Богдан Сильвестрович Ступка відзначив своє 70-річчя. Про це багато писали й говорили — і в українській, і в російській пресі, й на телебаченні, й в Інтернеті. В останньому найбільше. В інтернет-середовищі, на різноманітних форумах, актора і славили, і гудили, і навіть піддавали анафемі (за «зрадництво», звичайно, — улюблена «мулька» патріотично збудженого товариства, за контакти з Віктором Януковичем і таке інше). Та що цікаво — скільки б і чого не говорили, а воно якось до Ступки не пристає! Нині стало очевидним: масштаб його особистості є таким, що підносьте його до небес чи опускайте нижче плінтуса — це нічого в принципі не міняє. Все одно що хвалити дощ чи жалітися на нього... Він іде собі, та й годі. Бо Богдан Ступка — явище природи. Він просто є. Як відповідав колись Максим Рильський на голобельну й керовану згори критику: «Ви прийшли й підете, а я вже остався». Чимось Богдан Ступка нагадує пізніх Жана Габена й Марлона Брандо — таке собі вічне дерево посеред підліску й бурелому.
«НА СЦЕНІ — СПЕРШУ У ЛЬВОВІ, ПОТІМ У КИЄВІ — ВЖЕ ПІВВІКУ!»
До речі, в гумористичному вигляді цю ситуацію відбили актори Національного театру ім. І. Франка під час ювілейного вечора. Троє артистів удавали дівиць, що виспівували «станси» на мотив відомої пісеньки «У природы нет плохой погоды...» От, скажімо, йде генеральний прогін вистави й з’являється художній керівник театру (ним, як відомо, й є Богдан Сильвестрович). Прогін зупиняється, й усім доводиться вислуховувати (звісно, не вперше) мемуарний монолог старшого товариша. Одначе що ж — «надо благодарно принимать...» І так далі в такому ж дусі. Подячний тост за те, що є серед нас таке диво.
Диво, до речі, трапилося давно. Ступка на сцені — спершу у Львові, потім у Києві — вже піввіку! Розповідав мені, що якось молоденька журналістка брала в нього інтерв’ю, і пригадав він давні гастролі в Москві, як виходив на сцену МХАТу, і ввижалися йому тіні великих Станіславського й Немировича-Данченка. І от з’являється інтерв’ю, й актор читає: «Пригадую, як виходив на сцену разом із Станіславським...» Ну, зрештою, чому б і ні, такою вже є система координат.
У театральному космосі місце Ступки є стабільним і фактично незмінним. Тут він є суперкласиком, що іноді важко сприйняти заздрісникам (а таких чимало) і «доброхотам». Ну, так є. Пригадується вистава за чеховськими «Трьома сестрами», в режисурі Андрія Жолдака. Ступка грав невелику роль Чебутикіна. Та ще й мізансценічно знаходився весь час по одному з країв сцени. Одначе погляд мій весь час притягувався до нього. Є якась таїна в отакому домінуванні — за будь-яких обставин. Невипадково ж зіграв стількох керівних осіб, з українськими гетьманами включно.
Втім, не тільки великий талант, а й колосальна дисциплінованість і працелюбність. Пригадується, у «Королі Лірі» артист викладався на повну, й це було тим помітніше, що його партнери по сцені здебільшого грали спроквола, на енергетичному мінімумі. Або як у «Записках божевільного», за Гоголем, опісля ризикованого перенесення вистави з малої сцени на велику зал навіть не ворушився — глядацька машина не заводилась, хоч плач. Так тривало заледве не з півгодини. Було видно, яких зусиль коштувало артистові ту машину запустити, він геть упрів. Але ж зал ожив, включився у сценічне дійство. Ні, важко уявити, аби Ступка погодився на «сонливого» глядача. Вузлом зв’яжеться, а зал буде з ним.
КУЛЬТОВИЙ
Цього року минуло сорок років від прем’єри «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, де, як відомо, відбувся дебют Ступки в кіно. Вразив усіх — передусім складністю психофізичної партитури ролі Ореста Дзвонаря. Тоді було звично розкладати характеристики персонажів по окремих «кошиках» — одному бездоганність та ідеологічну цноту, іншому —всю чорноту й ницість. Ступчин Орест усі барви зібрав у одній екранній особі. І в цьому була така пронизлива правда про людське єство!..
