Дмитро Омелянович не став свого часу культовим актором, хоча мав для цього, здавалося, багато підстав, починаючи від масштабу таланту й закінчуючи послужним списком видатних ролей. Але він, мабуть, володів тією демократичною сценічною принадністю, яка, власне, відкриває шлюзи беззастережного сприйняття, примушуючи глядача вірити, що цей актор — один із нас, свій. Мілютенко був принципово іншим. До того ж і грав він здебільшого негативних персонажів.
Якщо спробувати визначити акторську своєрідність Мілютенка з-поміж інших великих його сучасників, я б сказав, що він був безжально точним до своїх героїв, ніколи не пом'якшуючи присудів своїм негативним персонажам і не впадаючи в сантимент у позитивних ролях. «Сизим птахом із гнізда Курбаса» назвав актора Іван Драч. Курбасівський вишкіл своєрідно переломився в мистецькій індивідуальності Мілютенка. Він виніс із «Березоля» ту гостроту форми, що дозволяла йому доходити до найпотаємнішої суті будь- якого образу. Він залюбки грав жіночі ролі, приміром, буфонадно і водночас надзвичайно достеменно — одну з відьом у знаменитій виставі франківців «Вій», за Остапом Вишнею. Нині цим нікого не здивуєш, але не забуваймо, що в Мілютенкові часи це було суто естетичним феноменом, а тепер — вияв іншої природи почуттів.
Гротесково — і цим вибиваючись із загальновживаних у 50 — 60-ті роки соцреалістичних кліше — він зіграв чимало ролей. Маразматичного, на тремтливих ногах, у безтямному бурмотінні, князя Н. у «Дядечковому сні», за Достоєвським; шекспірівського ханжу Мальволіо в «Дванадцятій ночі» — у довгій нічній сорочці й папільйотках. Цинічно-іронічного, зношеного і спустошеного Шмагу в «Без вини винних» Островського. Беззубого, із запалим ротом Блазня, який провіщав правду, ніби артикулюючи внутрішній голос короля Ліра.
Зазначу: Мілютенко ніколи не додержувався відомого постулату Станіславського «Шукай добро в злому». Зла природа його людиноненависницького Зарембовського в «Маклені Грасі» чи лицемірного Аркадія в «Платоні Кречеті» проступала відверто, в безжальній оголеності. Чи то від того, що актор грав здебільшого негативні ролі, чи то був якийсь інший секрет, але нечисленні позитивні персонажі Мілютенка були бездоганно достовірними. Як, приміром, трагічний, охоплений відчаєм і тугою, зіграний ним Тарас Шевченко.
Траплялися й несподіванки. За задумом апологета методу соцреалізму Корнійчука, в п'єсі «В степах України» голова колгоспу «Смерть капіталізму» Саливон Часник (його грав Мілютенко) мав інтелектуально перемогти голову відсталого колгоспу «Тихе життя» Галушку (найкраща роль Юрія Шумського). Усі симпатії глядачів мали бути на боці Мілютенкового героя. Актор словесно і перемагав, але був страшний у своїй беззастережній переконаності і більшовицькій нетерпимості: вперед, до перемоги комунізму! Ставало моторошно від його затятого максималізму...
Акторська стилістика, манера гри істотно змінюються в часі. Однак по- справжньому визначні особистості залишають у спадок наступним поколінням якийсь власний код, традицію, що постійно відновлюється в нових майстрах. У випадку з Мілютенком — це безжальний реалізм у відтворенні людини, вміння говорити зі сцени правду про неї без прикрас та ілюзій, розпізнаючи таким чином сутність часу, в якому твориш.
