Як окреслити феномен людини, яка випередила свій час? Олександр Дубовик так охарактеризував сутність абсолютної свободи: «Геній — це той, хто сказав: «Буде так, тому що Я так хочу!» Недивно, що традиційна класифікації його творчості — живопис, мозаїка, монументальне панно й вітражі — викликає серед дослідників розгубленість. З усією очевидністю виявляється, що він майстер «позастильовий» — щось є від абстракціонізму, постмодернізму й трансавангарду, проглядає ірраціональний сюр, безумовно, є й власна стійка концепція. І все ж, головна суть його робіт, як і раніше, залишається невловимою, вільно балансуючи десь «між», без жодної відповідальності перед науковими формулюваннями істориків мистецтва.
Олександр Дубовик — шестидесятник, тонкий і філософічний художник, який надзвичайно гостро сприймає всі події сучасної дійсності, створив живописний еквівалент свого метафізичного світу, де безкрилі «Ніки», тріумфатори й переможені, ведуть позачасові діалоги... Навіть постфактум свого 70-річного ювілею художник все ще залишається непізнаним, парадоксальним і таємничим. Відкритим і водночас — абсолютно недоступним, зашифрованим в інтелектуальних лабіринтах своїх «Палімпсестів». Ті, хто бачив його картини, читав його тексти, підтвердять, що його творчість — це криптограма, доступна лише обраним, духовно й інтелектуально близьким до майстра.
Після закінчення аспірантури й викладання в Художньому прикладному технікумі (нині — Академія ім. Бойчука), Олександр Дубовик відмовляється від матеріально застрахованої кар’єри соцреаліста. Протягом тривалого періоду (з 60-х до середини 80-х років) він фактично позбавляє себе замовлень і виставочної діяльності. Перша персональна виставка 1984 року в Будинку архітектора відбулася, коли майстер уже відзначив своє 54-річчя, й тривала всього лише два дні, аж до чергової заборони «зверху». У радянські роки, коли мистецтво патронували «органи», Олександр Дубовик був неугодний і навіть небезпечний як «лівий» художник, і владою ігнорувався. Десятиліття роботи у Лаврській майстерні, коли «все в пісок, все — в чорну діру...» — це приклад виключної самовіддачі, яка зрозуміла зовсім не кожному успішному й благополучному колезі.
Перші статті про Дубовика з’явилися лише після перебудови. У другій половині 80-х років починається й повноцінна виставочна діяльність Олександра Дубовика як на батьківщині, так і за кордоном. Публіка нарешті має можливість вільно побачити його картини: спочатку в залах Спілки художників у Києві й у Москві. Потім відбуваються персональні виставки в Національному художньому музеї України й низці приватних галерей Німеччини й Франції. З середини 90-х картини маестро з успіхом експонуються в США і в елітарному паризькому центрі Пьєра Кардена «Еспас Карден». Одночасно художник бере участь і в групових виставках українських художників в Італії, Франції, Норвегії та Росії. З’являються нові статті культурознавців, і — що особливо важливо для будь-якого художника — власноручно макетовані автором і професіонально видрукувані персональні каталоги, видані за сприяння фонду «Відродження», Центру сучасного мистецтва Дж. Сороса, Французького культурного центру та ін.
По мірі просування художника до європейського й американського глядача, визнання феноменальної обдарованості художника-пророка відбилося в рецензіях на його творчість у цілій низці іноземних видань. Вітчизняне телебачення присвятило Олександру Дубовику серію документальних фільмів, серед яких найбільш цікаві дві стрічки: «Літопис простору» й «Життя, осяяне красою».
Великий інтерес викликають тексти Дубовика про його взаємозв’язки з філософією й глибинними процесами людської психіки. Так, рукопис «Палімпсести» створювався, за визнанням автора, у вигляді розрізнених нотаток понад 15 років тому. Пізніше «Палімпсести» оформилися в цілісне дослідження й неодноразово публікувалися в Україні й за її межами. Не менш цікавий також інший тест Олександра Дубовика — його доповідь «Острівне мислення» на Міжнародному симпозіумі «Постмодерн у літературі». У цьому дослідженні художник розглядає глобальну проблему фрустрації мислення сучасної людини, яка живе в епоху катастроф.
До речі, вже в другій половині 70-х років картини майстра абсолютно втрачають усі ознаки реалістичного живопису. «Катастрофа», «Лабіринт» і серія «Знаків» за стилем виконання наближаються до пізніх полотен 2000- х років. Уникаючи фігуративізму й розповідного стилю, звичної хронології подій, він веде глядача у світ метафізичних ідей і філософських узагальнень, зображаючи не людей, а «чисті сутності», які знають про свій головний дар — свободу волі. Підкреслена відособленість і глибоко інтуїтивне коріння робіт Дубовика дозволяють розгледіти в цих картинах художника-пророка, що погано вкладається в рамки умовності стилів і напрямів.
