Вперше в Україні з 3 по 15 червня по маршруту: Київ — Львів — Дніпропетровськ — Одеса пройшли гастролі Президентського театру балету Словаччини, які викликали великий інтерес у професіоналів і глядачів. Гості познайомили нашу публіку із сiмома оригінальними виставами: «Реквіємом» Верді, «Adagietto» Малера, «Ромео і Джульєттою» Чайковського, «Кармен» Бізе-Щедріна і групи «Deep Forest», трилогією «Мости» Рахманінова (пам’яті Сержа Лифаря), «Жар-птицею» Канчеллі і «Сумерочками» Моцарта, Россіні, Маскані, Бартолді, Хандела.
Колектив має свою півстолітню історію. Три роки тому театр очолив молодий і самобутній хореограф Ондрей Шот. Його ім’я добре відоме не тільки на батьківщині — в Словаччині, а й у Німеччині, Бельгії, Польщі, Франції. З його приходом Президентський балет став одним із найкращих колективів у Європі. З гастролями вони об’їздили різні держави. Глядачів приваблює різноманітний репертуар: класика і модерн. Шот — людина дуже обдарована. Його постановки завжди виразні за драматургією, пластикою і танцем. Їх відрізняє тонкий психологізм і вони засновані на прекрасній музиці. Шот був балетмейстером світової прем’єри «Карміна Бурана» К. Орффа, яка пройшла з величезним успіхом у столицях багатьох країн. Для свого дебюту в Україні він вибрав сучасні постановки.
«ПОДИВИСЯ НА СЕБЕ В ДЗЕРКАЛО І... ЗНАЙДИ НЕДОЛІКИ»
— Ми — державний колектив, підпорядковуємося міністерству культури. Наш театр базується в Кошиці, на батьківщині президента Словаччини Рудольфа Шустера. Трупа складається з 45 танцівників. Колектив міжнародний. До речі, його кістяк складають українські артисти, — розповів Ондрей Шот. — В 1974 році в Празі я познайомився із солістом київської опери Євгеном Врубльовським і з того моменту почав працювати з українськими артистами, поступово підбираючи команду однодумців. Повинен признатися, що українська енергетика, емоційність мені дуже близькі. Працюючи з танцівниками різних країн, можу сказати, що київська хореографічна школа мені більше імпонує. У театрі я даю можливість акторам розвинути свій талант і в класичному танці, і в сучасних постановках. Я прийняв до трупи молодих людей, які в Національній опері України виступали в кордебалеті, і взяв зовсім юних танцівників — випускників Київського хореографічного училища. А у мене вони виконують головні партії. Вони по-новому розкрилися, і публіка на цих гастролях змогла поцінувати різні грані їхньої майстерності. У нас багатий репертуар. Поряд із «Лускунчиком», «Лебединим озером», «Жизеллю», «Дон Кіхотом», «Сильфідою» багато нових балетів. Ми «танцювальний театр — один із провідних у Європі» — це не мої слова, а так нас називають критики, що побували на наших гастролях. Я радий, що допоміг молоді повірити у свої сили. У них величезний потенціал, помноживши його на фантастичну працездатність і маючи гарну базу, знання, отримані в училищі, танцівники можуть реалізувати свої амбіції в нашому театрі. Вдома, у Києві, їх не оцінили. На жаль, має рацію класик — «немає пророка у своїй вітчизні». А в Президентському театрі балету Словаччини солістами стали українські артисти: Андрій Суханов, Максим Скляр, Михайло Новіков, Антон Форалов, Вікторія Врублевська, Наталя Литвинова, Людмила Васильєва тощо. Трупа не має поділу на прем’єрів і масовку. Ми одна команда. В одній виставі ти виконуєш головну партію, а в іншій виступаєш у кордебалеті. У мене в кордебалеті дуже важкі номери. Фактично весь балет танцівники знаходяться на сцені, вони живуть у тих образах, які грають.
Я щасливий, коли чую оплески та крики «браво» на адресу наших артистів після їхнього виступу. Вони молодці, а ви можете пишатися, що українських танцюристів знають і шанують у різних країнах.