За кілька років по тому ми, кияни, дістали змогу побачити Ступку в театрі, в «Украденому щасті» Сергія Данченка. І та сама феноменальна здатність відтворювати всю палітру життя людини — внутрішнього й зовнішнього. Його Микола Задорожний показаний через сотні й сотні психофізичних деталей. Це не людина «вобше», як це частенько буває в нашому театрі, де на кону виставляється лишень контур, — каркас персонажа пропонується наповнити змістом нам, глядачам. Та ні, тут почуваєш дивовижну й тривожну насолоду від того, скільки в людині усього напхом напхано. Доброго й злого, чудернацького й примітивного. Тільки ж от що — Ступці вдається влаштувати в наших душах катарсисичний вибух почуттів, їхнє переродження. Почуваєш рідкісну нині гордість від того, що ти людина, а не просто кавалок земної матерії, що ти істота, яка здатна долати тяжіння землі й підніматися над горизонтом.
Невеличкий штрих. Мені траплялося бувати на репетиціях у франківців. Режисер Сергій Данченко тихенько сидів у залі, а коли потрібен був який коректив, виходив на сцену і... про щось довго шепотів Ступці, замало не на вухо. Як правило, режисери (а за ними й деякі прем’єрні актори) демонструють таку собі показову владність, крикливу й жорстоку. А тут, сказати б чеховська (невипадково ж були чеховські вистави й фільми), інтелігентність, заглибленість у сутність сценічного дійства.
Здавалося б, актор такої рідкісної природи матиме стабільний репертуар у кіно, як власне це було в театрі. Так, він знімався, — практично щороку. Однак його кіноприсутність відчувалася якось слабко. Здебільшого прохідні фільми й прохідні ролі. Навіть наступна робота з Іллєнком, фільм «Наперекір всьому» (1972 р.), пройшов непоміченим (до речі, варто повернутися до цієї стрічки, воскресити її). Тільки наприкінці 1980-х ситуація починає змінюватися. Особливо з появою телефільму «Микола Вавілов», де Ступка вразить усіх у ролі «злого демона» радянської науки Трохима Лисенка. Знову ця дивовижна «бовтанка» людської природи, де під тонким шаром нібито інтелігентності прозирається та...аке!.. Дивовижно органічним був актор і в ролі письменника в фільмі «З життя Остапа Вишні», де персонаж зберігає свою гідність і моральність попри нечувані випробування сталінськими таборами. Й так само в ролі архієрея в фільмі Артура Войтецького «Нині прославіся син людський / Ныне прославися сын человеческий» за оповіданнями Чехова... На жаль, через смерть Войтецького не відбулася робота над фільмом «Тев’є-Тевель», де були всі шанси витворити кіношедевр і де геніальна (без перебільшення) вистава Данченка, Данила Лідера й Ступки дістала б нове життя й нові виміри.
Потім зустріч з Юрієм Іллєнком на фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу». Картина мала багато в чому скандальну славу, яка починалася з радикального неприйняття на Берлінському кінофестивалі. Доволі швидко порожнів зал і під час переглядів в Україні. Воно й не дивно — глядачі очікували романтичної, інтригуючої історії, яка не раз чарувала не тільки українців, а й чималу кількість європейців. Натомість натикалися на вияви жорсткого постмодерного стилю, замішаного в першу чергу на сюрреальних стратегіях виявлення національного буття. Тільки віднедавна, вже по смерті Юрія Іллєнка, картину, судячи з усього, починають бачити по-іншому. Можливо, тому що наша сучасна історія все більше нагадує те, що ми бачимо в фільмі. «Скільки в нас сьогодні Україн? — запитує Мазепа-Ступка.— Зранку було п’ять чи шість».
Виявляється, що тільки через, сказати б по-вченому, сюрреальний дискурс і можна зрозуміти нас самих. Живемо-бо в якомусь надхмар’ї. Розумом нас, як і росіян, так само «не пойнять» і не «обнять». Сюр, суцільний тобі сюр. Свідомості немає — лишень підсвідомість (вона ж колективна непритомність) і надсвідомість. Щоби повернути свідомість (притомність) і знову опинитися в декораціях реального життя, скільки ж нашатирного спирту потрібно!.. Ми щодня бачимо безум політиків на телеекрані, безум, котрий інфікує все більше людей.
Богдан Ступка якраз і відтворив такого персонажа — розчахнутого на кілька життєвих ролей і масок й відтак нездатного повернути своє обличчя. То ж і доводиться грати — з речами, часом і простором, аби дістати точку зору, з якої хоч щось можна угледіти і зрозуміти. Саме подібної акторської техніки й потребував Іллєнків фільм, однак окрім Ступки ніхто не продемонстрував розуміння необхідності працювати саме в такому мистецькому полі.
Пригадується, як під час випадкової зустрічі просто неба Іллєнко говорив мені про Ступку й дивовижне володіння ним мовним апаратом. Справді, чимала кількість артистів — хоч як це дивно — краще вміє щось одне. Рухається в кадрі добре, та як розтуляє рота, одразу губить органіку, почувається вочевидь некомфортно в часі й просторі. Й навпаки — проблеми з психофізикою в момент говоріння. У Ступки практично завжди повна органіка. Вишкіл Львівської школи, вишкіл (про що не раз говорив сам артист), коріння якого — у театральній естетиці й етиці Леся Курбаса.
