Будь-який фестиваль, особливо фестиваль кінематографічний,
створює навколо себе щось схоже на електричне поле: усі перебувають у напрузі
і стають дуже жадібними (принаймні протягом перших кількох діб) до всілякої
нової інформації. Закордонні гості на фестивалі — це, як правило, найбільш
ласа пожива, джерело енергії як для журналістів, так і для фестивальної
публіки. У результаті — що модніший і презентабельніший фестиваль, то більше
шуму, глибші взаємні апетити. Київська кінематографічна «Молодість» протягом
останніх років повільно, але успішно нарощувала м'язи — фінансові, організаційні
та інші — для якогось надзвичайного ривка наприкінці століття. Схоже, фінішний
спурт удався. Глядачі, котрим до смаку велике кіно (а таких за час фестивалю
знайшлося, щонайменше, 100000), отримали могутній заряд кіновражень аж
до наступного фестивалю. До речі, яким він буде після нинішніх успіхів,
сказати дуже важко, бо рішення залишити фестиваль, задеклароване його нинішнім
директором Андрієм Халпахчі, керівником програм Олександром Шпилюком і
директором протоколу Людмилою Новиковою, не змінилося. Люди, що підняли
«Молодість» до нинішнього рівня, підуть, але насилу віриться, що в нашій
дуже некінематографічній країні знайдеться така ж боєздатна команда.
Віз нинішньої «Молодості» організаторам вдалося витягнути
мало чи не на піднебесну висоту. Уперше наш фестиваль відвідали режисери,
які вже практично увійшли до рангу живих класиків, беззастережно вписані
в усі кіноенциклопедії — Лео Каракс та Йос Стеллінг. Обидва привезли свої
останні, найсвіжіші картини. Стеллінг приїхав, насамперед, «по роботі»
— його запросили очолити Міжнародне журі «Молодості». Слід зауважити, до
своєї роботи маестро з Нідерландів поставився дуже сумлінно, при цьому
встигаючи ще й роздавати численні інтерв'ю, проводити майстер- класи зі
студентами тощо. Каракс прибув разом зі своїм другом, що зіграв роль в
останньому його фільмі — «Пола Ікс» — Гійомом Депардьє, нащадком знаменитого
Депардьє-старшого. Ця мізантропічна парочка всі дев'ять днів представляла
собою живий, доволі похмурий символ європейського незалежного кіно, а повна
ретроспектива фільмів Каракса викликала найсуперечливіші відгуки.
СТРАЖДАННЯ ЮНИХ ВЕРТЕРІВ
Головне, що дала 29-а «Молодість», — це можливість вибирати,
а вибір цінують навіть малюки, однак, дорослішаючи, людина усвідомлює саму
можливість як мірило життя. Одна з ознак дорослості фестивалю — те, що
конкурсна програма ні в чому не поступалася позаконкурсним показам, які
раніше привертали левову частку уваги публіки. Хороших фільмів було дійсно
багато, і можна зрозуміти Стеллінга, який попередив під час одного з інтерв'ю,
що може заснути прямо в студії. Особливо гострою конкуренція була серед
короткометражок і повних метрів, а також у категорії документальних картин.
Змужніння — процес важкий, тому й перехід від номінації
до номінації — це, швидше, «рівні зростання» — недаремно ж і відкривається
«Молодість» конкурсом студентських картин. У юні роки, особливо позначені
навчанням у творчому вузі, кожен сам собі і Вертер, і Чайльд-Гарольд, і
Фелліні. Ніхто не розуміє твоїх геніальних поривань, грошей мало, мама
далеко, а сесія близько... Хіба що такими матеріальними причинами можна
пояснити загалом похмурий настрій більшості студентських робіт. Наприклад,
в естонському «Приїзді на побачення» дівчина горить білим полум'ям. Німецький
«Маленький Карузо» намагається виміняти відкопаний череп на пістолет. Американська
«Дебютантка» (диплом Головного журі, нагорода Юнацького) — 11 хвилин, повні
дівочої депресії, — режисер у недалекому майбутньому стане знімати пристойні
мелодрами. В абсурдно-безсловесному чеському «Дефекторі» героя настигає
смерть від кегельбанної кулі, кинутої зверху пустотливими дітьми.
Блок російських студентських дебютів продемонстрував велику
строкатість настроїв у наших сусідів. «Причинна механіка» — нерадісний
потік свідомості молодого філософа-режисера. «Лівша», виконаний всуціль
німецькою, оповів про сумне дитинство Гітлера. Багатьом запам'ятався «Ранок
— не час для дівчаток» — твір більш життєрадісний, хоч і з гумором специфічним
— з купою трупів, щоправда, не справжніх, а тих, що приснилися героям фільму.
