Організатори Одеського книжкового ярмарку «Зелена хвиля» (що якраз учора відкрився) запропонували взяти участь у дослідницькому обговоренні теми «Мода й література». З'явилася нагода нарешті прочитати книжку, яка вже рік чекала на свою чергу: Ольга ВАЙНШТЕЙН. Денди: мода, литература, стиль жизни (Москва: Новое литературное обозрение).
Так, без залучення цього дослідження говорити нині про літературну моду не випадає. Авторка зосереджується на часах, коли мода виходить за межі індивідуальних практик, а література стає професією — порубіжжя XVIII — XIX століть. Ясна річ, чимало соціокультурних та світоглядних феноменів, пов'язаних з еволюцією одягу, лишається поза її увагою. Як, наприклад, вигадливо розвинута теза про те, що «з одягом пов'язаний акт гріхопадіння» в ніжинського дослідника Олександра Ковальчука. Сказати б, пані Вайнштейн починає звідти, де наш дослідник Гоголя зупиняється, коли констатує, що «за допомогою уніформи проходить головний сигнал, який організовує натовп, — страх».
Дендізм — це й є «організований» спротив суспільній «уніформі», жадання виокремитися з натовпу (навіть якщо це натовп аристократів): «Базовые качества денди — естественность и чувство собственного достоинства... нечто вроде культа собственной личности».
Оформився дендізм як «знак социального положения и намерений» у долітературному середовищі. Та коли молоді денді взялися фіксувати на папері своє «эйфорическое упоение жизнью» — одразу ж і виникла професійна література. Бо імена тих апологетів моди — Байрон і Вайлд, Пушкін і Лєрмонтов, Стендаль, Бальзак, Бодлер, Пруст. Відтоді «подлинным «повелителем преходящего» оказался романист, а не денди», — справедливо зазначає п. Вайнштейн.
Отже, з певними застереженнями можна припустити, що література — як ремесло — виникла з моди. Як і мода, вона була протестом проти «здорового глузду», але в цілому суспільстві «здорового глузду» письменство позиціонувалося більш аґресивно — як протест невитребуваної особистості. Початкових модифікацій кілька: зверхньо- пасивна — «герой нашого часу», «Геракл, обреченный на бездействие» (О. Вайнштейн); праґматична — «герои Бальзака используют модные туалеты прежде всего как средство эффектно подать себя..., с толком используют свое знание элегантной жизни, делая политическую карьеру»; так би мовити, даоській — «под пером Бодлера денди становится эстетом, своего рода виртуальным аристократом». І так аж до Ніцше, котрий на початках своєї творчості жваво цікавився філософією моди, й ті його студії стали, на думку О. Вайнштейн, чернетками образу надлюдини.
«В деятельности Уайльда происходит переход от элитарного дендизма к игровому кэмпу», — пише дослідниця. Термін «кемп» увела в обіг американська есеїстка Сьюзен Зонтаґ. Він багато в чому збігається з літературознавчим терміном «постмодернізм» й, оскільки має вирішальний вплив на сучасне письмо, варто приділити йому більше уваги. «Кэмп для Зонтаг — особый модус чувствительности, связанный с городской культурой в ее наиболее театрально-карнавальных моментах, — травестия, переодевания мужчин в женщин на гей-парадах... Умеющие носить маски и узнавать «своих»... Суть кэмпа — опровержение серьезности... Кэмп подразумевает новое, более тонкое и сложное отношение к серьезности. Можно говорить серьезно о фривольном и фривольно — о серьезном... Это стратегия «агрессивной самозащиты»... стихия комедии... Кэмп — дендизм эпохи массовой культуры — не делает различия между уникальными вещами и предметами массового производства. Кэмповый вкус снимает отвращение к репликам... «хороший вкус в плохом вкусе», по выражению Зонтаг... Проявления вульгарности отвращают и утомляют традиционного денди, а знатока кэмпа всего лишь забавляют или приводят в восхищение... Это делает их свободными, позволяя им отважно и остроумно синтезировать разные стили... Особый замес иронии и эстетизма... Удачно найденная кэмповая интонация — она-то и обеспечила выживаемость денди как культурного героя». Насамкінець — яскравий приклад: «Корифей серьезного кэмпа, безусловно, Сальвадор Дали».
