Презентація збіглася в часі з днем народження упорядника книжки художника Дмитра Киянченка, який, на думку мистецтвознавця Сергія Мамаєва, «відрізняється рідкісною для творчої особистості якістю: він спокійно ставиться до різних думок про власну творчість, отже йому про останню можна говорити справді те, що думаєш, не ризикуючи потрапити в незручну ситуацію чи посваритися». Киянченко поставив собі за мету розказати про своїх батьків, знаних в українській художній культурі Надію Компанієць-Киянченко і Георгія (в офіційних документах, а вдома і серед знайомих його звали Юрієм) Киянченка, яскравих представників київської школи реалістичного живопису. Усі члени мистецької родини навчалися в Київському художньому інституті.
Книжка відкривається епіграфом, взятим із вірша Лесі Українки «Contra spem spero!»: «В довгу темную нічку невидну / Не стулю ні на хвильку очей, / Все шукатиму зірку провідну, / Ясну владарку темних ночей». Прагнення до високого, чистого завжди було притаманно цій родині, а тема, пов’язана з видатною поетесою, була улюбленою для Надії Компанієць-Киянченко.
Про творчий шлях мистецької сім’ї розповідають автори вступних статей «Сімейна історія» і «Передмова» Сергій Мамаєв та Гліб Юхимець. Основну текстову частину видання становлять спогади Дмитра Киянченка та фрагменти спогадів його батьків «Чи то краса таки врятує світ? Думки пізнього вечора біля вікна на Предславинській». Духовне джерело свого коріння Дмитро Киянченко осмислює, спираючись на сімейні реліквії, які збереглися, не зважаючи на буремні історичні події та переїзди родини. Його батько, Георгій Васильович, народився у селі Обухів Київської губернії, успадкував від батька-хлібороба прізвище, яке утворилося від слова «киян», що означало мешканець Києва. Мати, Надія Дмитрівна, походила з родини провінційних інтелігентів села Скоморошки Київської губернії. Вони познайомилися під час навчання в Київському художньому інституті, одружилися, але почалася війна. Георгій Киянченко опиняється на фронті, потрапляє у полон, а згодом у концтабір «Хорольська Яма». Дружина шукає та визволяє його з концтабору, щоб ніколи більше не розлучатися. Разом вони були в окупованому Києві, Львові, Чехословаччині, повернулися до Києва.
Гортаючи альбом, відчуваєш дух того часу, в якому довелося жити Надії та Георгію. Дмитро пише: «Біографія моїх батьків вплелася в історію ХХ століття — дуже непростого відрізку загальної історії України, що була частиною імперії — спочатку Російської, потім радянської. Жовтневий переворот 1917-го, громадянська війна, Голодомори 1933-го і 1947-го, Друга світова, сталінські репресії, холодна війна, Чорнобиль, пролеткульт і соцреалізм — багато чого відбувалося в тому буремному ХХ столітті, проте мої батьки володіли безцінним скарбом — любов’ю до мистецтва, основою, на якій усе їхнє життя трималося».
Надія і Георгій Киянченки — українська інтелігентна родина. Унікальність її в тому, що серед художників рідко зустрічаються сімейні пари, а для Дмитра вони перші й головні вчителі, тому книжка — данина поваги і світла пам’ять про них.
Альбомна частина книжки відкривається короткою біографічною довідкою Надії Компанієць-Киянченко, далі представлено різножанрові роботи художниці. Тематичну картину «Королева бензоколонки» (1964 р.) вона намалювала під впливом кінокомедії з однойменною назвою, створеною на кіностудії ім. Довженка 1962 р. Героїня фільму Людмила Добрийвечір (артистка Надія Румянцева) після невдалого вступу до ансамблю «Балет на льоду» продовжує тренуватися і влаштовується працювати заправницею на бензоколонку. На новому місці не все виходить добре, проте завдяки веселому норову та винахідливості дівчині вдається оволодіти професією і перебудувати роботу бензоколонки. Фільм, у якому блискуче зіграли Юрій Бєлов, Андрій Сова, Нонна Копержинська, Микола Яковенко, був дуже популярним. А назва фільму стала крилатою: так почали називати жінку, чия робота була пов’язана з бензином. У монументальній роботі художниця не прагнула відтворити знайомих персонажів фільму. Вона майстерно передала власне бачення ситуації: на бензоколонці до молодої заправниці прикуті погляди мотоциклістів. Кожна фігура намальована дуже виразно, з тонким знанням психології.