Здобула велику любов публіки пітерська «Донечка» (диплом Головного журі),
яка подала по-пітерськи безпросвітну історію про репресованого батька,
самотню дитину, хлопчика-стукача і про звірячу ЧК.
Втім, історії все ж можна розповідати по-різному, навіть
невеселі. Австралійський «Акваріум», що переміг у студентських роботах,
якраз історію і розповів: про двох старих людей, які стоїчно терплять товариство
один одного. Однак ця дотепна притча про втрату контакту між близькими
людьми не залишала по собі осаду безнадійності. А найбільш видовищно виглядав
у цьому конкурсі міні-бойовик «Все про Алісу» (Німеччина) — виконана в
дусі Тарантіно і Тіквера бандитсько-любовна байка з безліччю дотепних знахідок
і щасливим кінцем для закоханих. Чи треба говорити, що це була вже дипломна
робота?
СОЛОДКА СВОБОДА
Короткометражки — це уже не курсовики чи дипломні, а плоди
вільного режисерського польоту. Тут атмосфера веселіша. Здебільшого — і
це було притаманне представникам найрізноманітніших кіношкіл — створення
короткого метра зводиться до мистецтва розказування хорошого анекдоту,
дотепної притчі. Саме іскрометністю і зухвалими розв'язками вирізнялися
угорський «Час закриття», італійське «Пенальті», «Збіг обставин» (Бразилія).
Особливої віртуозності досягли в цьому французи — «Острах сечоспустошення»,
«Десь в іншому місті», «Фінальні титри» (обидва останніх — спецдипломи
журі) щоразу доводили зал до реготу. Повторюся, таких короткометражок,
схожих на закручену пружину, яка ефектно розпрямляється на очах у глядача,
було чимало. Одна з них — трихвилинні шотландські «Десерти» з Еваном Макгрегором
у головній ролі — про жахливе антирибальство, де наживкою служить невинне
тістечко на березі моря, а здобиччю стає безтурботний ласун — названа найкращою
(вірніше — однією з двох кращих) у своїй номінації. Другою найкращою назвали
американську картину також із кулінарною назвою — «Збиті вершки» (за неповні
півгодини режисер занурив глядачів у в'язкі долі двох героїв — так само
блискуче зіграних, як і знятих).
Насиченість цієї категорії стає загрозливою для статті
— хочеться детально зупинитися і на мальовничих литовських «Чоловіках»,
не обійти увагою легкий і яскравий французький «Навіть вітер», пригадати
про сюрреалістичний «Рай» (Австралія). На жаль, не дуже порадували українські
стрічки, представлені як у студентському, так і в короткометражному конкурсах.
Навіть, здавалося б, апріорі серйозний претендент — «Лист до Америки» Кіри
Муратової — був схожий на студентський етюд, залишаючи відчуття незавершеності,
недооформленості авторської думки. Проте пілюлю підсолодив Центр розвитку
українського кінематографа, нагородивши Муратову на заключному вечорі грантом
на 50 тисяч доларів на зйомки наступного повного метра.
ПРАВДА ПРО ПАСТОРАЛІ
Зняти хороший документальний фільм — це часом складніше,
ніж створити повний ігровий метр, де можна часом сховатися за акторськими
трюками. Банальність і неправда в кінодокументі простежуються вмить. Тому
втішним було те, що в цій категорії, яка часто виявлялася на становищі
маргінальної, зійшлося кілька дійсно зрілих робіт. Дивно, що режисери з
різних країн, неначе змовившись, знайшли найбільш вдячну натуру в селі.
Іронічна «Частина світу, що належить тобі» (Швеція) зафіксувала життя-буття
корів, а ось інша шведська картина — «Корови і люди» — вела мову, скоріше,
про людей — немолодих фермерів, яким доводиться зі своїми коровами розлучатися.
Про село оповідало і розмірено- поетичне полотно «Життя. Осінь» (Росія
— Німеччина) та «Гріх» (Україна). Остання робота, фільм-спогад про зйомки
Леонідом Осикою фільму «Кам'яний хрест», зроблена Олесем Саніним, — чи
не єдина, якій в усіх чотирьох конкурсних категоріях вдалося хоч якось
підтримати реноме нашого кіно. Міг це зробити і Сергій Маслобойщиков своєю
щойно завершеною стрічкою «Від Булгакова» — вельми стильною і цікавою,
— але, на жаль, на час відкриття фестивалю фільм існував тільки на відео
і був показаний у позаконкурсній «Панорамі українського кіно». Переміг
же в цьому змаганні точних вимислів (а також отримав приз «донкіхот» Міжнародної
федерації кіноклубів) бельгійсько-монгольський епос «Держава собак» — дуже
незвичайна оповідь про душу пса, який шукає втілення в людині, містерія,
сплетена з реальністю сучасної Монголії.