У створі реперів «кемп» і «Далі» видно усю сучасну українську літературу та її творців персонально, причому — в несподіваному інфрачервоному (чи ультрафіолетовому?) висвітленні. На цьому полі — справді золоті поклади для дослідників. Наприклад, який вплив на літпроцес та соціологію читання справляють камізельки Капранових, камуфляжі Жадана та Бузини, краватки Макарова, триденна неголеність Цибулька, кашкети Пояркова та бейсболки Кокотюхи, непроникні окуляри Покальчука, червоний колір у Забужко, різні очі Ульянова, біґборд-сексапільність Винничука, нонстоп-перфоменс «відьма на прийомі в психоаналітика» Дяченків?
«Дендизм непрерывно взаимодействует с литературой, подпитываясь от нее и, в свою очередь, обогащая ее. Эти тонкие энергетические связи между реальностью и сферой культуры весьма приблизительно обозначаются терминами «жизнетворчество», «жизнестроение» или, в английском варианте, «self-fashioning» («самомоделирование») — і тут ми виходимо на відповідь, що таке книжки Карпи. Коли ж копнути ще глибше, то можна побачити, як денді-літератори змінюють ціннісні орієнтації, ба, навіть мітологію цілого суспільства. Колись Лєні Ріфеншталь фільмувала рутинний на тоді акт запалення спортивного вогню на горі Олімп — відтоді, по виході її шедевра «Олімпія», запалення вогню офіційно перетворено на ритуальну олімпійську церемонію. А як усе було? «Собрав вокруг себя всю команду..., она заявила: «Это не по мне! Мы проведем свою церемонию зажжения священного пламени!» — і вона змінила реальність.
Ріфеншталь була денді — як і її «побратим» у радянському кіно Довженко. Тут, до речі, відкривається ще одне дослідницьке річище: мода й українські класики. В Оксани Забужко є такий уступ: «Шевченко вибирав не просто між літературою й малярством — він вибирав між міфом (цілістю) й «темою» (частковістю), тобто в соціально-культурному вимірі — між своєкультурністю та «малоросійством», а в екзистенційному — між свободою («кобзарем» — деміургом національного міфологічного космосу) й несвободою (модним художником імперської культури) в собі самому ». Про Шевченка-денді спробував говорити Юрій Макаров у телесеріалі «Мій Шевченко», але роботи тут вистачить усім. Та ж Забужко зауважує: «На сьогодні в Україні практично не маємо досліджень шевченківської іронії, тим часом як вона становить важливий конструктивний елемент не самої лише його естетики, а й світогляду в цілому». Або ось у Володимира Єшкілєва: «Майбутні дослідники творчості Шевченка мають ґрунтовно дослідити, зокрема, проблему шевченкового варіанта ніцшеанства».
І тут заходимо в глухий кут. Книжка Ольги Вайнштейн «Денди» — це зразок інтердисциплінарного дослідження культури, того, що на Заході зветься cultural studies. За 20 копійок ґазетного гонорару такі роботи не пишуть. Їх замовляють фахівцям, наперед оплачуючи копітку працю. А вже потім такі книжки здобуваються на Пулітцерівську та інші поважні нонфікшн- премії. Між іншим, книжка Бальзака про моду мала у своєму підґрунті саме таке солідне замовлення одного з тодішніх «ґлянсових» журналів, де й публікувалися нариси-етапи його дослідження («Вивчення звичаїв за рукавичками», «Фізіологія сиґари», «Про краватку, оглянуту в зв'язку з суспільством», «Нова теорія сніданку» тощо).
Власне, «модна» література виникла на такому ось видавничому ґранті-замовленні: «В 1820-е годы в английской литературе с легкой руки издателя Генри Коулберна начинает процветать жанр «модного» романа (fashionable novel). Эпитет «модный» в данном случае имел двойной смысл: главный герой, как правило, увлекался модой и представлял из себя тип светского денди. Но, благодаря занимательному сюжету из жизни высшего общества, и сами книги, как рассчитывал издатель, должны были привлечь внимание и стать модными в читательских кругах... Эти романы, в которых денди были главными героями, воспринимались как учебники хорошего тона и светских манер... В «модных» романах была детально отработана система «виртуального» аристократизма — отныне амбициозные молодые люди могли претендовать на знание аристократического стиля, исходя из литературных источников».