У книзі подано біографічну довідку про Георгія Киянченка, яка вміщує основні твори і виставки, а також літературу про нього. Художник працював у жанрі станкового мистецтва: пейзажі, портрети, натюрморти, плакати. Улюблена тема — козаччина, героїчне минуле українського народу. Величним, сивочолим, відважним велетнем на портреті постає Тарас Бульба (1951 р.). Серед інших полотен — «Козаки в степу» (1975 р.), серія портретів полковників гетьмана Богдана Хмельницького (1972—1979 рр.), незакінчена робота «Бій козаків з ляхами» (1987 р.).
Надія Компанієць-Киянченко і Георгій Киянченко — приклад творчої стійкості: вони малювали до останнього дня життя. Найкращі риси своїх батьків успадкував наш сучасник Дмитро Киянченко — представник київської школи реалістичного живопису, він малює тематичні картини, пейзажі, портрети, натюрморти і є учасником дев’яти виставок, дві з них персональні. Його картина «В майстерні (Автопортрет)» позначена розкриттям духовного світу митця через композиційну будову і красивий колорит, з вечірньою зіркою на небі.
У художній родині Киянченків є повтори картин: Надія Компанієць-Киянченко під час створення картини «Стояла я і слухала весну» (1974 р.) використала етюд сина Дмитра «Стара верба» (1971 р.), а він зробив творчу копію «На Дніпрі» (1997 р.), використавши картину свого батька «Відпочинок на сінокосі» (1948 р.).
До альбомної частини належать відгуки про родину Киянченків представників українського культурного середовища: художників Андрія Чепелика, Наталії Литовченко, Олени Яблонської, Олега Єржиковського, Ігоря Чамати, історика Михайла Демченка, медиків Світлани і Володимира Копчаків. Останні були портретовані, згадують: «І хоча Юрія Васильовича і його вірної дружини, прекрасного живописця Надії Дмитрівни з нами вже немає, але їхні світлі, життєствердні роботи тішать очі та серце, не дають забути цих людей. Пам’ять про них, без сумніву, житиме в поколіннях, тому що не тільки ми, але й наші діти (у яких сьогодні вже є свої сім’ї, а коли Юрій Васильович малював наш сімейний портрет, їм було по шість-сім років) мають у себе роботи як Юрія Васильовича, так і Надії Дмитрівни».
Читаючи та розглядаючи картини у книжці, отримуєш естетичну насолоду, хочеш ще і ще повертатися до неї, перечитувати та міркувати над репродукціями. Книга не є перевантаженою інформацією, спогади цікаво викладено, написано не без самоіронії упорядника. Він закінчує такими словами: «У 2005-у в Українському фонді культури відбулася моя персональна виставка. На чільному місці — портрет Юрія Васильовича Киянченка роботи Надії Дмитрівни Компанієць-Киянченко та портрет Надії Дмитрівни Компанієць-Киянченко пензля Юрія Васильовича Киянченка — портрети моїх батьків. І мій автопортрет. Ми разом були і залишилися разом. Назавжди. Раптом угорі в темно-темно синьому небі блимнула зоря. Та сама?..»
Видання «Киянченки: Життя, творчість. Спогади. Альбом» — явище родової культури. Сімейна історія Киянченків дає можливість пізнати всю Україну з її болями, печалями, духовним корінням і мистецьким світом, який справляє потужне енергетичне враження, картини доносять до нас погляд талановитого роду з минулого та сьогодення. Культура української нації базується на духовному і мистецькому надбанні таких родин, як Киянченки.