У Києві я вже втретє. Перші мої приїзди мали приватний характер. Я придивлявся до танцівників, шукав тих, хто зміг би виступати в моєму театрі. Нині, на цих гастролях, трупа здала екзамен. Адже в залі крім тих, хто просто любить балет, було багато професіоналів: наших колег-артистів, хореографів, педагогів, балетних критиків. Слова похвали з їхніх вуст по-особливому дорогі.
У нашому ансамблі немає інтриг, заздрості. Той, хто багато працює, більше отримує. Кожному артисту я кажу: «Подивися на себе в дзеркало, але не милуючись собою, а уважно придивися до своїх недоліків. Навчися аналізувати помилки».
ВЕЛИКІ ПРИСТРАСТІ
— В «Кармен» я відчув, що музики Бізе і Щедріна мені недостатньо. У Щедріна була мелодійність, а у Бізе — драматизм і сентиментальність. Я ж хотів пристрасті, сексуальності, і тому включив до вистави ритми групи «Deep Forest». До речі, при всьому захоплення талантом Майї Плісецької, «Кармен», створена для неї Бежаром, мені не подобається саме класичним рішенням — танцювати в пуантах. У тому був схематизм. Хоч я себе вважаю шанувальником творчості Моріса Бежара. У його, особливо ранніх, балетах сильне філософське начало, і вони енергетично впливають на глядачів. У мене Кармен (Людмила Васильєва) — пристрасна жінка. Через таких вамп-дам здійснюються шалені вчинки. Її кохання йде у парі з Долею, смертю (Наталя Литвинова). Підкреслити темперамент героїні допомагають барабанні ритми, які відтворюють атмосферу вистави. Драматизм ролі Хосе сильно передає Михайло Новіков.
Зовсім інакше вирішено одноактний балет «Ромео і Джульєтта». Я брав за основу романтичну музику Чайковського, але спробував залишити основні сюжетні повороти шекспірівської драми: великої та сумної історії про велике кохання — вічної теми, яка завжди хвилює публіку.
«Реквієм» Верді я присвятив нашому концертмейстеру Олені Анатолівні Лимар, яка померла від інсульту, і другові театру, молодому танцівнику, киянинові Анатолію Авдієвському, що загинув в автокатастрофі минулого року. Балет створено на велику духовну музику, відштовхуючись від неї, я дозволив використати різні танцювальні жанри. До мене ніхто з хореографів не звертався до цього твору. Головні герої вистави — Життя, Смерть, Дружина, Чоловік. Мовою танцю і пластики я спробував розповісти про нескінченну битву між коханням і красою, про те, що обличчя смерті іноді приходить раптово, з болем, а інший раз — як позбавлення від страждань. Символом матеріального боку життя і людської безпеки стає стілець. Якщо людина, з якоїсь із причин, його втрачає — вона помирає.
Балет «Adagietto» про людину, яка шукає, але ніяк не може знайти свою дорогу і сенс у житті. (За цю постановку О. Шот отримав у 1998 році міжнародний приз «Don Perignon» — Т.П.) . Вистава навіяна враженнями про знаменитий фільм Вісконті «Смерть у Венецiї». Музика Густава Малера для мене стала зримою, коли я приступив до своєї постановки. Маестро народився в Чехії в Калишті. Прославився як австрійський композитор і диригент. У період Першої світової війни він емігрував в Америку. Мене приголомшила його П’ята симфонія, а також «Пісні про померлих дітей», написана для голосу з оркестром (вірші Рюккерта). Я довго шукав «мову», якою зміг би передати в танці ту гаму почуттів, які викликає малерівська музика.
Трилогія «Мости» заснована на музиці Другого Концерту С. Рахманінова. Цей балет присвячено знаменитому хореографу і танцівнику Сержу Лифарю. Я захоплений талантом балетмейстера, киянина, який три десятки років очолював трупу паризької Гранд Опера. Я не став займатися копіюванням і цитуванням його відомих постановок, що стали балетною класикою («Ікар», «Сюїта в білому», «Ромео і Джульєтта» тощо), а зробив абсолютно самостійний твір. Талант Лифаря надихнув поставити романтичну історію про кохання і мрію. Балет народився в Мюнхені після світової прем’єри «Карміни Бурану».
