Марія Ревакович — наймолодша з поетів Нью-йоркської групи
— народилася 1960 року в українській родині в Польщі, навчалася у Варшаві.
1981 року емігрувала до Італії, далі до Канади, а потім — у США. З 1990
року разом із Богданом Бойчуком вони видають найрафінованіший з-поміж українських
літературних журналів «Світо-вид». За словами самої Ревакович, «Зелений
дах» є підсумком її поетичної творчості. Проте — це перша з її поетичних
збірок («З мішка мандрівника» (1987), «Шепотіння, шепотіння» (1989), «М'яке
«Е» (1992)) видана в Україні. «Її вірші повернулися не на батьківщину поета,
але на батьківщину її поезії», — як сказав під час презентації книжки в
Спілці письменників поет Віктор Кордун.
Моє знайомство з поезією Марії Ревакович відбулося, коли
вона представляла в Україні свою щойно видану збірку «М'яке «Е» (1992).
Тоді перед студентами філологічного факультету Харківського університету
(а варто зазначити, що в Харкові й досі безсмертний вислів Кулішевої тьоті
Моті «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной» сприймається без
найменшої долі іронії) виступали Слава Стецько, Роман Зварич і тендітна,
схожа на витончену скрипку, невідома поетеса. Яскраві промови про «розбудову
України в Україні» тонули у ватній тиші аудиторії. Аж поки не почала читати
Ревакович. Я не пам'ятаю, що саме вона читала, але за настроєм це було
щось схоже на:
Тоді, як вона з'явилася тут, сполучення в одній особі «українка і недоярка»
— для обивательської свідомості було певним парадоксом. І раптом нормальна
інтелектуалка, університетська філологиня — неначе снігова королева посеред
сорочинського ярмарку. У її поезіях слова «груди», чи, припустімо, «сім'я»
не відгонили ані вульгарністю, ані епатажем. Це була така традиційна нині
в Америці «університетська поезія», яка не претендує на те, щоб бути «речником
нації», більше схожа на щоденникові нотатки, тиху розмову «свій до свого»,
і, що цікаво, таких «своїх» ця поезія знайшла в Україні багато більше за
громогласні римовані співанки. А може, вона з'явилася тоді, коли усім хотілося
тихого голосу, коли почали помічати «лице метелика», «очі солов'я», цінувати
тих, що намагаються в «зеленому царстві» залишитися «легким спомином»,
а не проржавілою бляшанкою у «тільцях роси»?