ДОВГА ДОРОГА НА ОКОЛИЦЮ
І, нарешті, територія повного дозрівання, активна зона
фестивального реактора — повний метр. Ось тут уже списи ламалися не на
жарт, публіка була готова битися з журі, а журналісти — і з тими, і з іншими.
Кожен визначав фаворитів на свій розсуд, але в уподобаннях залу не знайшлося
рівного німецькому фільму «Тувалу», який зрештою і отримав приз глядацьких
симпатій. Режисер Фейт Хелмер, що приїхав на «Молодість» уже втретє, носився
по Будинку кіно і всім роздавав сувеніри — розрізаний на окремі крихітні
кадрики «Тувалу». Його фільм — дивна казка, витримана у скупій біхромній
гамі. «Тувалу» зачарував кого завгодно, крім похмурих зубастих кінокритиків
і журі. Один з безперечних фаворитів фестивалю — «Клятий Омоль» (Швеція—Данія)
такої сердечної одностайності в народі не викликав. Однак сюжет про любов
двох школярок у провінційному містечку був добре переданий і, головне,
знятий сучасно — у манері псевдолюбительської «живої камери», так успішно
практикованої культовим кіноугрупованням «Догма». Поєднання формальної
новизни з виразним сюжетом було оцінене: Головне журі відзначило «Омоль»
як кращий у повному метрі, аналогічно вчинило і Юнацьке журі, а також журі
преси — ФІПРЕСІ.
Звичайно, ніяка роздача слонів не може бути справедливою
на всі сто відсотків. Кращої долі заслуговували японський фільм «Рибки
у серпні» — незвичайний у кольорі і в режисерських знахідках, і чеська
любовна романтика «У житі». Парадоксальна доля судилася словенському фільму
«Холостий хід», зіграному непрофесійними акторами. Саме виконавцеві головної
ролі, археологу Яну Цвітковіцу дістався приз імені Іва Монтана — як кращому
молодому актору фестивалю.
Та найбільш парадоксальним стало рішення Головного журі
щодо Гран-прі. «Скіфський олень» дістався російській документальній стрічці
«Хлібний день» — несподівано для всіх і насамперед — для творців фільму.
На цілу годину, без жодного рядочка авторських коментарів, розповідь про
життя-буття стареньких людей у покинутому селищі під Петербургом по-справжньому
вражає не лише своєю гіркою правдою про непарадну Росію, але і теплим ставленням
до тим самих «маленьких» людей, які потрапляють в об'єктив. Хоча, повторюся,
це рішення журі здивувало дуже багатьох. Так само, як і минулого року,
коли гран-прі та ще кілька призів «Молодості» дісталися також російському
документальному фільму «Голоси». Та, певно, така вже ситуація в кінематографі
на другій сотні років його існування — коли будь-які принади і формальні
виверти, міфологічні осяяння і пафос авангарду поступаються перед етичними,
моральними нормами. І це, схоже, набуває глобальних масштабів — варто пригадати
хоча б, кому діставалися основні призи Канна останніх років.
Єдиний серйозний недолік нинішньої «Молодості» в тому,
що через переповненість конкурсу ненавмисними подарунками не залишається
часу і місця поговорити про подарунки жадані і давно очікувані — прем'єри
приголомшливого німого «Юхи» (режисер — Міка Каурісмякі) і сокуровського
«Молоха», про ретроспективу раннього Хічкока, про новий фільм Стеллінга
«Ні літаків, ні поїздів», про вишукані «Еротичні історії», про фільми Каракса,
про те, що європейське авторське кіно виглядає на екрані долбі-«Кінопалацу»
ніяк не гіршим за голлівудське... Основний же подарунок — це те, що, можливо,
уперше саме на нинішній «Молодості» в усіх нас з'явилося відчуття істинної
причетності до великого кіно — до того кіно, що не визнає кордонів і дуже
неохоче бере у свій рай — і разом із цим кіно різномовний і, здавалося,
такий далекий світ усе- таки прийшов до нас. Прийшов усього на дев'ять
днів. Але — по-справжньому.