Саме на початку тепер уже минулого десятиліття стало зрозумілим: Богдан Ступка — справді культовий персонаж нашої історії (не тільки мистецької). Невипадково ж йому доручали виконати на кону життя роль державного діяча або ж міністра культури. Грав із задоволенням — таким було враження, принаймні моє, суб’єктивне. Грав, але не загравався. Може, тому що актор. Бо наші політики так переграють, так фальшивлять. А Ступка — ні. Довелося зблизька спостерігати його у Вітебську, під час «Слов’янського базару». Тодішній український посол усе намагався, аби пан міністр дотримувався правил поведінки високого урядника. Нічого з того не виходило! Тут я й зрозумів, чому Ступка є культовим. Він береться за роль, одначе максимально наближує її до свого власного єства. Людського єства. А значить, до кожного з нас. Й відтак ми відчуваємо його таким собі живим Богом — ніби ж високо й недосяжно, і разом із тим зліплений із тієї самої глини, що й ми з вами. То ж ми маємо нагоду пишатися цією картиною — людина земна, навіть приземлена злітає так високо... Цей культовий статус справді ніхто й ніщо змінити не може. Бо рук таких, аби дістатися, ні в кого немає.
НАЦІОНАЛЬНИЙ, НАРОДНИЙ
Трапилося під час одного з Московських міжнародних кінофестивалів. В кінозалі біля мене сидів один із найбільших російських кінознавців і критиків, людина доволі жорстка і принципова в оцінках кращий від усіх! На екрані був фільм Дмитра Месхієва «Свої» з Богданом Ступкою в одній із головних ролей. Мій колега зненацька тикнув мене кулаком у бік: «А ваш улюбленець — кращий від усіх!» І справді так, хоч поруч у кадрі працювали першостатейні російські артисти.
У «Своїх» Ступка — в ролі сільського старости під час німецької окупації. Він постраждав від «совєтів», які надали йому «путівку» до сибірських «курортів». Утік звідти і ось тепер опинився під німцями. Тільки не «під», а швидше «над». Бо Ступчин персонаж сам по собі харизматичний лідер, і чужу владу над собою ніколи не стерпить.
Подібний зміст прозирає й у ролі генерала Сєрова у фільмі «Водій для Віри» Павла Чухрая. Його герой, попри всі випробування, незмінно зберігає контроль над часопростором своєї душі. Хоча іноді ця внутрішня свобода й контрольованість дістає руйнівний вектор. Подібну ситуацію актор досліджує в фільмі «Два в одному» Кіри Муратової. Його батько розширює межі своєї моралі до безкінечності — й робиться лячно від подібного безумства. І Ступку, і Муратову звинувачували в аморалізмі, хоча вони тут у ролі небезсторонніх дослідників жахітного явища. Та й пізнається генетика Достоєвського...
І найсвіжіший приклад — фільм російського режисера Олега Погодіна «Дім». Він завершував недавню ретроспективу картин за участю Ступки в столичному кінотеатрі «Україна». Перед показом стрічки режисер повідав про своє перше дитяче потрясіння від кіно. Було це колись на фільмі «Білий птах з чорною ознакою»... З тих пір запали в душу майбутнього митця (а родом він із Дону) два актори — Богдан Ступка та Іван Миколайчук. І ось тепер мрія про співпрацю здійснилася — Ступка зіграв головну роль у «Домі».
Зіграв так, як не грав досі! Він тут голова роду (попри те, що його батько ще живий, та тільки вже столітній), і в його екранній плоті є щось вічне й незнищенне. Фактура старого й вічного дерева... Драма в тому, що він-то стоїть, проте навкруги все гине й розпадається. Одвічна, сказати б, українська трагедія, попри те, що дія відбувається в ростовських степах. Одвічна й сучасна. Наше (та й хіба тільки наше?) життя нині відомо яке. Традиційні цінності падають, заповзято нищаться. А Ступка стоїть.
Скажете, що не варто плутати ролі й людину, яка їх виконує? Не варто, бо вони зрослися. Той Ступка, який сорок років тому грав сина, чию сім’ю змітають вітри історії, тепер у ролі батька, що намагається стати на заваді тим жахливим вітрюганам. Ось він стоїть у кадрі... Ось він є...
Не знаю, як вам, але допоки є Богдан Ступка, доти мені якось спокійніше жити на цьому світі. Отаке моє коротке резюме щодо ювілею великого Артиста.