Про парадоксальність спроб перекласти індивідуальний потенціал творця мовою формул, Дубовик так написав у «Палімпсестах»: «Системне бачення, як породження «пізнання», проникло в мистецтвознавство, прийнявши форму «осадових пластів», на манер геологічних пластів з історії існування Землі, де один напрям логічно продовжував наступний... Індивідуальність втискувалася в це прокрустове ложе періодів і стилів, їй надавалася етикетка, розставлялася по полицях, і з полегшеним зітханням забувалася...» Складно сказати, чи так уже праві арт-критики, коли, докоряючи системі традиційного аналізу, намагаються відділити унікальну у своїй індивідуальності Особистість від власне Творчості, немов вони співіснують суто умоглядно, в двох паралельних світах.
Властиве митцю загострене «почуття сучасності», заглибленості в життєвий потік — його щирий, живий інтерес до всього того, що відбувається навколо, лише розкриває його «самість», найяскравішу індивідуальність. Не просто констатуючи факти як спостерігач, він сприймає їх на рівні більш тонкому, інтуїтивному, пропускаючи через себе й потім сповідаючись у живописі. І це не банальність, а духовна «вища точка трикутника», про яку писав Василь Кандинський — саме та вершина, де є місце лише для одного.
На своєму багаторічному шляху до нового живопису, звільненому від багатьох умовностей предметного світу, Олександр Дубовик приходить до низки відкриттів, які формулює у своїх текстах, інтерв’ю й під час приватних бесід.
«У класичному мистецтві час ототожнюється з хронологією, домінуючим принципом будь-якої класифікації. Але існують й інші часові співвідношення, де замість послідовної заміни подій відбувається їх накладання, успадкування, співіснування, повторне поглинання» («Палімпсести»).
Для Олександра Дубовика основна ідея сугестії — це інше ставлення до кордонів: сюжетних і часових, їх вільне паралельне співіснування й накладення один на одного, що частково пов’язується з ідеєю «Палімпсестів». Сумнів художника в непорушності умовних обмежень провокує бажання активно впливати й використовувати їх: «Якщо ці світи розірвати, розсунути, розщепити, пробити отвори, зробити «шурф» у безлічі глибин, то що ми там знайдемо? Ми можемо там винайти позачасове буття Aeternitas або Aevum, але можемо й побачити там драконів Утгардта, які вилазять з усіх щілин...»
Будь-яка мозаїка, вітраж, станкова картина, гуаш або акварель майстра — переконливий приклад того, як ламаються класично звичні в живописі початкові поняття часу як концепції, яка існує в протиставленні «річ — субстанція», «час — позачасова сутність» тощо.
«І внутрішній, і зовнішній рівні мистецтва укорінилися в конкретних типах особистостей, які схильні бачити світ певним чином» («Палімпсести»).
Порушуючи питання про те, як правильніше розглядати творчість тієї або іншої особистості, Олександр Дубовик пропонує дивитися не «по дотичній лінії» особливостей епохи, стилістичних характеристик і приналежності до певної школи, а виключно вглиб психічного складу самого автора. У «Палімпсестах» він пропонує схему акцентованих особистостей, тобто людей з яскраво вираженим психічним складом.
Дубовик позначає типи особистостей відповідно до ступеня їх віддалення від позицій матеріалізму до ідеалізму: кожний із цих типів як творець схилений сприймати світ залежно від свого власного складу, що, природно, відбивається й на його творчості. Згідно з його теорією, саме такому підходу варто віддавати перевагу над загальноприйнятою мистецтвознавчою системою, де визначальними критеріями є хронологія й умовно позначені стилі й напрями. Неприйняття «вакханических плясок немытых культурологов на руинах культуры» («Слова») привело майстра до пошуків більш адекватної системи. У «Палімпсестах» він переглядає традиційну оцінку творчості індивідуума й пропонує всю культуру загалом розглядати як живу, вібруючу масу, як специфічний тип енергії, яка сконцентрувала духовність, інтелект, естетичні домінанти й, нарешті, суму життєвого досвіду конкретного майстра.
Запліснявіла енцеклопедично-музейна система часто намагається прорахувати на власний розсуд навіть творчість наймолодших сучасних митців, аналізуючи їх у світлі постмодерністських симулякрів, фрейдизму/марксизму настільки науково-відстороненого, що при зустрічі з самим автором інколи складно буває упізнати його, живого... Адже будь- який художник, поет і музикант гостро потребує саме визнання своєї індивідуальності...
Метою художника є візуальне відтворення енергії, й закон цей універсальний. Абсолютно незалежно від того, хто є автором — анонімний іконописець Х століття чи сучасний творець перформансів, він несе глядачу свою енергію, тим самим створюючи передумову для діалогу. У кожній своїй картині, чи-то «Зустріч», «Діалог», чи-то «Протистояння», Олександр Дубовик висловив формулу «життя — це енергія». Саме енергія сконцентрувала в собі відповіді на всі запитання.
