже держава на її проведення так і не виділила обіцяних коштів. Це дуже позначилося на кількості екскурсій.
— Школу україністики можна сміливо назвати школою дружби, адже багато музеїв, парків, підприємств погоджувалися співпрацювати з нами і проводити екскурсії безкоштовно, з елементарного бажання підтримати нашу спільну справу — показати світові українську культуру й джерела її духовності. У Чернігові, наприклад, зголосився нам допомогти викладач Чернігівського національного університету кандидат історичних наук Володимир Пилипенко — неперевершений знавець своєї справи, який виводить огляд історичних пам’яток за межі простих фактів і з душею розповідає про рідну землю. Володимир мужньо витримав шквал запитань від іноземців, котрих цікавило все, зокрема й наявність привидів у місцевих печерах. А найбільшою винагородою для нас стало те, що учні, від’їжджаючи додому, організацію нашої школи поставили на рівні з аналогічними літніми школами Ніцци й Парижа, — розказала АЛЬОНА АРТЮХ. — Ми щиро вдячні музеям, які пішли нам назустріч. Це — Національний заповідник «Софія Київська», Національний музей народного побуту України «Пирогове», Національний музей історії України, Національний науково-природничий музей, Національний музей Тараса Шевченка, Центр народознавства «Мамаєва Слобода», Національний дендрологічний парк «Софіївка», Києво-Печерська лавра та ін.
