Слово — матеріал м’який і податливий. Майже, як сира глина. Словами можна будувати, склеювати, лагодити і навіть в’язати. Словесна в’язь в умілих руках легко перетворюється в образи та історії, у притчі й замальовки. Олена Сибірякова розповіла книгу «Траектория События». Саме «розповіла», бо тексти, що складають цю книгу, легкі, прозорі й часто навмисно несерйозні. Ця книга — особливого жанру.
Із найперших сторінок вже виникає враження, що слова та історії цієї книги спочатку лежали в скриньці. Олена Сибірякова час від часу відкривала скриньку й додавала всередину іноді казку, іноді якесь своє переживання. А одного разу, мабуть, скринька впала й розкрилася. І довелося автору вперше збирати історії, що розсипалися на килим. Збирала вона їх акуратно й також обережно складала: казки до казок, подорожі до подорожей. І вийшла книга, книга, яка вабить до чаювання, до спілкування. У ній присутня дивна доросла дитячість. Увесь навколишній світ двох авторів очищений від зла й трагедії. Дорослі поводяться, як діти, а справжніх дорослих практично немає. Художник завжди з великої букви й завжди закоханий. Все, що відбувається, наповнене романтикою, яку неможливо порушити повсякденністю життя. Бо сама повсякденність життя в житті героїв і героїнь книги відсутня. А ось коли героїні вирушають у подорожі: або в Туніс, або в Йорданію, або куди-небудь ближче, вони з радістю романтизують чужу, закордонну повсякденність. Чашечка кави в кафе де-небудь в Акабі стане причиною розмови з молодим арабом, розмова перейде у флірт. Вона, героїня, не впевнена у своїх бажаннях, але чому б не помріяти й не поуявляти собі те, що відбувається, яким воно могло б бути? У цьому вона собі відмовляти не збирається. І в обмін на ввічливе «ні», сказане ненав’язливому молодому арабу, вона отримує срібний браслет.
«А что Вы скажете о любви?» — запитує Анна свого роботодавця-художника в оповіданні «Звездный час». Не важливо, що він говорить їй у відповідь. Важливо, що він залишається для неї «загадковою й великою людиною». Вона усього лише прибирає в його майстерні, куди він постійно приводить довгоногих «муз». А він усього лише не здатний кохати.
Не здатні кохати й чоловіки-діти з оповідання «Гусарики». Саме тому вони й «гусарять», грають у російську рулетку, і в кінці кінців легко, по-дитячому, переступають через свого приятеля, який програв. З точки зору вічності, всі ці заняття дорослих дітей не мають ніякого сенсу й значення.
Зате речі й поняття ефемерніші несподівано проростають плоттю в інших казках-оповіданнях Олени Сибірякової. Тіні розташовуються подалі від людей. Особливо, якщо ці люди розсаджуються вночі навколо багаття. Мовчання раптом виявляється мовою закоханих. Всякі дрібниці — одухотворені або не дуже, автор може перетворити в діюче або недіюче лице своїх фантазій. Це вже вам, читачам, належить задумливо посміхатися й запитувати: «А чи є у всіх цих персонажів-чоловіків реальні прототипи? А чи завжди автор бачить себе в головній героїні? І що з описаного насправді відбувалося з нею?»
Ця книга не потягне вас за собою в глибини філософії. Вона просто відверне й розважить. І примусить зайвий раз заглянути в дзеркало, щоб перевірити: а раптом це все про мене?
Отже, не поспішайте. Спочатку заваріть чай. Краще — зелений з жасмином. А потім — відкрийте цю книгу.