ВИСТАВА ЗА ДЕВ’ЯТЬ ГОДИН
Я стараюся йти своїм власним шляхом у мистецтві. Люблю класичний танець — фундамент, на якому можна побудувати власні «конструкції». Мої попередники використали у своїх постановках театральні сюжети. У них була зав’язка, історія і кульмінація. Схема — геніальна. На такому каркасі можна створювати нові балети. У мене кожен танцівник знає, про що він танцює, кого представляє його герой. Крім техніки я наполягаю на тому, щоб якомога більше розширювати знання артистів. Вони не сліпі виконавці, а творці. Ми слухаємо музику. Якщо вистава створюється за мотивом якогось твору, то всі актори, зайняті в постановці, зобов’язані прочитати твір. Ми дивимося записи різних хореографів, які до нас зверталися до теми. А потім потрібно шукати власну пластичну мову, не копіюючи попередників.
Я отримав немало міжнародних професійних нагород, але кожна вистава — черговий екзамен перед публікою. Їхня думка дорога. Коли я починаю працювати над балетом, то щоразу все відбувається по-різному. Іноді рішення знаходжу в музиці, а часом в драматургії твору чи ставлю, спираючись на технічні можливості та акторську індивідуальність танцівників. Підготовчий період може бути різним, але сама постановка народжується дуже швидко. Наприклад, трилогію «Мости» зробив за дев’ять годин. Якщо я приходжу на репетицію, то знаю, чого хочу досягти від танцівників. Ми багато займаємося не тільки щоденними хореографічними уроками, а й акробатикою, гімнастикою. Вранці урок на півтори години, потім невелика перерва і потім дві репетиції перед виставою. У сезон я ставлю три балети.
Українську публіку ми познайомили з різними виставами. Так, відома казка «Жар-птиця» стала балетною класикою завдяки музиці Стравінського. Мій колега Ярослав Іваненко зробив нову версію, використовуючи твір відомого сучасного грузинського композитора Гії Канчеллі. З маестро я особисто також знайомий, вважаю його своїм другом. Ми часто спілкуємося. Я шанувальник його таланту, ставив балети на його музику. Можу тільки повторити слова критиків, що називають Канчеллі «спадкоємцем Стравінського».
Веселу, жартівливу виставу «Сумерочки» про капризи кохання, про забавні стосунки чоловіків і жінок поставив для нашого театру відомий танцівник Празького балету Л. Вацулік. Це танцювальні мініатюри на музику Маскані, Моцарта, Россіні, Бартолді, Хандела.
— Президентський балет — другий колектив Ондрея Шота, в штаті якого працюють українські артисти, — розповіла балерина Вікторія Врублевська (в «Кармен» вона запам’яталася глядачам блискучим виконанням партії Мікаели). — Першу команду було створено в Устецькому театрі ще в Чеській республіці. Розпалася трупа після того як її залишив Шот. І коли Ондрей очолив Президентський театр, то знову покликав тих, кого добре знав, плюс додалася талановита молодь. Вийшов дуже злагоджений ансамбль. Багато хто є випускниками Київського хореографічного училища. Нам усім створено чудові умови для творчості та життя. Багато роботи. Різноплановий репертуар: класика, модерн, театр танцю. Шот стежить за зростанням майстерності танцівників. Він виховує характер артистів. Нині я не тільки танцюю, а допомагаю йому як репетитор. У виставі «Кармен» співробітничала і як балерина, і як асистент постановки. Трактування драми Меріме в шотівському балеті несподіване. Він зробив другу версію своєї постановки з новими солістами. З іншою сценографією, костюмами. Ондрей розширив концепцію драматургії вистави, виходячи з індивідуальностей акторів, змінив фінал. Немає кинджала, а в кінці вистави Кармен гине від божої відплати. З колосників опускається величезний сталевий хрест, який, як фатум, висів над героями протягом всього балету. З Ондреєм дуже цікаво працювати. Він уміє запалити своїми ідеями. У нього оригінальне бачення, власний почерк, і цим він привабливий для глядачів.
