Чергова прем’єра двічі символічна: по-перше, вистава «Мертві душі» — данина авторові, по-друге, для постановки взято інсценізацію Михайла Булгакова, який як історично, так і географічно має для Театру на Подолі особливе значення.
Свого часу, створюючи інсценізацію поеми Миколи Гоголя, Булгаков ввів додаткового персонажа. Ним є Перший, котрий може сприйматися і як сам Автор, і як Людина від театру, завдяки монологам і реплікам якої вистава стає більш актуальною, зрозумілішою для глядача. Окрім того, Перший немовби допомагає режисерові й акторам композиційно організувати виставу, вибудувати її фабулу, сформувати лінію кожного персонажа. У Театрі на Подолі постановку «Мертвих душ» здійснив Ігор Славінський, запропонувавши роль Першого Сергію Сипливому.
Головною несподіванкою постановки Славінського є те, що вистава «Мертві душі» — справжня комедія, без зайвого містицизму та не завжди зрозумілих алюзій. Глядач протягом досить-таки тривалого часу (хоча вистава сприймається просто на одному подиху), сміється, чекаючи на чергову витівку режисера й акторів, немов не здогадуючись: що там далі у Гоголя. Причому сценічний твір є синтетичним у сенсі різновидів і піджанрів комедії. Його справедливо можна вважати комедією характерів — безсмертні гоголівські персонажі вже стали знаковими в історії культури. Манірний, пародійно витончений і удавано рафінований Манілов (Федір Ольховський) у тіні аристократичних манер не бажає втрачати «свого». Огрядний «бізнесмен» Собакевич (Максим Максимюк) вирішує питання «по поняттях» і є яскравою пародією на деяких сучасних «підприємців». Він вміє все — і торгуватися, й погоджуватися, й «викручувати» зайву копійчину. Дещо епатажний, на перший погляд, відвертий та компанійський Ноздрьов (Сергій Бойко) — гравець із хворобливою пристрастю робити виклик... долі та оточуючим його людям. Смішна «добропорядна» Коробочка (Софія Письман), здається, взагалі нічого не второпає стосовно місцевої афери із продажем мертвих душ, та згодом також намагається не упустити свій шанс нажитися. Плюшкін (Володимир Кузнєцов) — обережний, жадібний... І, врешті, скупщик мертвих душ Павло Іванович Чичиков (Андрій Пархоменко) намагається вплутати поміщиків в аферу і, врешті, сам шокований жадібності, лицемірству жителів міста. Ближче до фіналу здається, що Чичикову навіть соромно стає, ніяково і страшно.
Разом з тим, це не тільки комедія характерів: вона набуває ознак комедії положень, (персонажі потрапляють у смішні ситуації, що також «працює» на творення ефекту комічного) і навіть комедії абсурду (варто лише згадати діалоги за участю Коробочки). Мовою, позбавленою звичної логіки, з поміщицею починають говорити й інші персонажі, й деякі їхні слова навіть розпадаються на звуки.
Вистава «Мертві душі» є динамічною за структурою діалогів, трюкацькою — актори немов жонглюють репліками й діями. Своєю справжньою театральністю, навіть грайливістю, творцям сценічного твору вдається не просто вразити, а й дещо епатувати глядача. І, звичайно, «Мертві душі» має гостро пародійний характер. У декораціях і костюмах (художник-постановник Марія Погребняк, художник по костюмах Ніна Руденко) превалює білий колір як символ чистоти душі, — котра втрачена, як у прямому, так і алегоричному сенсі.
А пропоновані обставини й люди у цих обставинах так нагадують наше суспільство. Здирство й хабарництво, лицемірство, підступність, бажання заробити навіть на душах — основа суспільного устрою. Світ, норми, правила, «поняття» якого встановлені й «прописані» людьми малограмотними і примітивними. І світ цей не змінюються, незважаючи на плин століть. Все це так тонко й водночас гостро показав у своїй поемі Микола Гоголь, а режисер вистави Ігор Славінський дозволив нам упізнати... нас, сьогоднішніх, вкотре довівши, що найгучніший сміх — це сміх над собою. Сміх по-гоголівськи.