Практика видавничих замовлень — світова практика. Вже прижилася вона й у Росії: «Новое литературное обозрение» — лише одне з поміж десятка тамтешнiх відомих видавництв, що працюють за ґрантовою схемою (не знайти ґрант десь у Сороса чи в держави, а виділити його із власних коштів під самими сформовану наукову ідею). У нас епізодично демонстрували готовність працювати за технологією «проблемного замовлення» київські «Основи», «Дух і Літера», «Критика» та львівський «Літопис», а в царині фікшн — івано-франківська «Лілея- НВ» та столичний «Зелений пес». Спроби ці притлумлені російською окупацією книготорговельних мереж. Без того, аби батько-держава захистив своїх дітлахів від хуліганів із сусідньої вулиці, не обійтися.
Відтак, по-перше, аби вітчизняна гуманітаристика розвивалася, Україна мусить звільнити для свого виробника грядки для вирощення книжкових грошей — полиці книгарень (лишивши російським книжкам стільки місця, скільки, скажімо, обіймає в наших крамницях пиво «Балтика»). Це — головна умова нормального еволюційного розвитку книгарства.
По-друге, як справедливо пише культуролог Олександр Гриценко, «попит на вітчизняний продукт ще треба вміло стимулювати, й це мало би стати додатковим елементом протекціоністської політики». В який спосіб? А ось: «Аби українська культура отримала, нарешті, авдиторію... потрібно якісно іншої державної підтримки — орієнтованої на мистецький ефект, на підтримку змагальності в культурі, врешті, на запити широких соціальних верств... Може йтися про замовлення на створення українського мистецького продукту в масових жанрах». Інше питання, чи здатні чиновники зважитися на підтримку модних віянь? Та ось у модному в інтелектуальних колах російському журналі «Критическая Масса» якось опублікували дискусію з теми «Хто керує модою?». Зокрема, є там і таке твердження: моду диктують виробники тканин та хімічна промисловість. Якщо наш уряд замислиться над цим пасажем, то, можливо, не легковажитиме «модним комплексом», який — хто зна — зможе потягатися з військово-промисловим.
І третій напрямок: суттєво, на порядок, збільшити фінансування бібліотек. Відомий американський видавець Андре Шифрін пише: «В Соединенных Штатах и Великобритании спрос на книги со стороны публичных библиотек... покрывал почти все расходы на издание серьезной художественной, документальной и научной литературы».
Про ще одне відсутнє в нас дослідження — мода й політика — лише натякну цитатою із книжки про Ріфеншталь:
«Геббельс выделил четыре фильма недавних лет в качестве ярких образцов... первым был... «Броненосец «Потемкин»: «Это фильм, который мог бы превратить любого человека, лишенного твердых идеологических убеждений, в завзятого большевика. Это значит, что произведение искусства вполне может вписаться в политическую линию и даже самую отвратительную идею можно довести до людей, если выразить ее посредством выдающегося произведения искусства».
Утім, ми все це проходили й то — «вчились так, як треба». Забудькуватість? Чи, як сказав у День Конституції наш Президент, «системна криза»?
Співавтори:
Ольга ВАЙНШТЕЙН. Денди: мода, литература, стиль жизни. — Москва: Новое литературное обозрение, 2005.
О.Г. КОВАЛЬЧУК. Гоголь: буття і страх. — Ніжин: Ніжинський державний педагогічний університет, 2002.
Одри САЛКЕЛД. Лени Рифеншталь. Триумф и воля. — Москва: Эксмо, 2003.
Оксана ЗАБУЖКО. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — K.: Абрис, 1997.
Повернення деміургів. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.
Олександр ГРИЦЕНКО, Валентин ВОСКОБОЙНИК. Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії й державна політика в сучасній Україні. — К.: К.І.С., 2003.
Андре ШИФФРИН. Легко ли быть издателем. Как транснациональные концерны завладели книжным рынком и отучили нас читать.— Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