КІНОРОМАН
У балетмейстера є досвід роботи в драматичному театрі та кіно. Він співпрацював із знаменитими сучасними режисерами: Пітером Бруком, Мілошем Форманом, Кевіном Расселом та іншими.
— В Лондоні спільно із Бруком народжувався наш шекспірівський «Гамлет». Офелію грала Гленда Джексон, а Гамлета — Чипі, актор, який знімався в багатьох фільмах Пазоліні. У картині «Open to hard» мені довелося зіткнутися із зірками — американцем Робертом де Ніро і француженкою Катрін Деньов, — згадує Шот. — Цей фільм про війну. Головний герой — єврей. У його житті були дві кохані жінки. Одна з них потрапила до фашистського гетто. Піднято складну психологічну тему. Режисер, використовуючи мінімум слів, на пластиці, міміці, поглядах зумів створити пронизливу стрічку про непрості людські долі. Повинен помітити, що, незважаючи на зірковий статус, де Ніро має дуже позитивну енергію. Перед камерою завжди готовий до роботи, а поза знімальним майданчиком простий і природний в поведінці, одязі. Наприклад, міг запросити до себе в номер працівників студії, нагодувати, напоїти, живо цікавився їхніми проблемами, і якщо було треба, то допомагав. Іноді одягався простіше і йшов із колегами до пабу. Серед відвідувачів абсолютно не виділявся. Його можна було прийняти за простого роботягу, що зайшов випити келих пива після трудового дня. Абсолютно інша Катрін Деньов. Вона і на екрані, і поза ним залишалася рафінованою красунею. Так, нею ви милуєтеся — леді до кінчиків пальців. Але пані дуже холодна, яка постійно тримає дистанцію між собою і людьми. У роботі сувора, зібрана. Варто прозвучати команді: «Стоп, знято» — і актриса немов надіває такий собі панцир. Мені навіть здавалося, що Катрін не вміє щиро сміятися. Хоч, можливо, її замкненість була пов’язана з переживаннями особистого характеру. У момент зйомок захворів Марчелло Мастроянні, який після виходу фільму на екрани помер. І хоч актори не були офіційно одружені, але у них є спільна дочка, і, як інтелігентні люди, навіть розлучившись, вони підтримували теплі стосунки. До речі, повною протилежністю Деньов є Орнелла Муті. Спілкування і роботу з нею я згадую надзвичайно тепло. Чарівна італійка, красива, весела, темпераментна — не жінка, а вогонь. Не віриться, що Орнелла — мати трьох дітей, і навіть бабуся. Актрисі за сорок, але вона все так само сексуальна. Володіє деяким магнетизмом, важко відвести від неї погляд...
Роботи М. Формана для мене схожi з фільмами Андрія Тарковського. У них є привабливість. Можна дивитися по багато разів. Знову і знову знаходити щось цікаве. Захоплюючись тим, як вдалося режисерам так блискуче зняти свої картини. Мілош за гороскопом Водолій, як і я, — знак сильний. Ера водолія тільки набирає обертів, і попереду нас чекає розквіт слов’янської культури. Тому з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Форман запросив мене взяти участь у його проекті «Амадеус». Форман — чех, який досяг світової популярності. Його можна назвати трудоголіком і дуже чуйною людиною, яка володіє приголомшуючим почуттям гумору. З Мілошем будь-яка, найважча робота в радість. Він знімає геніальні фільми.
Між іншим, я знайомий і з вашим українським кінорежисером Юрієм Іллєнком. Приголомшений його стрічками: «Білий птах з чорною ознакою», «Лісова пісня. Мавка», «Вечір напередодні Івана Купала». Незважаючи на полярні думки критиків, мені особисто його останній фільм «Молитва про гетьмана Мазепу» дуже сподобався. Вважаю, що режисер в ньому дещо випередив час і тому не всіма глядачами зрозумілий. У картині маса цікавих операторських знахідок.
Повинен признатися, кіно, після балету і театру, — моя величезна пристрасть. Люблю експериментувати, з головою поринати в щось нове, незнане.
