За фестивальною суєтою «Києва травневого» майже непомітними для більшості столичних критиків пройшли гастролі чернівчан.
Утім, актори театрально-фольклорного колективу звикли, що їх більше вшановують увагою за кордоном, аніж вдома. Щоправда, заснований колишнім художнім керівником Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської Петром Колісником театр «Голос», що облаштувався в центрі Чернівців у невеличкому напівпідвалі, в останні роки став постійним гостем «Артеку». Щоліта молоді актори «Голосу» та народженого на його базі фольклорного театру-студії «Ґердан» не лише розважають артеківців народними співами та обрядовими дійствами, а й проводять з ними майстер-класи. Своє право передавати іншим секрети акторської майстерності та народного співу педагоги «Голосу» підтвердили тим, що виховали виконавців для власного театру — ніхто з молодих акторів не навчався у театральних вузах чи училищах, однак деякі з них могли б дати фору навіть дипломованим спеціалістам. Не зіпсовані професійними штампами, актори у фольклорно-обрядових дійствах, у яких вони не лише співають, а й виконують драматичні ролі, виявляють рідкісну для нашої сцени органіку, спонтанність та чистоту реакцій.
До Києва «Голос» привіз три вистави. «Батьківські пороги» за Григором Тютюнником можуть послугувати своєрідним вітчизняним «Нашим містечком», точніше, «нашим селом». Із відомою п’єсою Уайлдера виставу Колісника ріднить ностальгічна туга за «натурою, що зникає», в даному випадку — за українським селом шістдесятих років, з усіма його збереженими всупереч колективізаціям патріархальними поглядами та віковими обрядами й звичками. Сюжетом, з якого виростають народні пісні, сільські міфи, побрехеньки та анекдоти, слугує весілля. Його кульмінацією стає конфлікт культур — сільської, яку втілюють батьки нареченої та гості, та люмпенської, носієм якої тут є наречений із Донбасу, що забув про своє народне коріння й пишається пролетарським походженням. Наречена ж потрапляє між двох вогнів — треба водночас не образити батьків і ублажити свого судженого, що на ті часи був утіленням «крутизни» — інженером на шахті. «Батьківські пороги» є прощанням з потонулим у вишневих садках українським селом з його білими хатками, що пускають спозарана синій дим у небо, з його дядьками, що димлять махоркою та обговорюють проблеми космосу, з його награно лайливими жінками, з усіма його піснями, обрядами та надіями на щасливу долю.
Красу обрядової народної культури показав театр і в «Українських пісенних старожитностях», що переносять глядача у світ автентичної культури. «Якщо ви хочете відкрити для себе скарби України — послухайте співаків «Голосу», котрі зігрівають серце любов’ю сильніше від сонця», — писав зачарований виставою французький критик (прем’єра «Старожитностей», до речі, відбулася у Франції).
Третьою виставою нинішніх гастролей чернівчан у столиці стала «У неділю рано зілля копала» за однойменною повістю Ольги Кобилянської — твору програмного для буковинських митців. У творі Кобилянської є все для того, аби причарувати глядача: п’ять пудів кохання, драматичний напружений сюжет, екзотика буковинської та циганської культур, врешті, моральні рефлексії на теми кохання та гріха. Петро Колісник в «У неділю рано...» не лише показує уміння вихованих ним молодих акторів занурюватися в таїну автентичної культури різних регіонів України (в «Батьківських порогах» театр дарував глядачеві фольклорні скарби Центральної України), а й намагається вирішити філософські проблеми. У трактуванні режисера гріх не в тому, що герой покохав двох, гріх у неправді, на якій він намагається збудувати своє життя з обома жінками. Неправда, фальш, неприродність — саме від них намагаються врятуватись митці «Голосу», шукаючи Правду життя в прадавній культурі своїх предків.
