Чаклунство казок, снів, витончена поезія матері Сесіль
Соваж із найніжного віку оточували Олів’є — відчуженого споглядача, Маленького
Принца з Авіньйона. Можливо, саме тоді й почалося в його житті це освоєння
навколишнього простору за допомогою любові, яка дозволяє дивитися крізь
наносне в потаємні містичні глибини.
Священне писання — перше й, напевно, найголовніше потрясіння
дитинства визначило для Мессіана незримий шлях до його особистого храму.
Перший по-справжньому серйозний опус — «Небесне причастя» — уже містить
образ мессіанівського світу, населеного «Нетлінними тілами», «Виблискуючими
гробницями», біблійними волхвами — очевидцями Різдва, янголами й пророками,
потойбічним світлом Віфлеємської зірки, що обертається на споруджений хрест
для розп’яття — наприкінці земного шляху. Його не цікавлять політика й
повсякденність. Патологія сучасного світу, здається, зовсім не зачіпає
його співочої душі небожителя, котрий з якоїсь випадкової помилки опинився
на землі. Дійсність уперто нагадує про себе — війною — й обертається випробуванням
віри — власним переживанням Апокаліпсису. 1940 року Мессіан потрапляє до
концтабору для військовополонених у Сілезії. Приголомшена свідомість художника
реагує на вторгнення реальності страхітливою благодаттю «Квартету на кінець
часу». Назви його частин ієрогліфічно точні. «Літургія кристала» — образ
безпристрасного Абсолютного Часу й далі — сторінки Прозріння від Олів’є
Мессіана: «Янгол», «Танець люті», «Хаос райдуг», «Безодня птахів»... 15
січня 1941 року в тридцятиградусний мороз «Квартет на кінець часу» (написаний
на нотному папері, випроханому у німецького офіцера) було виконано в’язнями-музикантами.
На старенькому розладнаному фортепіано грає сам композитор. «Ніколи мене
не слухали з такою увагою й розумінням», — скупо зауважить він згодом,
щоб уже ніколи не повертатися до найжахливішого свого спогаду.
Чужий якому б то не було художньому радикалізму, Мессіан
несподівано для себе опиняється в центрі скандалу з приводу «Трьох маленьких
літургій на божественну присутність», виконаних у Парижі 1945 року. Публіка
розкололася на два ворожих табори; у церковних колах, що ревниво ставилися
до Мессіана, як до свого культового музиканта, «Літургії» піддають обструкції
та анафемі, а сам композитор із жалем зазначає: «Ось бачте, я хотів, щоб
моя музика принесла моїм ближнім трохи любові, але викликав тільки неприязнь,
незгоди й різку критику...»
Можливо, всі ці події й послужили поштовхом до того, що
Мессіан звертається до неєвропейських культур: магічні звуки «Яраві» і
«Турангаліли», божественна гра кохання, життя й смерті, образ простору,
що сам по собі руйнується й створюється, формула швидкоплинного часу. Сучасники
оцінили цей стилістичний поворот як «екзотичний вибух», але для самого
Мессіана цей естетичний жест був закономірний, як подальше освоєння й розширення
простору Любові, збагнення божественної суті світу — його гармонії й хаосу,
жаху й тріумфування, руйнування й творення.
Суміщаючи найвище інтелектуально-духовне напруження з незбагненною
спіритуалістичною здатністю дивитися на світ із погляду вічності, Мессіан
залишався вірним собі до кінця. Можливо, саме тому він не піддався на спокусу
величі — не створив кумира із власної творчості, уникнувши тим самим суєти.
Наприкінці шляху в його музиці виник образ співочого птаха,
у чиєму божественному походженні й внутрішній спорідненості з людиною Мессіан
ніколи не сумнівався. Композитор стає справжнім орнітологом, вплітаючи
пташиний щебет в оркестрові партитури. Ці трелі, як божественні голоси,
виправдовують існування світу, натхненного мессіанівськими звуками.
№236 09.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
